Спільний голос українських дітей звучить як запитання: «Мамо, чому нас вбивають?» – проєкт «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей»

“Вкрадене дитинство” – термін, який найкраще змальовує сучасні реалії українських дітей. Натомість “війна” і “діти” – слова, які ніколи не мали б вживатися в одному реченні. Вони, незалежно від того, чи були жертвами, чи свідками, чи переселенцями, так чи інакше, щоденно поглинали в себе картини злочинів. Врешті, в один момент дитинства, пов’язаного з родинним домом та місцевістю, де вони жили – не стало.

Проєкт “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей” розповідає унікальні історії війни, написані дітьми з власного пережитого досвіду. Спогади про знищені міста, життя в окупації, малюнки з військовими, зброєю та рідними, яких вони не повернуть. Головне завдання проєкту – висвітлити глибоку травму, яку щодня проживає молоде покоління України. Це своєрідний інструмент, що не лише дає українським дітям можливість бути почутими серед міжнародної спільноти, а й показує недосконалість нашого світу, в якому все ще триває війна, але відсутнє дитинство.

Фрагментами із дитячих щоденників, нотування яких стало методом “сховатися” від страшної реальності, про травму, що переживає молоде покоління України, а також те, якою вона повинна бути задокументованою в нашій історії – в інтерв’ю “Букв” з Христиною Храновською – ініціаторкою та візіонеркою проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”.

– Проєкт має назву “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”. На Вашу думку, наскільки сильним інструментом в процесі документування російсько-української війни є голос саме дітей? Що він промовляє з того, що ніколи не зможе промовити доросла людина?

– На мою думку, діти в умовах війни є найбільш вразливою категорією осіб, і нам, дорослим, слід звертати на це увагу. Пам’ятати про це щодня і щогодини. Зараз, коли повномасштабна війна в країні триває вже другий рік, більшість сімей адаптувалися до життя в умовах воєнного стану. І якщо ми думаємо, що діти забули та пережили той досвід – це не так. Наразі, наскільки мені відомо, такі щоденники чи будь-які дитячі записи не розглядаються відповідними державними органами як факт вчинення  злочину, лише в контексті якихось конкретних справ. Проте мені б дуже хотілося, аби кожен цей щоденник прочитали і побачили якомога більше людей, особливо тих, хто дотичний до правосуддя. У таких щоденниках – біль, страх і справжність. Дитячі очі бачать цю війну по-іншому, тому, мені здається, на відміну від дорослих, спільний голос українських дітей звучить запитанням: “Мамо, чому нас вбивають?”. 

Фото: особистий архів проєкту

– Я правильно розумію, що більшість діток робили нотатки, перебуваючи або в окупації, або під безперервними обстрілами у фронтових містах? Чи доводилось Вам спілкуватися з ними щодо того, якою вони вбачали потребу занотовувати власні думки?

– Так, у нашому доступі є 14 унікальних історій дітей – це нотатки, малюнки та записи, які вони робили у перші дні повномасштабного вторгнення, перебуваючи у підвалах, бомбосховищах на тимчасово окупованих територіях. Є чимало щоденників із Маріуполя, фрагменти яких вже набули розголосу. Наприклад, історія Єгора. Хлопчик вів записи з першого місяця перебування в Маріуполі з родиною. Тоді він з батьками ховався у підвалі під постійними обстрілами. Хлопчик просто записував у блокнот те, що бачив: “Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся і порахував до 25. А ще в мене помер дідусь. У мене рана на спині, видерта шкіра, у сестри – поранення голови, мамі видерло м’ясо на руці і дірка в нозі…”. Ми всі пам’ятаємо, якою критичною тоді була ситуація у Маріуполі: місцеві жителі фактично опинилися у заручниках російських військових – без води, їжі та предметів гігієни – вони просто ховалися з надією врятуватися від щоденних бомбардувань. До слова, коли родині хлопчика таки вдалося евакуюватися з міста, він вирішив стати шеф-кухаром.  “Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі, тому тепер я хочу стати шеф-кухарем, щоб нагодувати всіх навколо мене та по всій Україні, щоб ніхто більше не був голодним” – каже Єгор.

На мою думку, головна потреба в нотуванні таких подій полягала в тому, аби через текст сховатися від страшної реальності. Не дарма ж психологи радять виписувати проблеми на папері, аби краще дати раду із ними. Про це знаємо ми – дорослі. А дитина у стресових умовах діє інтуїтивно. Коли за вікном скидають бомби, у підвалі поруч помирає близька людина, немає їжі, і дорослим хочеться сховатися, – що вже говорити про дітей.  

Фото: особистий архів проєкту

– Якщо ми говоримо про щоденник – це записи, що мають певну хронологію подій. Зважаючи на це, чи можете Ви порівняти трансформацію дітей та їхніх думок із наростанням напруги в їх нотатках? 

– Кожний щоденник, який у нас є – автентичний та індивідуальний. І кожна дитина по-своєму переживала ці події.  Старші – обдумували, чи варто їм йти воювати та підтримували рідних, не показуючи свій страх та біль. Молодші – сприймали все, як є, описуючи детально всі відчуття й те, що відбувається навколо. Вони змінювались та немов ставали старшими на рік щодня, враховуючи весь досвід та біль, який вони проживали. Безумовно, трансформація відбулась. І не тільки у дітей, а й у кожного українця 24-го лютого. Попри все, що вони пережили, вони вірять, що будуть жити у мирній, сильній Україні та повернуться до своїх домівок.

Фото: особистий архів проєкту

Фото: особистий архів проєкту

– Аналізуючи всі отримані нотатки зі щоденників дітей, скажіть, яким є їх погляд на війну, на те, як вона змінила їх дитинство, вплинула на батьків та їх звичне середовище безпеки? Про який аспект війни або її наслідки вони згадують найчастіше?

– Перше, що вражає у таких нотатках – це дорослість цих маленьких авторів. Тобто немає історій про супергероїв чи демонів, ці історії – абсолютно реальні. Дитина ніби дорослішає з кожним реченням, описані події – просто констатація фактів без прикрас. Це війна – вона вбиває. І 8-річна дитина це розуміє. Як і те, чому плаче мама, розуміє, чому не можна поховати зараз бабусю на кладовищі… Найстрашніше для мене, коли в таких записах ти читаєш, що дитина звинувачує себе у тому, що загинув батько чи хтось з близьких.

Є одна дуже щемлива історія дівчинки, яка разом з батьком, братами та сестрою евакуювалися з Херсонщини. Коли вони під’їжджали до Миколаєва, автівку почали обстрілювати російські військові. Її батько зазнав 17 кульових поранень. Дівчинка самотужки витягла з авто братів та сестру в окопи, Аріна навколішках просила військових, щоб ті врятували їхнього тата. Зрештою окупанти посадили дітей в авто, а батька поклали в багажник. Тільки на українському кордоні йому почали надавати допомогу. На жаль, врятувати чоловіка не вдалося. Про смерть батька дівчинці повідомила мама вже в лікарні – Аріна теж зазнала травми під час обстрілу. Дівчинка картає себе за те, що подзвонила тоді татові з проханням забрати з міста (батько на той момент перебував під Миколаєвом). У щоденнику Аріни – багато думок про те, що це вона винна у смерті батька, що не змогла потерпіти, перечекати там. 

“Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата? Та я ще незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити, та напевно це моє покарання, напевно за те, що я не змовчала, а подзвонила татові, не перетерпіла. Якщо б я не зателефонувала татові, то все було добре, всі були б живі”, – написала Аріна. 

Фото: особистий архів проєкту

Фото: особистий архів проєкту

– Врешті, якою є травма, що переживає молоде покоління України? Які меседжі, прописані в дитячих нотатках, найкраще відтворюють образ українських дітей сьогодення? А також, які настрої переважають у занотованих думках?

– На жаль, настрої у записах – здебільшого песимістичні. Тобто, діти опинилися в умовах, де дорослі – мама і тато – не є гарантами безпеки, де звичний для них світ став крихким. Відтак обсяг травми – величезний, і це біль, не обмежений у часі. Кожній такій дитині необхідна терапія та психологічна допомога, аби навчитися жити з цим новим страшним досвідом, який змінив її життя. Якщо говорити про якийсь загальний меседж усіх артефактів, я б обрала цитату зі щоденника Віолетти Горбачової з Нової Каховки, Херсонської області: 

“Я прокинулася від того, що мій дім похитнувся. Я ледь не впала з ліжка, тому одразу встала з нього. “Війна” – перша думка. Навіть мені сумно від того, що я одразу все зрозуміла. Вже місяць були розмови про вірогідність вторгнення російських військ, але я не вірила.  Бо вірила у цивілізацію. Я помилялася, вона є не всюди”. 

– На противагу болю та втраті, чи є в нотатках дітей місце мріям та надії на продовження безтурботного дитинства та щасливого майбутнього? Яким вони його змальовують крізь призму пережитого недитячого досвіду?

– У дитячому серці завжди знайдеться місце для віри в диво. Звісно, серед занотованих спогадів є і позитивні думки, вони здебільшого – про віру в ЗСУ та, як не дивно, Бога. Зі щоденника тієї ж Віолетти: 

“Пам’ятайте, все у наших руках. Це те, що я зрозуміла цього року. Кожне слово та думка – важливі. Ми вільні, завжди будемо. Це помилка, яку ми більше не повторимо. Не пробачимо та не забудемо. Це не проблема лише українців, ми з вами живемо у величезному світі. Я рада, що наші голоси чують!”. 

Фото: особистий архів проєкту

Фото: особистий архів проєкту

– Чи існує для дітей потреба продовжувати щоденники війни, опинившись у відносно безпечних умовах? Чи висловлюють вони бажання повертатися до своїх нотаток та винести ці історії на весь світ?

– Я не можу відповісти на це запитання достеменно, бо не психолог. Проте зазначу, що частина наших героїв і досі продовжує записувати свої думки. Я мала розмову з психологом щодо цього, і як зрозуміла, такі записи мають терапевтичний ефект для дитячої психіки. А стосовно оприлюднення цих матеріалів, ми маємо дозвіл на публічне їх висвітлення і від батьків, і від дітей. Власне, у подальшому ми плануємо розширити нашу базу історіями та сприяти тому, аби якомога більше дітей мали змогу розказати про свій досвід, зрозуміти, що вони не одні у своєму горі. Сьогодні таких історій – тисячі. 

– Якби війну можна було описати, виділивши основні меседжі всіх дитячих щоденників, якою вона повинна бути задокументованою в нашій історії? 

– Для дітей ця війна – страшна, незрозуміла. Якщо говорити про меседжі, тут мені спадає на думку історія Каті Кришкевич, яка вперше зустрілася з війною у п’ятирічному віці, тоді її родина теж була змушена втікати у безпечне місце. Через вісім років події повторилися, ось який запис є у щоденнику дівчинки: “Холод і апатія – це все, що я зараз відчуваю. Я не знаю, як із цим впоратися. Я хочу додому, але я і так вдома. Не можу зрозуміти, що  зі мною відбувається, але я навіть не можу підійти до мами. Я бачу, як їй страшно. Думаю, кожен дорослий хоче виглядати в очах своєї дитини як супергерой, або так, ніби він зроблений зі сталі. Але мені вже не п’ять. Я розумію, як їй страшно. Мама теж, як і я, не розуміє, що їй роботи”.  

Фото: особистий архів проєкту

– Станом на сьогодні питання збереження пам’яті про російські злочини є першочерговим, як і пошук методів для цього. З огляду на це, якою Ви бачите подальшу долю дитячих щоденників, якщо говорити про місію, яку вони можуть продовжувати нести? Можливо, інтерпретувати їх в тематичний меморіал?

– Наш проєкт стартував менше місяця тому, і зараз наше головне завдання – аби якомога більше людей дізналися про те, що переживають українські діти сьогодні, щоб їх голоси були почуті. Наразі ми залучилися підтримкою МЗС, тож тепер цитати зі щоденників звучать і серед міжнародної дипломатичної спільноти. Зокрема, і щоденники трьох дітей були зачитані міністром закордонних справ України перед Генеральною Асамблеєю ООН. Наступним кроком діяльності проєкту стане виставка у Амстердамі, на якій ми презентуємо ці щоденники Європі. Офіційне відкриття виставки “Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей” відбудеться у мерії Амстердама 17 серпня о 12:30 та триватиме з 18 серпня до 24 вересня.

Слідом за відкриттям виставки заплановано проведення воркшопу української мисткині Алевтини Кахідзе “Малюючи мапу від минулого до майбутнього”, який відбудеться в Будинку Анни Франк 16-го та 17-го вересня. Воркшоп створено спеціально для дітей-мігрантів з України, які зараз перебувають у Нідерландах через війну, та має на меті надати родинам і дітям можливість створити нові зв’язки, надихнути та культивувати атмосферу довіри та взаємодії в спільному просторі. Також, плануємо створення сайту, де кожен зможе поділитися своєю історією. І, звичайно, залучення підтримки державних органів, аби ці щоденники стали частиною підтвердження фактів скоєних Росією воєнних злочинів на міжнародному суді у Гаазі. Росія – країна-терорист має понести гідне покарання, а наші діти заслуговують на вільне майбутнє.