Поле смерті Путіна

Після атаки українських безпілотників на російські аеропорти, яка викликала безсилу злобу російської влади та інфантильне здивування “простих росіян” “А нас-то за что?”, президент Росії знову заговорив про створення так званих “буферних зон”, які нібито мали б відгородити росіян від війни, яку вони самі почали, підтримують і яка повертається до них. А на ділі – допомогти Путіну захопити ще трохи українських територій у війні на виснаження.

“Буферні зони”, про які говорить Путін (вже втретє за час повномасштабної війни) дійсно зʼявляться. Але не там, де хоче Путін, і не тому, що він так хоче у ситуації, коли після років війни проти України, Росія знаходиться далі від своїх цілей, ніж була до її початку. А тому, що така логіка поточного рівня технічних, економічних та демографічних спроможностей України і Росії.

Завдання Путіна у тому, щоб ці “буферні зони” стали плацдармом з якого російська окупація просуватиметься далі вглиб України. Проте, з реалістичних шляхів здійснення цієї мети, у Путіна на сьогодні є лише політика Дональда Трампа та його особиста симпатія.

Реальні буферні зони зʼявляться на тій лінії, яку гарантовано зможуть утримувати ЗСУ з огляду на мобілізаційний та ресурсний резерв, і на таку глибину, куди гарантовано зможуть долітати українські дрони. Тому що на нинішньому рівні технологій дрони стали тим, чим були кулемети та інженерні загородження у Першій світовій війні. Яка закінчилась не через розгром німецької армії чи армій Антанти, падіння Берліна чи Парижа та окупацію німецької, чи французької території, а внаслідок виснаження країн-учасниць та внутрішні політичні зміни.

З цих передумов випливають три цілі українського суспільства і влади. 

По-перше — забезпечити розвиток такої системи “довгої руки”, яка з мінімальними затратами зможе завдавати максимальної шкоди Росії. Що характерно, у цьому завданні Україна досягла найбільших успіхів, судячи з російської реакції на відносно незначні (на перший погляд) масштаби ураження російських аеропортів. Однак, говорити про повний успіх зарано, щонайменше до моменту, коли російські “тіньові” танкери почнуть дрейфувати в морі через загадкові пошкодження.

По-друге — забезпечити таку кількість, і таку номенклатуру засобів та сил ППО, які зведуть до мінімуму результати російських ракетних і дронових ударів по містах та наші витрати на протидію їм. Йдеться не про здатність мінімізувати наші втрати (тобто не про підземні школи та укриття в кожному будинку і не про покарання за ігнорування повітряної тривоги), а саме про позбавлення Росії можливостей паралізувати повсякденне життя та економічний розвиток масованими ударами.

По-третє, і це найголовніше з усього, зосередити максимальну кількість сил та ресурсів на створенні та впровадженні системи спостереження та ураження на лінії фронту, яка мінімізує кількість людей, потрібних для її ефективної роботи. Чим меншою на кожен момент часу ця кількість буде, тим менше шансів на хоч якийсь успіх Росії у війні на виснаження і тим більше у нас шансів на те, що в результаті багаторічної війни ми зможемо повернути своє.

Коли невдахи в російській армії помиратимуть після довгих і тяжких днів без їжі, води та надії вибратись під наглядом черги українських дронів, а щасливчики — все одно помиратимуть, але швидко і несподівано — за багато кілометрів від передових позицій української піхоти, тоді й зʼявиться надія на кінець війни.

І тут є своя іронія історії — таке “поле смерті” стане кінцем імперського проєкту Росії, побудованого на множенні смерті в буквально промислових масштабах без будь-якої мети, крім самого множення смерті.

Як тільки російські обстріли приноситимуть результат виключно у вигляді інформаційних повідомлень про кількість запущених/збитих ракет, дронів і КАБів, без фото і відео зруйнованих будівель, понівечених тіл загиблих і згорьованих вцілілих – тоді з’явиться надія на майбутнє.

Як тільки кожна спроба удару по українських містах чи наступу на лінії фронту обертатиметься паралізованим на тижні авіасполученням між імперським центром та регіонами, вибухами на заводах, зупинкою танкерів посеред моря і мільярдними втратами через все це — тоді в Росії зʼявляться більш важливі та нагальні завдання, ніж спроби відгризти ще кілька метрів української землі чи вбити ще кількох українських дітей.

Все звичне, але таке, що не сприяє втіленню цих цілей та рішень, має бути відкинуте, як була колись відкинута тактика зближення вимуштруваних стрілецьких шеренг, яка свого часу дозволила солдатам в червоних мундирах з маленького європейського острова завоювати величезні простори з набагато чисельнішим населенням.

Чим швидше українське суспільство та українська влада усвідомлять безальтернативність такого шляху, тим швидше Україна зможе перейти до такого життя, як в Ізраїлі, замість такого, як в Сирії чи Лівані. 

Так, іронія історії, як лезо двосічного меча, обернена й до нас. Чимало українців, щонайменше на словах, бажали першого варіанту, ще до початку повномасштабної війни. Але принаймні у нас є вибір та винагорода, яка варта того.