«Судять за трьома статтями»: справа ФСБ Росії проти українця з російським громадянством

Проживання на окупованій території нерідко змушує людей робити складний вибір на користь отримання російського паспорта. В іншому випадку вони ризикують зазнати переслідувань, погроз, а іноді й бути ув’язненими російською окупаційною владою. Численні історії цивільних заручників підтверджують цю реальність. Водночас є й інші ситуації: деякі люди можуть мати два паспорти – український та російський, або ж лише російське громадянство. Бувши резидентами, вони законно перебувають на території України з подвійним громадянством (або ж лише російським), що є звичним явищем для пострадянських країн. Однак, чи захищає це їх від переслідувань російською владою? На жаль, теж ні.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють.

У цьому матеріалі йтиметься про херсонця Сергія Офіцерова, якого зараз судять у Росії за трьома статтями, включно з обвинуваченням у тероризмі. Сергій є українцем, який через певні обставини, проживаючи у підлітковому віці в Росії, отримав російське громадянство. Протягом трьох років він намагався відмовитися від паспорта країни-агресора, але через російську бюрократію не встиг це зробити до початку повномасштабного вторгнення. 

Так, 24 лютого 2022 року Сергій зустрів у Херсоні, не приховуючи своєї проукраїнської позиції. Через півроку окупації його викрало російське ФСБ, і далі все розвивалося за стандартним сценарієм: спершу його утримували в інформаційній ізоляції, а через кілька місяців показово затримали, перевели до СІЗО і почали створювати “доказову базу” для обвинувачення.

Сергій став одним із так званої “Херсонської дев’ятки” – групи українців, яких російські військові викрали в липні-серпні 2022 року, а згодом оголосили учасниками “терористичної організації”. Серед “дев’ятки” двоє є колишніми військовослужбовцями, інші ж – цілком цивільні громадяни. Попри це, кожному з них загрожує максимальний термін ув’язнення – довічне позбавлення волі. 

Більше про те, як Сергій боровся за вихід із російського громадянства, будував життя у рідному Херсоні, про пів року життя в окупації, цілеспрямоване викрадення з батьківської квартири, заведення справи й те, як тривають судові процеси, а також про виклики, які можуть виникнути на етапі обміну “Херсонської дев’ятки”, та важливість внесення поправок до законодавства, що передбачатимуть опіку держави над резидентами – для Букв розповів Геннадій Офіцеров, батько цивільного заручника.

Фото: надане Геннадієм

– Якщо я правильно розумію, за паспортом Сергій є громадянином Росії, і достатньо тривалий час проживав там. Розкажіть більше про цей період, скільки він тривав? І коли він врешті повернувся до рідного Херсона?

– Так сталось, що Сергій народився у Херсоні, але коли йому було чотири роки, ми, всією родиною, переїхали на Камчатку. З дружиною ми через деякий час розлучились, і особисто я повернувся до Херсона у 1994 році. Син продовжував проживати з мамою в Іркутській області десь до 1995-1996 року. 

І так вийшло, що за віком (у 16 років) він був вимушений прийняти російське громадянство. До України, а саме до міста Херсон, Сергій повернувся двадцятирічним, і з того моменту вже нікуди не виїжджав. Тобто, не його бажанням є те, що він отримав російський паспорт, бо інших варіантів просто не було. Так склалися обставини в родині.

– Як Сергієві вдалось адаптуватися до життя в Україні? Чим він займався, ким працював? І, загалом,  російський паспорт якось впливав на життя Вашого сина в Україні в той період? В плані якихось обмежень або упереджень. 

– У Росії Сергій вступив до медичного інституту в місті Іркутськ, але з’явилися причини не завершувати навчання. Вищої освіти він не здобув, але сам був дуже розвиненою людиною. Після повернення до Херсона він спочатку працював менеджером у торговельній мережі, а останнім часом (до повномасштабного вторгнення) – на виробництві дверей. 

Щодо російського паспорта, до 2014 року це не створювало жодних проблем для життя в нашій країні, де громадянство в цілому не мало значення. Він був резидентом, іншими словами – мав посвідчення на постійне проживання, був платником податків тощо. І такого, щоб він  “тримався” за російський паспорт, аби мати “подушку безпеки” у вигляді майбутнього життя в Росії – у нього ніколи не було взагалі.

– Я читала, що значне переосмислення своєї ідентичності як українця у Сергія відбулося після 2014 року. У чому це проявлялося? Чи виникали у нього тоді думки про зміну паспорта? Якщо так, чи можливо взагалі це було з 2014 року, і чому не вийшло?

– Так, коли Росія розпочала агресію у 2014 році, Сергій посів цілковито проукраїнську позицію, хоча і до цього ставився до України як до своєї вітчизни. Він вивісив на балконі державний прапор, слухав українську музику та в соціальних мережах повністю перейшов на українську мову. Щодо паспорта держави, яка напала на Україну, дійсно виникали питання. 

У 2018 році Сергій  почав займатися виходом із російського громадянства. Як виявилось пізніше, російська влада навмисно блокувала цей процес, а з їхніми представництвами в Україні практично неможливо було вийти на контакт. У 2021 році Сергій врешті-решт отримав запрошення до російського консульства в Одесі для оформлення документів. Наскільки я пам’ятаю, він їздив до консульства влітку.

Після його викрадення я взявся за ці питання, розуміючи ризики в поверненні сина додому. Після консультацій в Координаційному штабі, адвокати подали запит до міграційної служби щодо уточнення громадянства Сергія. Там підтвердили, що він не є громадянином України. Зараз направлено новий запит з додатковими питаннями й чекаємо на відповідь. 

Сергій не сприймає себе росіянином. Цікаво, що з одним з листів із СІЗО було ще звернення до Червоного Хреста від 19-ти в’язнів камери 7а СІЗО №1 в місті Ростові, де він перебував, і там в графі “громадянство” зазначено, що він українець (звернення було переправлено до МКЧХ). Згідно з законами Росії, вийти з їхнього громадянства дуже складно. Одна з вимог – не бути під слідством та судом, що наразі відбувається. Друга – мати громадянство іншої країни.

Фото: скриншот допису Сергія у Фейсбуці (травень 2022 року)

– Повномасштабне вторгнення Ви зустріли у Херсоні, вже з окупацією. Чи відомо Вам, якою була діяльність Сергія в окупації? Адже затримали його вже у серпні, а до цього фактично пів року він мусив якось жити, пересуватися містом, можливо, якось працювати. 

– Скажу так: він свою проукраїнську позицію завжди відстоював. З 2014 року, коли почалася ця війна, Сергій “рубався” з росіянами, своїми знайомими, у соціальних мережах. Він був небайдужим до політичних процесів щодо незалежності, які відбувалися в країні. Коли окупували Херсон, спочатку все було більш менш вільно, у нас навіть проходили проукраїнські мітинги. Наскільки я знаю, росіяни хотіли взяти Херсон “м’яко”, сподіваючись на лояльність мешканців. До певного часу навіть висіли українські прапори, вивіски… Це не так було, що різко почався терор, патрулі та обшуки як, напевно, в Маріуполі чи Бучі. 

З усім тим, стало тяжко морально, роботи вже не було, тож Сергій переїхав у район міста “Острів”, де проживав з сестрою та племінниками. Йому там було психологічно легше жити. Щодо спротиву окупантам, знаю, що в Херсоні було досить багато таких подій: від бою хлопців з тероборони в Бузковому парку до розміщення листівок та жовто-синіх стрічок на вулицях. Звісно, ми з сином на ці теми теж розмовляли, однак це були досить загальні розмови. Думаю, він просто оберігав мене від зайвих емоцій та іншого.

– Власне, як Ви казали, затримання сина відбувалось на Ваших очах. І, наскільки я розумію, це було саме ФСБ. Якою була їхня риторика? Вони одразу висунули якусь підозру, чи просто забрали нібито “для з’ясування обставин”?

– У Херсоні тоді настали часи, коли переміщатися між районами міста стало дуже складно та небезпечно: з’явилися блокпости, почався тотальний контроль. Тому Сергій був вимушений повернутися до своєї квартири в центрі. До речі, пам’ятаю його слова, що при перевірках документів він надав своє водійське посвідчення. Син практично щотижня приходив до мене, ми обідали, пили каву, дивилися фільми, бо у мене є велика колекція. Проводили час, підтримуючи у такий спосіб одне одного. І ось 3 серпня 2022 року він теж прийшов до мене, а десь через 10 хвилин хтось подзвонив у двері. Відкриваю, а там стоять троє чоловіків у цивільному одязі.  

У одного з них в руках був пістолет. Мовчки, нічого не пояснюючи, не показуючи якихось документів, вони одразу увірвалися у квартиру, один із них запитав прізвище у Сергія, ніби перевіряючи, чи точно він той, за ким прийшли. Потім поклали сина на підлогу, дали в руки його телефон, змусили розблокувати, щось в ньому перевірили, потім підняли Сергія і почали виводити з квартири. 

Я теж вийшов з ними на сходовий майданчик. Я був у шоці, однак все ж запитав: “Куди ви його забираєте, коли він повернеться?”. Я почув відповідь: “він сам прийде”. Потім було питання до мене: “Тебе Геннадієм звати?”. Це вони  мене так ідентифікували, але при цьому ніякі документи не перевіряли, й по інших кімнатах теж не ходили, обшук не проводили. Все це дійство відбулося дуже швидко, мабуть, не більш ніж за хвилин 5-10. 

Коли синові вже одягли кайданки, мені наказали повернувся до квартири. Я вискочив на балкон, де зміг розгледіти, що його заштовхали в біле Рено Дастер. За деревами стояв ще мікроавтобус. Я встигнув тільки записати державний номер Рено, і машини поїхали. Я був впевнений, що цю операцію з викрадення проводили співробітники ФСБ. Не було жодного військового у формі, на ефесбешниках була навішана апаратура зв’язку, зброя – лише пістолети. Вони знали, хто їм був потрібен, де він перебуває, хто з ним поруч. Сусідка сказала мені потім, що  бачила поруч із нашим домом ніби якогось “наглядача”. Надалі це все підтвердилось веденням справи ФСБ.

Фото: надане Геннадієм

– Коли вперше з’явилась інформація про те, де може перебувати Сергій, які звинувачення йому висувають, чи є якісь докази? Й загалом, чи були відео затримання? Або, можливо, показові відео, де він нібито у чомусь зізнається?

– Як вже пізніше з’ясувалося, після викрадення, вони поїхали до Сергія додому і провели там обшук. Хоч ми й не спілкувались з мамою Сергія, я знайшов можливість повідомити їй про те, що сталося, і через неї вже дізнався про цей обшук. Потім у мене почався пошук сина містом, а у неї – переважно пошуки через інтернет. 

Наступного дня після викрадення ми звернулися до військової адміністрації, яку росіяни відкрили в місті, і мати Сергія написала заяву. Інформації про сина у них не було. Я почав регулярно обходити районні відділи поліції, місцеві СІЗО та колонії. Його не було ніде. До слова, те Рено Дастер, з тими ж номерами, я один раз побачив у місті. Намагався її зупинити, не зупинилася. Співробітники ФСБ в місті використовували автомашини саме цієї марки. Неодноразово запитував у них про сина, відповідь була одна: “нічого не знаємо”.

Щоправда, була в місті для мене одна так звана “мертва зона”, де знаходиться обласне управління поліції по вулиці Лютеранська. Декілька разів проходив поруч, але там начебто нічого не відбувалося. Якось я помітив, що туди, до воріт, під’їхала машина Рено Дастер. І мені пощастило – вийшов військовий та двоє чоловіків в цивільному. Я підійшов до них і запитав, чи є в цьому будинку Офіцеров Сергій. Почав розповідати ситуацію, що мого сина викрали люди без розпізнавальних знаків, прямо з моєї квартири, тепер ходжу та шукаю його й так далі. Мені відповіли, що там нікого взагалі немає. Тоді ж я почув дуже дивне припущення від військового щодо зникнення сина про те, що це, мабуть, зробили “Орли Януковича або СБУ”. 

Але, поза цим всім, в той час Сергій перебував саме там. Дізналися про це від чоловіка, який утримувався там із Сергієм. Він колишній прокурорський працівник, яких росіяни, мабуть, намагалися “схилити” до співпраці. Коли цього чоловіка звільнили та везли додому, хоч він і був з мішком на голові, зрозумів, де знаходиться, оскільки часто бував там по роботі. Згодом Сергія перевели до Сімферополя. Наступну інформацію про нього вже дізнались в жовтні від адвоката, призначеного Сергієві від Росії, яка повідомила, що син перебуває в СІЗО Лефортово.

– Знаю, що є так звана “Херсонська дев’ятка” – це звичайні херсонці, яких було затримано майже одночасно і всіх судять за трьома статтями. Це виходить, що Росія створила з них терористичну спільноту? Вам щось відомо про інших заручників?

– По кримінальній справі, яка розглядається зараз в південному окружному військовому суді Ростова, також проходять Олег Богданов, Сергій Гейдт, Сергій Кабаков, Юрій Кайов, Сергій Ковальський, Денис Лялька, Костянтин Резник та Юрій Тавожнянський. До речі, спершу це була “десятка”, яку утримували в катівні обласного управління поліції. Однак, щодо одного з хлопців, Василя Стеценка, немає досі офіційно підтвердженої інформації про те, що з ним там трапилось.

Після повної невідомості про те, де мій син та що з ним, через декілька місяців я вперше побачив Сергія на російських пабліках, там з’явилося пропагандистське відео затримання та вивезення хлопців. Загалом їм дійсно інкримінують звинувачення за трьома статтями карного кодексу Росії: ст. 30 – замах на злочин, ст. 361 – акт міжнародного тероризму та ст. 205.4 – організація терористичної спільноти. Слідчі ФСБ намагаються довести в суді все так, ніби ця група херсонців була справжньою загрозою для Росії. 

Насправді ж, цю статтю, а саме 361, їм “приписали” тоді, коли територія Херсонської області, в їхньому розумінні, була фактично українською, оскільки “референдум про приєднання” ще не пройшов, та і всі їх “жертви террору” не мали російського громадянства. Та й взагалі в матеріалах справи, як з’ясовується на суді, суцільні неточності та підтасування. Наприклад, там, де в матеріалах слідства були вказані дати про здійснення якихось “протизаконних дій”, обвинувачені в цьому перебували на той час у СІЗО.

Зрозуміло, що це судилище закінчиться вироком зі строком ув’язнення для сина, але наразі є питання щодо тривалості терміну. Це може бути десь від 12 років до довічного ув’язнення. Буває і таке, що рішенням апеляційного суду додають термін ув’язнення. Якось дивно, що апеляція проходить не на користь обвинуваченого, але це ж Росія.

Фото: надане Геннадієм

– Наразі тривають судові процеси. Ви вже згадували про призначеного від Росії адвоката. Чи є можливість винайняти самостійно адвоката? І, загалом, що наразі відомо про суд над “Херсонською дев’яткою”?

– Сергію згодом замінили адвоката, призначеного Росією, на адвоката за договором. Однак, на таких адвокатів, судячи зі ЗМІ, йде різноманітний тиск, чув про випадки позбавлення адвокатської ліцензії або вручення повістки до армії – саме за захист мешканців України.

Щодо  адвоката сина, то я бачу її дуже професійне ставлення до захисту його прав. У мене є можливість іноді спілкуватися, дізнаватися про ситуацію та передавати свої слова підтримки для нього. Однак, останнім часом я відчуваю зменшення своїх можливостей в спілкуванні. В основному, інформацію про наших хлопців та про те, що відбувається навколо них, отримую, спілкуючись між родичами хлопців з “Херсонської дев’ятки” або з інших джерел.

За останніми прогнозами, такими темпами, як зараз, суд першої інстанції може тривати до середини наступного літа. Крайнє засідання було 24 жовтня, наступне має відбутися 21 листопада. Найбільше я зараз побоююся, що наступні засідання суду можуть бути закритими, бо вже є такий випадок у тому ж Ростові в суді над “айдарівцями”.

– Давайте проговоримо все, що Вам наразі відомо про становище Вашого сина. Тобто, крім того, що тривають судові процеси, чи знаєте Ви, в якому він стані, що з його здоров’ям, як з ним поводяться в утриманні? І чи є можливості підтримувати з ним зв’язок?

– Почнемо з того, що адвокат якось сказала мені, що під час судів Сергій знаходить можливість підтримувати її словами та усмішкою. Уявіть лише, що він, перебуваючи за решіткою, ще сам підтримує когось… В листах, які отримую, теж немає якихось сліз або зневіри від того, що відбувається з ним. Він тримається, переймається більше за мене, за своїх рідних та друзів.

В крайньому листі син описує ситуацію, яка на той момент відбувається в камері й те, чим займається сам. Він не пише прямо про те, що їх б’ють чи знущаються, але думаю, що цього б не пропустила цензура. Потрібно зрозуміти, що все, що відбувається в полоні – націлено на знищення у в’язнів людської гідності, самого життя. Про це розповідали мені ті, хто мав змогу повернутися з полону. 

Щодо здоров’я, знаю, що влітку всі хлопці тяжко перехворіли. Бо умови  були такими, що доводиться спати на підлозі, холодно, перенасиченість камер, затримки з харчуванням, відсутність прогулок, можливості помитися і тому подібні жахи. На світлинах бачу, що Сергій помітно схуд та змінився зовнішньо. 

Добре, що зараз з ним в камері лише українці. Коли його переведуть до в’язниці, а потім до колонії для відбування вироку, там, скоріш за все, він буде утримуватися з російськими злочинцями. Це важко сприймати, до цього просто потрібно готуватися.

Щодо поштового зв’язку, то останній  раз я отримав лист від Сергія 17 вересня. Взагалі, я веду статистику того, скільки листів відправив, а скільки відповідей отримав. І також прошу його писати дати, щоб орієнтуватися, яка інформація до нього доходить, а яка – ні. Десь відсотків 70 моїх листів син отримує від мене, а я від нього ще менше. 

Фото: надане Геннадієм

– Цікавить, якою є комунікація з українськими державними структурами. Чи ведеться якась робота, враховуючи, що фактично Сергій не є громадянином України? Чи є можливість, наприклад, створити кабінет полоненого?

– По-перше, у мене є глибоке переконання, що лише завдяки перемогам ЗСУ на фронті буде вирішено питання повернення всіх з полону. По-друге, “Херсонська дев’ятка” є вже медійно відомою, і це стосується, зокрема, й Сергія. Про них знають у Координаційному штабі, в Офісі Омбудсмена, й інших органах влади та громадських організаціях. Вони не забуті, їх справами займаються. 

Щодо російського громадянства, ситуація така: поки триває суд, неважливо, громадянином якої країни ти є – процес відбувається за юридичними процедурами, термін від цього навряд чи буде більшим чи меншим. Наразі, стосовно ймовірності повернення, тут виключно, що росіяни захочуть – те вони й зроблять. Для них ніяких правил, вимог виконання четвертої Женевської конвенції та іншого – не існує. Тим не менш, найважливіше, що буде відбуватися вже тоді, коли почнеться процес повернення. Може статися така ситуація, що вісьмох хлопців будуть готові повернути, а щодо Сергія виникнуть проблеми, якщо не будуть виконані деякі законодавчі умови.

Тому я почав самостійно займатися питанням громадянства Сергія. І це стосується і його перебування там зараз, і того, що буде тоді, коли він повернеться в Україну.

Я не відчуваю “особливого” підходу до справи сина через його громадянство в Координаційному штабі, Офісі Омбудсмена, громадських організаціях,  ЗМІ, Нацполіції та інших структурах України. Особистий кабінет в КШ створений та працює. Мене найбільше бентежить чинне законодавство та підзаконні акти з питань впливу громадянства на долю мого сина.

Щодо структур, які мають допомагати сину. З приводу МКЧХ – ситуація всім відома, я навіть детально повторюватися не хочу – у мене досі немає підтвердження від них про те, що син перебуває в полоні. Щодо ООН,  отримав від них відповідь про те, що якщо я вже знаю, де перебуває мій син і у нього є адвокат – вони мені нічим більше не допоможуть. 

Те, що роблять зі сторони Координаційного штабу та Офісу омбудсмена – я можу сказати, що зараз починає розгортатися робота за різними напрямами щодо цивільних, які незаконно ув’язнені. До цього був в основному збір інформації про полоненого. Взагалі, результат того, що повернули лише близько 150 цивільних не радує, і є думка про те, що якщо такими темпами все й продовжиться, для визволення усіх – умовно потрібно сто років. 

– Продовжуючи цю тему, як батькові цивільного заручника, якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням заручників Вам не вистачає? Як зараз, так щодо того, як буде діяти держава після їх звільнення.

– Наразі мене найбільше бентежить вже загальновідомий Закон № 2010-IX, а саме пункт 2 статті 2 (який визначає основи соціального і правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а також членів їхніх сімей). 

Бо я знаю, є ще люди як син, які наразі перебувають у російському ув’язненні, вони є іноземцями, але й водночас резидентами. Попри це, вони опинились поза цим Законом ще до повернення з полону. Тому мені важливо доносити необхідність внесення поправок до такого Закону. Саме в ньому можуть бути закладені всі необхідні гарантії для мого сина після повернення з полону.

Хочу зазначити, що згідно з Конституцією України, держава повинна забезпечити виконання своїх зобов’язань перед іноземцями (Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України).

Окрім цього Закону, на мій погляд, є необхідність змін у міграційних нормах. Не так давно необхідну кількість голосів набрала Петиція до Президента України від адвоката Олексія Скорбача (“Про внесення Президентом України законопроекту, яким дозволити декларативний вихід із громадянства російської федерації при набутті громадянства України. про можливість виходу з громадянства Росії”). Однак, розвитку в цьому напрямку немає. 

Також, наскільки мені відомо, обговорювалось питання прийняття Закону про подвійне громадянство, але зараз і тут тиша. Мені здається, якщо син мав зараз можливість отримати громадянство України, це було б підставою для виходу з російського. Тож мені ще є чим займатися, перебуваючи в очікуванні повернення сина.