Що буде з легітимністю Путіна після виборів і як Україна змарнувала можливість

Назар Чорний
Фахівець з управління відносинами з авдиторією та керівник юридичного напрямку Букв

Джерело: “Центр дослідження законодавства України”

Офіційні результати виборів Путіна не стали сюрпризом ні для кого – однак, вони є своєрідним поворотним моментом, який має визначити подальший формальний статус російського лідера. Попри те, що Україна могла якщо не визначити напрям цього повороту, то хоча б підштовхнути світ у потрібний бік, цю можливість було змарновано.

Розглядаючи питання легітимності політичного режиму, слід розуміти, що не існує чіткого переліку причин чи обставин, які розмежовують стани повної або часткової легітимності чи її втрати, як, наприклад, розмежовуються суто формальні періоди набуття чи втрати повноважень внаслідок здійснення певних, наперед визначених, процедур – виборів, призначення на посаду, звільнення тощо. Легітимність здебільшого є не юридичним фактом, а результатом консенсусу щодо сприйняття певного політичного режиму як такого, що може здійснювати владу на певній території. Такий консенсус може базуватись як на мовчазному визнанні відсутності альтернативного представництва (як в Росії), так і на примусі (як відбулось після придушення білоруських протестів 2020 року Лукашенком) або на необхідності комунікувати з певною силою, що породжує певний рівень визнання її представників.

Ті аргументи, які сьогодні звучать на обґрунтування нелегітимності Путіна, здебільшого опираються на:

– порушення демократичних процедур як під час виборів, так і в повсякденному житті РФ;

– міжнародне звинувачення у викраденні українських дітей та виданий Міжнародним кримінальним судом ордер на арешт Путіна;

– проведення виборів на окупованих територіях України.

Проте в КНДР демократичні процедури і права людини порушуються не менше, ніж в Росії, що не заважає світу визнавати легітимність Кім Чен Ина і не перешкодило зустрічі президента США з корейським диктатором. Основоположним принципом європейського права є недопустимість ствердження вини у чомусь окрім як внаслідок вироку суду, яким би очевидним не був злочин – а жодного вироку щодо Путіна немає і навряд скоро буде. Та й вибори на окупованих територіях Росія проводить не вперше і раніше це не було причиною не визнавати представницький мандат Путіна.

Також слід розділити «внутрішню» легітимність та «зовнішню». Немає жодних сумнівів у тому, що Путін користується підтримкою більшості населення Росії – принаймні до того часу, доки не програє війну проти України. Численні соцопитування в Росії неодноразово демонстрували підтримку росіянами війни, в чому немає нічого незвичного – загарбницькі війни є тим, чим Росія та росіяни займались протягом всієї своєї історії, починаючи з появи та посилення Московського князівства у XIV-XV століттях.

Доки російська армія має змогу окупувати нові території, навіть ціною більшої кількості жертв, ніж довоєнне населення цих територій, внутрішній підтримці Путіна мало що загрожує. Також не слід сподіватись, що «холодильник переможе телевізор» – навіть якщо доступ до «холодильника» буде лише після підписання контракту з МО РФ – це лише збільшить кількість контрактників, що теж цілком типово для будь-якого завойовницького чи колонізаторського суспільства.

Навіть якщо розглядати не офіційні результати перевиборів Путіна, а ті числа, які були підраховані незалежними фахівцями – ми бачимо, що хай не 80%, а 50%, але більшість російських виборців все одно підтримали Путіна. Особливим штрихом в цьому портреті безнадійної відсталості російського суспільства є репортажі з закордонних виборчих дільниць, де також знайшлись ті, хто голосує за Путіна попри погрози членів його команди завдати ядерного удару по країнах, де живуть «експортні» виборці Путіна.

Варто згадати події 2020 року в Білорусі, коли офіційні результати перевиборів Лукашенка спровокували масові протести білорусів проти диктаторського режиму. Попри поразку на вулицях, білоруська опозиція якісно перевершила російську у тому, що змогла досягти визнання Світлани Тихановської лідеркою Білорусі в екзилі, легітимність якої базується саме на волевиявленні громадян Білорусі, а не репресивних методах. На противагу, «потішна» російська опозиція спромоглась лише допомогти Кремлю легітимізувати керований процес «переобрання» Путіна, забезпечивши імітацію голосування за «опозиційних» кандидатів. Вбивство «головного російського опозиціонера» Олексія Навального навряд значною мірою вплинуло як на формат, так і на результати поведінки його прихильників або просто противників Путіна – за життя Навального його однодумці демонстрували таку ж громадянську та політичну імпотентність, як і після його смерті.

Якщо з росіянами все очікувано та зрозуміло, лишається «зовнішня» легітимність, тобто визнання нового строку повноважень Путіна іншими країнами.

У разі, якщо легітимність Путіна на посаді президента РФ не буде визнана на міжнародній арені, це створить очевидні перешкоди для дипломатичних зносин між урядами – адже будь-які повноваження, які є похідними від повноважень президента РФ, також будуть вважатись такими, що набуті без достатньої правової підстави. Це значно послабило б російські позиції на міжнародній арені – на додачу до ордеру Міжнародного кримінального суду, який закрив Путіну дорогу до 124 країн світу під загрозою арешту.

Як наслідок, могла б виникнути ситуація, за якої міжнародні контакти будуть можливими лише або на непублічному та неофіційному рівні, або через дипломатів, повноваження яких почались до перевиборів 2024 року. Враховуючи обсяг конституційних повноважень президента РФ (від призначення дипломатичних представників, голови уряду, міністрів, голови Центрального банку і аж до призначення виборів до Держдуми РФ), міжнародна нелегітимність Путіна рано чи пізно тягне за собою міжнародну нелегітимність більшості центральних органів російської влади, адже навряд Кремль керуватиметься тонкощами міжнародного права та позицією інших країн у життєво важливих для свого збереження внутрішніх справах.

Очевидно, що не варто очікувати єдності точок зору на це питання. Країни, які зберігають сталі економічні чи політичні зв’язки з Росією, просто продовжать взаємини, не акцентуючи уваги на формальній сумнівності повноважень представників Росії, починаючи з самого Путіна і закінчуючи російським дипкорпусом. Йдеться передусім про «країни Глобального Півдня» – Китай, Індію, Бразилію, Еквадор, арабські країни, країни Центральної Азії та про відкритих союзників Росії – Іран та КНДР. Крім того, влада багатьох з цих країн теж є має автократичний або тоталітарний характер і внаслідок цього сприймає переобрання Путіна як щось природнє.

Більшу зацікавленість може викликати позиція таких країн як Туреччина та Угорщина, а також тих, де політики демонструють спроби «всидіти на двох стільцях», зберігаючи вигоди як від зв’язків з ЄС та НАТО, так і стосунки з Росією, як прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо. Збереження дипломатичних зносин з Росією вони можуть пояснити як непрохано взятим на себе зобов’язанням відігравати роль посередника між Україною та Росією (як це робить президент Ердоган), так і банальним популізмом, мовляв «безумовна підтримка України шкодить країнам Європи і не вирішує проблеми з війною». Слід розуміти, що навіть у випадку таких одіозних осіб як Віктор Орбан, йдеться не про проросійські, і навіть не про «проугорські» державницькі позиції, а про банальне збереження власної влади шляхом гри на поточних суспільних настроях.

Проте, найважливішу роль у подальшому статусі Путіна та Росії на міжнародній арені відіграє позиція таких країн як США, Велика Британія, Франція та Німеччина, урядам яких доведеться вирішувати, як саме комунікувати з Росією та щодо Росії. Проблема не нова і певна політична та юридична база для їхньої позиції все ж є. Питання лише в тому, чи захочуть цими напрацюваннями скористатись.

«Обнулення» президентських строків Путіна, яке дало йому формальні підстави залишатись при владі до 2036 року, попри конституційне обмеження на дві послідовні каденції, свого часу викликало реакцію світової спільноти у вигляді заяв ПАРЄ та Венеційської комісії. Вони розкритикували російські спроби підвести правову базу під потреби Путіна як такі, що суперечать демократії та міжнародному праву.

Безпосередньо під час виборів 2024 року, Парламентська асамблея Ради Європи прямо закликала світову спільноту не визнавати легітимність Путіна як президента Російської Федерації. Втім, ні позиція Венеційської комісії, ні резолюції ПАРЄ не мають статусу обов’язкових чи тим більше остаточних рішень щодо якогось питання. Тож все залежить від позиції кожного конкретного уряду.

Щодо проведення виборів на окупованих територіях України, то деякі обставини все ж змінились. Звісно, таке було й раніше (в Криму), але чисельність населення українських територій, які Росія офіційно називає своїми (за деякими оцінками, йдеться про 6% від усіх виборців, які голосували у 2024 році), має значний вплив на результати виборів. Враховуючи, що крім Росії більше ніхто не визнає ці території російськими, голоси їхніх мешканців не можуть розглядати як такі, що законно віддані за будь-якого кандидата на посаду президента РФ. До цього можна додати й обґрунтовані сумніви в достовірності нарахованих 87,29% голосів за Путіна та оцінки його реального результату на рівні 40%-50%.

На момент написання цього матеріалу є офіційна позиція уряду США, озвучена радником з нацбезпеки Джейком Салліваном, яка зводиться до того, що хоч і Путін зберіг посаду недемократичним шляхом та завдяки наперед зрежисованим виборам, але «реальність така, що він залишається президентом РФ». Перекладаючи з чиновницькою – США не планують змінювати свою політику щодо дипломатичних стосунків з Росією, принаймні зараз.

У Німеччині заявили, що канцлер Шольц не вітатиме Путіна з перемогою на виборах (подібні процедури є зазвичай протокольними обов’язками, а не бажанням конкретних політиків), а на зустрічі міністрів закордонних справ представники Німеччини, Франції та Великобританії одностайно засудили порушення демократичних стандартів на виборах 2024 року, назвавши їх «виборами без вибору» та «спеціальною виборчою операцією».

Втім, окрім подібних заяв, офіційних позицій про те, що з березня 2024 року Путіна не визнаватимуть президентом РФ, жодна з країн не опублікувала, що в кращому разі можна розглядати як вичікування для можливих консультацій та подальших дій, а в гіршому – як мовчазне прийняття того, що озвучив Джейк Салліван –  «реальність така, що Путін залишається президентом РФ».

Проте найбільш неприємним (м’яко кажучи) аспектом поточної ситуації є пасивна роль української влади в описаних подіях. Попри те, що ані факт, ані дата, ані спосіб проведення виборів в Росії не були сюрпризом впродовж років, все, на що спромоглась українська влада для створення міжнародного консенсусу щодо нелегітимності Путіна як президента РФ – відверто благенька заява Верховної Ради під час найбільшої за 4 роки парламентської кризи.

Ані МЗС, ані Офіс президента, який фактично замінив МЗС, не доклали зусиль ні до забезпечення належного юридичного обґрунтування нелегітимності нового президентського терміну Путіна, ані узгодження єдиної політичної позиції щодо питання, ані до втілення комунікаційної стратегії для просування потрібного Україні наративу.

Ця недбалість є особливо згубною на тлі все більш частих закликів до України почати перемовини з Росією (а фактично – капітулювати), та намагань влади переконати союзників продовжити допомогу Україні апелюючи до цінностей Заходу та потреб України, а не до формальної неможливості перемовин з тим, хто не має належного представницького мандата.

Міжнародне невизнання легітимності Путіна фактично означало б перехід Заходу від спроб «не дати Україні програти» до визнання, що лише поразка та зміна режиму в Росії є необхідною передумовою для встановлення миру в Європі. Це значно полегшило б процес конфіскації російських активів для фінансування підтримки України, адже навіть для того, щоб оскаржити рішення про таку конфіскацію в міжнародному суді, потрібне належне представництво, яке було б дуже ускладненим з огляду на нелегітимність уряду, який формально надав такий мандат представникам.

Не слід забувати, що раніше Україна вже здобувала подібні перемоги над Росією, в які майже ніхто не вірив – коли домоглась перегляду транзитної угоди з Газпромом і стягнення мільярдів доларів російської держкомпанії на користь України, коли домоглась запровадження та збереження перших санкцій проти Росії і подальшого їх посилення, коли домоглась міжнародного консенсусу щодо невизнання окупації Криму, коли домоглась розширення воєнної допомоги – від бронежилетів та кількох гранатометів, до РСЗВ та винищувачів.

Звісно, подібні тектонічні зрушення є дещо складнішими, ніж телевізійні обіцянки випити кави в деокупованій Ялті вже влітку 2023 року. Вони потребують тривалої та складної роботи найкращих фахівців у своїх сферах так само як і сприятливої політичної ситуації. Однак цього разу влада навіть не спробувала, залишивши переведення питання легітимності Путіна з теоретичної в практичну площину на плечах тих, хто зробив і продовжує робити для цього найбільше – військовослужбовців Сил оборони України.

У Центрі національного спротиву повідомили, що у тимчасово окупованому Криму росіяни розпочали нові зачистки у місцевих бібліотеках. Ворог наказав вилучити усі книги про Голодомор, УПА та на яких зображено тризуб.

24 квітня міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що країна готова допомогти Україні повернути чоловіків призовного віку на допомогу Силам оборони у боротьбі проти росіян.

24 квітня Україна та Португалія розпочали роботу над проєктом угоди щодо гарантій безпеки, узгодивши графік подальших переговорів.

Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець наголосив, що жодних прямих перемовин з російською делегацією 24 квітня не відбувалося. Раніше так звана дитяча омбудсменка РФ Львова-Бєлова заявила, що Росія та Україна “вперше провели очні переговори” стосовно повернення викрадених росіянами дітей.

Франція закликає Європейський Союз запровадити новий режим санкцій проти російської дезінформації та операцій втручання у вибори по всьому світу.