«Усі мусора – п###»: як когнітивні спотворення руйнують суспільство та підіграють режиму

Учора, 28 квітня, в Миколаївській області поліція прибула на виклик щодо сімейного конфлікту. Під час втечі кривдник дістав гранату й кинув її в бік правоохоронців. Четверо отримали поранення. Один із них — 21-річний Максим Рижко — загинув на місці. У нього залишилися дружина і немовля. Його донька ніколи не побачить батька. І це — трагедія.

Здавалося б, які висновки тут напрошуються? Що домашнє насильство — неприпустиме. Що той, хто підіймає руку на жінку, здатен на будь-що. Можна було б поговорити про проблему неконтрольованого обігу зброї — неминучий, хоч і небезпечний наслідок війни. Або хоча б про те, що професія поліцейського іноді є дійсно небезпечною.

Але ні. Замість емпатії — відкрита скринька Пандори, а з неї повилазили зловтіха, трупожерство й тріумф смерті.

“Мужик — красава”, — пишуть у коментарях про людину, яка спершу била жінку, а потім кинула гранату в тих, хто приїхав її захистити.

“Так треба з усіма мусорами”, — резюмують інші, не замислюючись, кого набиратимуть, якщо опиняться у біді.

“Чого не в ЗСУ?”, — вигукує хтось, хто сподівається, що усіх патрульних країни відправлять на передову – замість повістки для нього (до речі, кількість поліціянтів, задіяна у війні, легко гуглиться).

Особливо вправні вигадують моральне виправдання своїй радості: мовляв, а раптом той поліціянт колись супроводжував ТЦКшників, ловив когось на вулиці — значить, сам винен. Ця гіпотеза з глибин коментаторської фантазії стала підставою для танців на могилі, бо щоб без докорів сумління тішитися смертю людини — треба домалювати їй зручне тло.

Подібному явищу в нашому суспільстві вже не один десяток років, і причин цьому предостатньо. Частково — завдяки гоп-романтиці, яка прийшла разом із російським культурним шлаком типу “АУЕ”. Частково — через історичний багаж: радянську “міліцію” як інструмент репресій, безкарність навіть після реформ, нерозслідувані злочини на Майдані. Авторитарні режими — зокрема й той, що був в Україні — формують ставлення до правоохоронних органів як до палиці в руках влади, а не захисту для громадянина. Це все розкриває місцями зогниле нутро відразу низки українських інституцій – зокрема й обраних нами кожні п’ять років.

Додаймо сюди соціальну нерівність, політичну апатію, бідність — і от вам ідеальний фон для образу “мусора” як ворога народу. Медіа й соцмережі тільки підсилюють це, бо скандали збирають більше переглядів, ніж позитив або рутина. На кілька тисяч чесних патрулів — один злочинець у погонах. Але хто потрапить у заголовки? Правильно.

І ось під конкретною новиною збирається коментаторський трибунал, де мішенню стає не конкретний представник системи, а вся інституція. А це ставлення потім шляхом когнітивного “копіювати-вставити” переходить у коментарі під будь-яким поліціянтом – неважливо, загинув він як герой, або ж вчинив злочин. Саме так працює когнітивне спотворення під назвою “групова атрибуція”.

Коли людина стикається з негативним досвідом — наприклад, бачить неправомірну поведінку поліцейського у новинах чи житті — її мозок шукає просту, зрозумілу модель, щоб пояснити ситуацію. І замість того, щоб подумати: “Цей конкретний поліціянт порушив закон, треба притягти його до відповідальності”, людина робить психологічний “стрибок”: “Усі вони такі. Уся поліція — злочинна/байдужа/несправедлива”. 

І світ відразу стає зрозумілішим (а, отже, менш тривожним), речі – простішими, а людина уникає складної аналітики. І, що ще важливо, з’являється зручна мішень, на яку можна з певною періодичністю виплескувати “праведний” гнів. 

Спотворення це посилюється: гнівом, страхом, напругою, відчуттям безсилля –  емоціями, які протягом повномасштабної війни стали для нас звичними супутниками. А під час війни так хочеться чітких меж — чорного й білого, добрих і злих, героїв і зрадників. Нюансів ніхто не витримує. Проте, і ця чорно-біла картинка — не стабільна.

До прикладу, в українському суспільстві — зокрема в медіа — сформувався своєрідний консенсус: про військових не можна говорити нічого, що бодай натяком могло б кинути тінь на їхню репутацію. Згадайте, в якій ейфорії ми жили у 2022-му: тоді всі військові були безгрішними, ідеальними, майже святими. У суспільній уяві вони піднялися вище за звичайних громадян — до рівня напівбогів. А поруч із цим образом — повна протилежність: російська армія. Там кожен — “чмоня”, невдаха і продукт п’яного інцесту, що не здатен тримати автомат у руках. І не те щоб я прагнула якось реабілітувати цю армію, але й у нашому війську не раз з’являлися голоси обурення: мовляв, таке знецінення сили противника — приниження для тих, хто реально з ним б’ється. Бо якщо наш ворог — це стадо мавп, то чому ми досі не під Москвою?

Це теж спотворення. Захисна реакція психіки на шок і злочини, які вчинила Росія. Проте, відмотаймо трохи час трохи назад – раніше 2022 року. Який статус тоді мав воїн ЗСУ?

Усі відразу забулися, як ще нещодавно читали заголовки про ті чи інші скандали або злочини, де головними фігурантами були “АТОшники”. Як їх почали обзивати заробітчанами, забувши про те, що на Донбасі точиться війна. Як проблеми ветеранів перестали вписуватися у світогляд населення, серед якого було модно “втомлюватися” від ніколи не баченої війни. І як ті ж ветерани потім змушені були пробивати стіну суспільної байдужості через протести – і тут же ставали “маргіналізованими купками нациків/алкашів/акторів у формі”.

Забули? А даремно. Бо це — ще одне підтвердження: людський мозок не любить визнавати помилки. Тих військових, яких до 22-го року масово зливати в унітаз інформаційного поля, вже багатьох немає в живих, ще більше з них тяжко травмовані. Невже цього недостатньо, аби суспільству засвоїти елементарний урок логіки та критичного мислення?

Якщо цього не досить – ми дуже ризикуємо. Бо і поліція, і армія — це зріз суспільства. Там є різні люди. І коли медіа знову почнуть смакувати скандали з позначкою “військовий ЗСУ” — а вони почнуть — важливо буде не повестись. Не дозволити спотворенням і емоціям розвалити інституції. Бо ворог тільки цього й чекає. Інформаційна війна — теж війна. І програти її можна не тільки на полі бою. Групову атрибуцію неодноразово використовувати для виправдання геноцидів, ще частіше – для перемог шляхом пропаганди. Чи хочемо ми стати наступними, хто попався на крючок власного небажання думати?

Повернімося до загиблого поліцейського. Радіти його смерті — це вже не критика. Це — деградація. Це момент, коли гнів спрямовується не на тих, хто ухвалює закони, а на тих, хто змушений їх виконувати.

Бо якщо поліціянт, який приїхав захистити жінку, “не вартий жалю”, бо потенційно міг брати участь у мобілізації, до якої хтось ставиться вороже — це вже не позиція. Це дно.

І ще гірше — коли людина в уніформі перестає бути для нас людиною. Коли чиюсь загибель “не шкода” — бо вона прийшла до когось у погонах. У цей момент суспільство зникає. І залишається натовп.

Правоохоронці — це не ті, хто ухвалює мобілізаційні закони. Не вони організовують політику, не вони розсилають по районах “план мобілізованих на місяць”, не вони планують наступи чи відправляють повістки. Вони — виконавці, часто на межі. Вони — ті, хто приходить, коли ми дзвонимо вночі, коли б’ють, коли зникають, коли гинуть. 

І все ж саме їх сьогодні ненавидять. Бо простіше: президент — далеко, командувачі — в телевізорі, а справжні винні — за кулісами. 

За мобілізаційні закони відповідає Верховний Головнокомандувач – Володимир Зеленський. І саме він, разом із підлеглими, має реагувати випадки, які вас обурюють.

А не загиблий поліціянт – 21-річний чоловік, донька якого не побачить свого тата.