«Обміняні чули його прізвище серед утримуваних. Це єдиний слід сина у полоні»: мати морпіха

Минуло вже два з половиною роки з того часу, відколи бійці, які боронили Маріуполь, опинилися в полоні. Це сталося після того, як захисники, серед яких були й ті, хто до останнього тримав оборону на “Азовсталі”, змушені були вийти з міста, і це було названо “евакуацією” в полон. Однак, під час усього періоду оборони Маріуполя, цілими підрозділами українські військові потрапляли в полон на різних точках базування. “Форпостів” насправді було декілька, але, на жаль, росіяни поступово зруйнували всі. Відтоді, більшість з тих, хто потрапив у полон в Маріуполі навесні 2022 року, досі перебувають у російській неволі.

Восени цього року в списках на обмін з’явилися бійці, яких понад рік не обмінювали. Це безпосередньо ті захисники, які боронили Маріуполь, утримували оборону на “Азовсталі”, на підприємстві “Азовмаш”, заводі імені Ілліча та інших об’єктах. Однак, якщо про захисників, які виходили з “Азовсталі”, переважно відомо й засвідчено, то багато імен тих, хто потрапив у полон “неофіційно” на інших об’єктах, досі марковано як “безвісти зниклі”. Їх не підтверджує як військовополонених ані російська сторона, ані міжнародні організації, й відповідно не може підтвердити Україна.

Такою є історія Олександра Сотника – матроса 36-ї бригади морської піхоти, який весною 2022 року утримував оборону на металургійному комбінаті імені Ілліча. Вже у квітні комбінат був оточений з трьох боків і піддавався постійним ударам авіації та артилерії: зі сходу його атакували підрозділи підконтрольного російській армії угруповання “ДНР”, із заходу – безпосередньо російські військові. Олександр залишався на території комбінату до останнього, разом з пораненими побратимами. Але в певний момент постало два варіанти: залишатися або спробувати врятуватися. При такій спробі, Олександр з побратимами зник, або ж, ймовірно, потрапив у полон.

Більше про прагнення Олександра служити саме у складі військ морської піхоти, як його бригада незаплановано опинилася в Маріуполі з початком вторгнення, про оборону попри відсутність ресурсів, повернення в стрій після поранення, а також спробу прорватися з комбінату, його зникнення та єдині свідчення побратимів, які вказують на полон захисника – в інтерв’ю для Букв розповіла Валерія, мати захисника.

Фото: особистий архів Валерії

– Розкажіть, будь ласка, як Олександр почав свій шлях у війську й саме у морській піхоті. Наскільки мені відомо, він служив до повномасштабного вторгнення. Скільки часу на момент 2022 року він перебував на службі, і чи мав бойовий досвід?

– Коли Сашу призвали на військову строкову службу, йому було 20 років. Спершу, як і належить, він проходив початкову підготовку в навчальному центрі (де нові бійці проходять базову підготовку перед призначенням до конкретного підрозділу або роду військ). Він завжди мріяв потрапити в морську піхоту, захоплювався цим родом військ, казав, що це дружні та відважні воїни, єдині бійці трьох стихій.

Потім так сталось, що набір на строкову службу припинився, але він хотів тільки в морську піхоту. І ось він мені зателефонував і сказав: “Мама, вибач, я не хотів тобі говорити, але я підписав контракт”. Для мене це був, звісно, удар. Він заспокоював мене, обіцяючи, що їх не відправлять у небезпечну зону… Але потім їх відправили у Водяне, під Маріуполем. 

У 2021 році Саша склав на берет (посвята в морську піхоту), символічно саме на День морської піхоти. Він також брав участь у тренуваннях зі стрибків з парашутом (десантування з повітряного судна), що йому дуже подобалося. Ми, родиною, думали перевести його в інший рід військ, хоча він казав, що більше не поїде на ротацію. Але далі їх відправили під Херсон, а потім повернули на позиції під Маріуполь.

Фото: особистий архів Валерії

– Якщо я не помиляюсь, бригаду, у складі якої перебував Олександр, з перших днів вторгнення було направлено до Маріуполя. Чи відомо Вам, якою була хронологія перших днів, коли вони тільки-но прибули до міста? Де вони спершу дислокувалися?

– Скажу так: у Маріуполі вони не мали бути взагалі, але так сталося, що їх туди “перекинули” вже 26 лютого. У місті на той момент найбільше було бійців “Азова”, і спершу вони допомагали нашим, бо у них не було аж нічого. Потім, коли “Азов” та інші підрозділи зайняли оборону на території “Азовсталі” та “Азовмашу”, наші близькі переважно перебували на заводі імені Ілліча. У них було зовсім мало запасів продуктів, практично не було снарядів… Тримали оборону з обмеженими ресурсами і, завдяки тому, що вдавалось передати з “Азовсталі”. 

Далі по них почали активно працювати літаки. Десь на початку березня було дуже багато авіаударів – від ста до ста п’ятдесяти на добу. Руйнування були величезні, кількість загиблих від уламків була надзвичайно великою. На території цих заводів також було багато цивільних, і я знаю, що наші бійці віддавали людям останнє. Вони ж самі могли не їсти по чотири дні… Виснажені та без озброєння. 

Був випадок, коли хлопець зателефонував своїй мамі по відеозв’язку і попросив показати шматочок хліба. Мати розуміла, що він вже не їв незрозуміло скільки. Всі батьки, які змогли зв’язатися зі своїми синами, говорили, що їхній погляд був таким, немов вони прощалися. 

10-11 квітня на сторінці бригади у Фейсбуці, вони написали останнє звернення. У ньому вони написали, що трималися до останнього, залишалися вірними завжди, але тепер залишилося два варіанти: смерть або полон. Це було неймовірно важко читати, особливо знаючи, що серед них наші рідні.

Фото: особистий архів Валерії

– Ви раніше вже розповідали про те, що у березні Олександр отримав поранення. Як це вплинуло на його здатність виконувати бойові завдання? Бо все-таки це було травмування ноги…

– Так, перше уламкове поранення Саша отримав приблизно 20 березня. Він зателефонував своїй бабусі, бо я на той момент перебувала з його братиками в Німеччині. Вони були в такій інформаційній блокаді, зовсім не розуміли, що відбувається на інших територіях України. Їм обіцяли, що прийде допомога, що варто почекати, але нічого так і не сталося.

Коли бабуся запитала, як він себе почуває, Саша відповів, що все добре. На запитання про харчування сказав, що їм мають щось підвезти. Він не хотів зізнаватися, що уламок влучив йому в п’яту. Тільки коли бабуся поцікавилася його побратимами, він сказав: “Вони зі мною у шпиталі лежать”. Тоді він випадково проговорився й вже вимушено зізнався, що отримав поранення в ногу.

А ще він запитав: “А що там про нас говорять?”. Він не розумів, чи збираються їх виводити з міста.

Фото: особистий архів Валерії

– Це був шпиталь на території заводу Ілліча, так? Ось в одному зі своїх інтерв’ю Ви згадували, що з 12 березня зв’язок із сином обірвався. Як відтоді доводилось дізнаватися інформацію про те, що він проживає?

– Так, він перебував у шпиталі на території заводу Ілліча. Зв’язок із ним я підтримувала здебільшого через маму його побратима, яка передавала мені інформацію від свого сина. Усі хлопці, яким вдавалося подзвонити рідним, розповідали, що по них працюють бомбами вагою до трьох тонн. Їх накривало плитами, всередині все горіло вщент. Утримуватися там було неймовірно важко, але вони трималися до останнього.

Мені так боляче, що в той час я була в Німеччині… Але так хотів Сашко. Він казав, що ми з братами – це все, що в нього є. І тому ми мусили бути в безпеці. Коли ми виїхали, він написав мені, що тепер йому легше, і він може повністю розслабитися.

3 квітня мені знову зателефонувала мати побратима зі словами: “Видихай. Живий”. А 10 квітня я написала його побратиму й запитала про Сашу. Він відповів: “Саша – воїн із великої літери. Він ніколи нікого не покине в біді, може прикрити власною спиною. Відважний воїн”. Через кілька днів після поранення, із травмованою ногою, він знову став на захист.

Згодом ми дізналися, що після 10 квітня був перший прорив. Невелика група вирушила на “Азовсталь”, але Саша залишився зі своїми побратимами на заводі Ілліча. Він сказав, що буде з ними до останнього. Там залишалося багато тіл і важкопоранених бійців… Він не міг їх покинути.

Фото: особистий архів Валерії

 – Знаю, що 12 квітня була ситуація, коли хлопці спробували прорватись з Маріуполя. Чи відомо, як це все відбувалось? І чи правильно я розумію, що саме під час цієї операції, захисники потрапили у засідку й, відповідно, їх взяли у полон?

– 12 квітня був прорив із заводу імені Ілліча, і ось тоді хлопці потрапили у засідку ворога. По них фактично впритул відкрили вогонь, мій син і деякі хлопці почали відстрілюватися та прикривати інших бійців, через що на них припав найбільший удар. Тоді загинуло дуже багато хлопців. 

Я нічого не знала про долю свого сина після тих подій, але всередині не було відчуття, що він загинув. Я відчувала, що під час цього прориву його важко поранили…

Так, до 2024 року я зовсім нічого не знала про сина. Після обміну 31 січня 2024 року, звільнений з полону захисник розповів, що в одному з місць утримання він чув про морпіха на прізвище Сотник. Він його не бачив, але чув. Потім, під час обміну у вересні, нам написав інший хлопець, який також чув прізвище мого сина. Це вселило надію ще більше.

– Наскільки мені відомо, Олександра досі не підтвердила в полоні ані російська, ані українська сторона. Тобто, який наразі статус має Ваш син? Саме, якщо говорити про офіційно й документально закріплений статус.

– Українська сторона не може підтвердити Сашу у полоні, тому що передусім його не підтверджує ані Росія, ані МКЧХ. Вони говорять лише про ймовірне місце утримання, але поки що на цьому все. Саша є “зниклим безвісти, ймовірно у полоні”. Так дослівно звучить його статус. Однак підтвердження, що він є саме “військовополоненим”, наразі немає. І таких “зниклих безвісти” в полоні дуже багато. 

Знаєте, я постійно відчуваю його присутність. Немов він говорить мені: “Мам, борись за мене, я живий”. Бо, як то кажуть, мати завжди відчуває серцем.

Фото: особистий архів Валерії

– Чи є інформація щодо інших бійців, із якими він потрапив у засідку? Або, можливо, свідчення від командування, адже вони мали знати про бойове завдання, яке виконували хлопці.

– Більшість командирів загинули під час оборони Маріуполя, а дехто також опинився у полоні. Командування, яке на той момент не було безпосередньо залучене до боїв, спочатку боролося за своїх бійців. Але, розумієте, більше зацікавленими у цьому мають бути державні структури.

Наприклад, нам дуже допомагає Координаційний штаб, оскільки вони активно борються за наших хлопців. Однак, звісно, хочеться чути більше інформації про своїх рідних. Ми маленькими шматочками самостійно хапаємося за якісь зачіпки. Наприклад, є колонії, над якими активно працюють, але є й такі місця утримання, про які нічого не чути. І це поле роботи варто розширювати.

– Лише цього року Ви отримали перші зачіпки щодо того, що Ваш син перебуває у полоні. Це були саме свідчення звільнених бійців. З їхніх слів, що відомо про Олександра? І чи достатньо цих свідчень, щоб передати їх, скажімо, до Координаційного штабу?

– Відомо лише те, що чули його прізвище. Більше інформації немає. Звісно, після повернення з полону всіх звільнених опитують. Державним структурам вони розповідають більше, але для нас, рідних, ця інформація здебільшого залишається закритою.  

Я, до речі, лише цього року дізналася, що під час прориву хлопці потрапили в засідку, і по них відкрили вогонь. Ця інформація надійшла безпосередньо від звільненого. Можливо, він вже свідчив про це державним структурам, але нам про такі деталі розповідають значно пізніше, якщо взагалі розповідають.

– Чи мали Ви можливість дізнатися від звільнених бійців більше про умови утримання – яке ставлення до них, де саме їх утримують, що це за колонія або СІЗО? Запитую, адже Ви згадували про те, що в Олександра є хронічні захворювання, і важливо розуміти, в яких умовах він може перебувати.

– Звісно, є колонії, тюрми чи СІЗО, де ставлення до полонених жахливе. Полон – це не курорт. Тому, бачачи, якими повертаються наші хлопці, й те, що повертають тіла, можна лише уявити, як їх там годують і в яких умовах вони утримуються. Умови абсолютно не пристосовані до життя людини. Тому ми, як родичі, постійно добиваємося, щоб Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) відвідував ці місця. Це дає хоч якийсь шанс на те, що умови утримання будуть хоча б частково контрольовані. 

Ті колонії, куди представників МКЧХ допускають, мають більш-менш хороші умови. Показові, скажімо так. А про ті, куди доступу немає – можна лише здогадуватися.

Перед повномасштабною війною Саша страждав на ларингіт та фарингіт (інфекційні хвороби горла). Через це мигдалини ставали великими і могли перекривати горло, й дихальні шляхи відповідно. В такі періоди у нього сильно підвищувалася температура, йому було важко дихати. Він дихав фактично лише однією ніздрею. Також у нього були проблеми з шийними хребцями. Все це може значно ускладнюватися без потрібного лікування. Я подавала всю цю інформацію до МКЧХ, ООН, а також до українських інстанцій, але за 31 місяць полону це ніяк не пришвидшило пошук інформації щодо нього.

Фото: особистий архів Валерії

– Знаю, що був такий випадок, коли представник Міжнародного комітету Червоного Хреста пропонував Вам закрити справу стосовно Олександра. Можете розповісти про це детальніше? Як все ж закінчилась ця історія, і чи були якісь подібні заклики від інших організацій?

– Я, звісно, відмовилася, відповівши їм, що вони не мають права на це. Моя справа може бути відкрита хоч десятки років, але без мого дозволу вони не можуть її закрити. А мені кажуть, що ні тіла немає, ні жодних зачіпок у полоні. Я ж відповідала їм, що є безліч місць, куди їх не допускають, а вони нічого не роблять, щоб цю ситуацію виправити. 

Потім зі мною зв’язався представник Червоного Хреста, вони дуже вибачалися за свого співробітника. Звісно, він не мав ані права, ані повноважень пропонувати мені таке. Загалом, до всіх структур, як МКЧХ, ми зазвичай телефонуємо самостійно. Натомість тільки тоді отримуємо якусь відписку. Навіть коли були мирні акції під Червоним Хрестом, до нас ніхто не вийшов з представників. Тож, про що тут говорити?…

– Ми бачимо, що почали відбуватися обміни Морської піхоти, бійців “Азова”, яких тривалий час не було в списках на обмін. Якою є ситуація саме щодо 36-ї бригади? Чи повертають тих, хто перебував на території заводу Ілліча?

– Так, повертаються хлопці, які були зі статусом “безвісти зниклих”. У Маріуполі була не лише 36-та бригада морпіхів. З усіх бригад є багато хлопців, які у нас вважаються безвісти зниклими. І, на щастя, вони знаходяться. Дуже багато хлопців також потрапили під суд, включаючи нашу 36-ту бригаду. Морпіхів, до речі, як і “Азов”, судять дуже багато. Враження таке, що увесь Маріупольський гарнізон росіяни вирішили засудити за найтяжчими вироками.

Фото: особистий архів Валерії

– Як матері полоненого захисника, якої державної політики Вам наразі не вистачає, щоб хоча б якось вийти на слід Вашого сина? Наприклад, надсилати запити до Росії, можливо, через треті країни. Або ж посилити співпрацю з міжнародними організаціями. 

– Я вважаю, що нам дійсно потрібно залучати треті країни, які мають вплив на Російську Федерацію, щоб через них подавати ці запити. Важливо й те, щоб вже зараз наша країна спільно з третіми країнами розробила механізм, який передбачає контроль місць утримання, де перебувають наші захисники. Так само хочеться, аби треті країни посприяли тому, щоб Росія визнала всіх зниклих безвісти – військовополоненими. Бо наразі впливу на Росію у цьому сенсі немає. І той факт, що вони не визнані військовополоненими, створює численні ризики того, як до них ставляться.

Ми знаємо, що, наприклад, під час виходу з “Азовсталі” були названі країни-гаранти, завдяки яким вихід у полон пройшов спокійно, і які мали надалі займатися питаннями наших полонених. На мою думку, ці країни можуть сприяти обміну всіх на всіх. Нехай це буде не в нашій країні, вони можуть перебувати будь-де, але аби це не була Росія. Вони там не витримають. Також ми, як рідні, не можемо отримати лист від наших близьких, не можемо їм нічого передати. Хоча, як полонені, вони мають змогу хоча б телефонувати.

Фото: особистий архів Валерії

– Валеріє, як Ви сьогодні? Як Ваші сини? Бо, наскільки я розумію, Ви повернулися до Харкова, де щоденно тривають російські обстріли, і при цьому, Ви продовжуєте боротися за сина… 

– Так, ми повернулися до Харкова, і тут обстріли дійсно кожного дня. Останні дні без обстрілів були ще влітку… Ми намагаємось продовжувати нашу боротьбу, нагадувати про полонених, відвідувати усі зустрічі, акції. Я зараз багато займаюсь розвитком молодшого синочка, як завжди хотів Сашко. Середній син вже вступив до університету. 

У нас ще є улюблениця – лабрадор. Сашко взяв її ще двомісячною, а потім поїхав на службу. Тож ми її дуже бережемо, щоб він повернувся і побачив, яка красуня виросла. Він мені сам казав: “Бережи її”. Зараз їй вже три рочки. Ось так і живемо зараз. Звісно, страшно, але тепер ми в нашій країні, і вона найкраща. Ми чекаємо нашу перемогу, і повернення усіх наших людей додому.