«Утримується з російськими вбивцями»: історія українця, засудженого в Росії за шпигунство

Більшість цивільних заручників, яких утримує країна-агресор, для російської сторони є безпосередньо “злочинцями”. Тож з великою ймовірністю, через певний час після затримання, вони потрапляють під суд, де справу проти них фальсифікують. Далі, через тривалі допити, показання підставних свідків і показові судові процеси їм виносять вироки, що можуть складати значну частину їхнього життя надалі. 

І, власне, відбувати ці “вироки” їх відправляють у реальні російські колонії, де доступ до бранців ускладнюється, а вони опиняються в цілковитій ізоляції, як справжні злочинці. Також, за деякими припущеннями, статус вже офіційно засудженого – може впливати на подальші перспективи щодо обмінів таких бранців.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють. У цьому матеріалі розповідаємо про херсонця Івана Козлова, якого росіяни затримали під час спроби евакуюватися разом з родиною з окупації.

Вже остаточно вирок для Івана звучить як 11 років колонії суворого режиму за статтею про шпигунство. Загалом, перша звістка про чоловіка з моменту, коли на одному з блокпостів родину необґрунтовано розділили, надійшла лише через півроку. Натомість офіційне відкриття справи відбулось ще пізніше – через рік після затримання, що свідчить про те, що російська сторона весь цей час збирала “докази” для аргументування такого вироку. Зараз Іван утримується в російській колонії, де також перебувають засуджені злочинці з усієї Росії, проте, на відміну від нього, їхні вироки реальні.

Детальніше про життя родини в окупації й рішення виїжджати через особисті ризики, про затримання Івана й те, чому його родину сприйняли як диверсійну “нацистську” групу, а також, яким був рік без зв’язку з чоловіком, чому не допустили до справи проти нього, й що відомо про його здоров’я вже зараз – в інтерв’ю для Букв розповіла Марія, дружина цивільного бранця.

Фото: особистий архів Марії (на фото: Іван Козлов)

– Маріє, хочу розпочати з перших місяців окупації Херсону, яку Ваша родина проживала до квітня 2022 року. Тобто, до моменту виїзду. Чим Ви займалися протягом березня? Чи були у Вашої родини якісь “сутички” з росіянами?

– Під час окупації я більше займалася питаннями виживання, скажімо так. Адже є маленькі діти, яких потрібно годувати, і відповідно знаходити продукти, що тоді було зовсім непросто. “Підкупів” від росіян не було, ми намагалися не перетинатися з ними. До того ж, мій чоловік тоді відгукнувся на заклики української влади про допомогу нашій армії. Але згодом залишатися у місті ставало дуже страшно, почали доходити чутки, що до тих, хто співпрацює з українською владою, приходять додому і викрадають. Тому ми вирішили виїжджати, і на той момент єдиним шляхом був виїзд через Крим. Тоді багато наших знайомих почали виїжджати, адже здавалося, що це все не закінчиться. Інформації ззовні було дуже мало, ми не знали, чи збираються нас звільняти… І було страшно за Івана.

– Крайній раз Ви бачили чоловіка на блокпосту в Армянську, де Вас з ним розділили. Чи правильно я розумію, що до цього, на інших блокпостах, Вас пропускали вільно? І зупинили саме представники ФСБ? Бо якщо це було вже поза межами Херсону, тоді навряд чи вони знали Вашу родину.

– Так, ми їхали з іншими людьми, які також евакуювались, в автобусі до Грузії. І вийшло так, що Івана єдиного не повернули до автобуса з того блокпосту. Хоча перевіряли всіх, допитували, оглядали телефони – це тривало досить довго. Я чекала чоловіка три години, а потім мені сказали, що я повинна їхати далі, бо він не вийде до нас. І лише через рік виявилось, що проблема нібито була з його телефоном. Ця інформація “виплила” лише тоді, коли вже була заведена справа, тривали слідства та суди. 

Навіть мені, як дружині, не дозволяли знати, за що саме його судять, які докази є і тому подібне. Лише на словах пояснили, що причина в тому, що “щось” знайшли в його телефоні. Що саме – невідомо. Людину посадили у в’язницю на 11 років просто за “щось”. Я думаю, це можуть бути залишки якихось переписок. Звісно, він все видаляв, але, мабуть, якась зачіпка знайшлась, і на цьому так і побудували цю справу.

Коли я вже доїхала з дітьми до Грузії і почала дистанційно шукати чоловіка, мені повідомили, що нашу квартиру в Херсоні обшукали працівники ФСБ. Вони забрали жорсткий диск з комп’ютера і навіть не віддали його адвокату. На цьому диску в електронному вигляді було буквально все наше подружнє життя: весільні фото, моменти народження дітей, багато моєї роботи – і це все просто зникло для нас. Тепер немає вже цієї пам’яті.

Фото: особистий архів Марії

– Знаю, що цей блокпост був не єдиною перепоною на шляху. Далі Вас затримали вже на території Росії. Що їм було потрібно від Вас, як від жінки з дітьми? Чи правильно я розумію, що це були допити, і про Вашого чоловіка вони вже знали?

– Відтоді, як мого чоловіка затримали на кордоні, зв’язок із ним обірвався. Ми продовжували їхати далі, багато годин поспіль без зупинок. І раптом мені зателефонував чоловік із проханням: “Попроси, щоб автобус зупинився на трасі, я вас наздожену”. Я відповіла, що це дивне прохання, адже автобус не зупиниться просто так. Як він взагалі нас наздожене? Це вже виглядало підозріло, і було зрозуміло, що на той момент із ним працювали.

Вранці, коли ми під’їхали до блокпоста в Нальчику, нас із дітьми та другом Івана, який їхав із нами, “зняли” з автобуса. Усіх перевіряли, але саме нас із речами залишили. Потім мене з дітьми повели у відділок поліції, де взяли відбитки пальців і почали допитувати, переважно про чоловіка та його діяльність. Вони сподівалися, що я розповім їм усі подробиці, але я навіть сама точно не знала, чим він займався.

Після цього мене з чотирирічною та однорічною дітьми повезли до центрального офісу ФСБ, де допити з погрозами й тиском тривали вісім годин. Змінилися декілька слідчих: спочатку вони розпитували про все моє життя в хронологічному порядку, а потім зосередилися на чоловікові. Я не могла чинити жодного спротиву – у мене забрали документи, телефон, а діти в цей час були окремо від мене.

Після допитів нас залишили на ніч у відділку. Наступного дня вони вирішили відвезти нас назад на блокпост, але телефон і техніку, які були зі мною, не повернули. На щастя, в речах залишився старий телефон, який був для мультиків дітям.

Під час допитів одна з жінок сказала мені, що їм надійшов наказ згори про те, що на територію Росії нібито під прикриттям сімей, зокрема людей з дітьми, можуть проникати диверсійні “нацистські” групи. Вони постійно перевіряли “справжність” моїх стосунків із дітьми, ставили їм запитання, чи я їхня мама. Виглядало так, ніби вони дійсно думають, що ми якісь небезпечні шпигуни. 

– Тобто, якщо я не помиляюсь, крайній раз, на той момент, звістка від чоловіка була під час того телефонного дзвінка. Як далі Ви його шукали? І коли з’явилось хоча б якесь підтвердження, що він саме у полоні?

– Коли ми приїхали до Грузії, переді мною постало питання забезпечення дітей житлом, їжею та всім необхідним. Залишитися одній було дуже важко, адже в мене на руках була одна грудна дитина, й інша також ще маленька. Я зовсім не розраховувала, що опинюся за кордоном без чоловіка. У мене немов забрали землю з-під ніг. 

Відео: з російських ресурсів

Згодом ми знайшли житло – попросилися жити до християнської спільноти, де була церква, що допомагала людям з окупованих територій. Насправді там було багато сімей, включаючи людей із Херсону. Це дуже допомогло в розумінні, що ми не одні. І вже тоді я почала шукати інформацію про чоловіка. Я зв’язалася з адвокатом-волонтером на російській стороні, який допомагав у пошуках зниклих людей. Він почав розсилати запити до російських інстанцій, але спершу приходили відповіді, що Івана у них немає.

Потім, з неофіційних джерел, через знайомих, з’явилася інформація, що Іван живий, здоровий, і його вивезли до Криму. Пізніше на запити почали надходити інші відповіді, зокрема, що “данное лицо задержано за противодействие СВО”. Це була стандартна відповідь.

Минуло близько п’яти місяців, і на один із запитів до Росії нам прийшла відповідь саме з прізвищем Івана. Це вже було величезним зрушенням. Писали про те, що він був переведений із СІЗО №1 до СІЗО №2, яке призначалось саме для викрадених цивільних України. Це була перша офіційна відповідь, що підтверджувала його перебування там.

Паралельно я отримувала трохи інформації від людей, яких у той час відпускали через декілька місяців утримання. Але зараз, на жаль, нікого більше так швидко не відпускають.

– Отже, лише через пів року після затримання Івану оголосили вирок за статтею про шпигунство, правильно? Це вже офіційно, і зараз він відбуває призначений “термін”, так?

– Івана затримали 21 квітня 2022 року, а справу завели лише у березні 2023. Тобто, весь цей час він перебував абсолютно без зв’язку із зовнішнім світом та під постійним тиском ФСБ. Потім протягом 2023 року тривало “слідство”, і відбувалися так звані судові процеси. Врешті, 30 листопада 2023 року був винесений вирок – 11 років у колонії суворого режиму за статтею про шпигунство (стаття 276 Кримінального кодексу Російської Федерації). Через декілька місяців його етапували з СІЗО в Криму до колонії на територію Росії.

Фото: з російських ресурсів

– Зазвичай, коли російська сторона проводить так звані суди над нашими цивільними, вони формально надають їм державного адвоката. Чи надавали адвоката Іванові? І чи можете Ви, враховуючи, що вирок вже винесено, самостійно знайти йому адвоката?

– Так, спершу нам призначили державного адвоката, який повідомив, що проти Івана розпочато справу про шпіонаж. Це сталося у лютому-березні 2023 року. Тобто, впродовж року його тримали в інформаційній ізоляції, і до цього моменту ми не знали, що насправді з ним відбувається. Вже після цієї звістки я почала шукати більш надійного адвоката, який протягом 2023 року працював над його справою.

Було три судових засідання, які проводив Херсонський обласний суд, фактично окупаційний суд, що не існує в правовому полі. Я, на жаль, не була допущена до деталей справи, тому практично залишалася в інформаційному вакуумі далі: не знала, чи були свідки, які докази вони надавали, і так далі. Лише знаю, що навіть під час судових засідань на Івана дуже тиснули, особливо стосовно його проукраїнської позиції.

– З позитивного, якщо можна так сказати, те, що Іван може писати Вам листи. Розуміємо, що вони проходять цензуру, але, можливо, у нього була можливість розповісти про умови утримання, про те, яким є його здоров’я, чи багато з ним цивільних з подібними вироками?

– Я могла отримувати листи від Івана, коли він був у СІЗО, і хоча зараз це дещо змінилося, іноді ми можемо підтримувати зв’язок. Я приблизно знаю, в яких умовах перебуває мій чоловік. Якось до нього їздив адвокат, який погодився його навідати. І ось зі слів цього адвоката я дізналася, що фізичний стан Івана протягом того року в ізоляції значно погіршився: він харчувався лише тюремною їжею, яка викликає дефіцит вітамінів, схуднення та загострення хронічних хвороб. Тоді Іван був у жахливому фізичному і психологічному стані, зокрема, мав спроби суїциду, бо йому весь цей час казали, що ми з дітьми теж перебуваємо в них: діти в дитячому будинку, а я – затримана. Згодом він дізнався, що з нами все гаразд, а потім ще з’явилася можливість передавати передачі, поки він був у СІЗО.

Зараз, на жаль, оскільки він перебуває в колонії суворого режиму, це більше схоже на виживання. В’язень повинен сам купувати їжу та одяг: для цього створюється рахунок, на який родичі мають перераховувати щомісяця кошти. Їжі, яку там дають, дуже мало, і вона погана. Щодо одягу, відомо, що, наприклад, чоловіки, які прибули до колонії влітку, отримали сандалі, в яких ходили і восени. До того ж, у передачах не можна передавати одяг, тож як би ти не хотів максимально підтримати близьку людину, ти не можеш це зробити.

Фото: особистий архів Марії

Крім того, вони змушені працювати по 15 годин, й у повній антисанітарії: чи щось фарбують, чи обробляють, і весь пил та хімікати потрапляють у дихальні шляхи. Щоб хоч якось захиститися, вони намотують на обличчя клаптики тканини. У таких умовах вони працюють цілий день, потім падають на ліжка, засинають, і зранку все повторюється. Фізично в цих умовах людина стає дуже слабкою.

До затримання мій чоловік був абсолютно здоровим. Тепер у нього з’явилися шкірні захворювання, проблеми з суглобами, порушення кровообігу в них, усе набрякає… І жодної допомоги отримати неможливо.

– За понад два роки утримання чоловіка в різних СІЗО, Вам доводилося спілкуватися з окупаційними інстанціями. А чи підтримуєте Ви діалог з нашими структурами, що відповідають за полонених? Чи офіційно Іван є підтвердженим як цивільний заручник?

– Офіційного зворотного зв’язку від держави стосовно чоловіка немає. Я подала всі дані в електронний кабінет полоненого і можу їх періодично доповнювати, але це – максимум, який доступний. Наша громадська організація “Цивільні у полоні” вже тривалий час намагається добитися, щоб в офіційних зверненнях Координаційного штабу звучав термін “цивільний заручник”. Проблема в тому, що такого офіційного поняття досі не існує. А проблема не може бути вирішена, поки її не називають своїми іменами.

Фото: особистий архів Марії (на фото: син Івана)

– Маріє, Ваша родина зазнала дуже багато втрат з повномасштабною війною. Затримання чоловіка, виїзд з рідного міста, втрата будинку, який затопило внаслідок підриву ГЕС… Це важко. Як Ви сьогодні? І якої підтримки Ви потребуєте?

– Так, у нашому затопленому будинку жила моя мама. На момент затоплення її евакуювали, але через місяць вона померла. Минулого року від інсульту помер і батько мого чоловіка. Для нашої родини було багато втрат близьких родичів. Брата Івана не стало на фронті у вересні. Повідомити про це чоловікові було дуже важко, і складно уявити, як він переживає цю втрату там, у неволі…

Зараз для мене найважливіше – звільнення чоловіка чи хоча б розуміння, що є механізми для його повернення. Хочеться знати, що в майбутньому є надія. Зараз ситуація здається безнадійною: люди відбувають терміни, минає час, а звільнення відбуваються точково. Особливо сумно, коли цивільних заручників “змішують” із російськими злочинцями. Чоловік розповідає, що на робочу зміну їх виводять бригадами, де він один разом з чотирма вбивцями. Йому навіть дали прізвисько “Шпигун”.

Вони фактично перебувають у цій, чи то злочинній, чи то наказовій системі. На жаль, для Росії вони вже просто частина всіх ув’язнених, без будь-якого окремого статусу, як умовно мають військовополонені. Дуже хотілося б бачити конкретні дії держави саме щодо цивільних. Сумно чути, коли представники Координаційного штабу озвучують пріоритети звільнення людей в такому порядку: діти, поранені, жінки, військові, і лише потім – цивільні. Але для цивільних заручників, які вже перебувають у російських колоніях, практично відсутній мінімальний доступ навіть міжнародних організацій. Вони залишаються зовсім самотніми.

Нам необхідна допомога, зокрема, щоб влада України також долучалась до нашої боротьби. Потрібно визначити окрему категорію цивільних полонених. Ми, як родини, потребуємо їхньої видимості на світовому рівні та підтримки міжнародних правозахисних організацій. Проте все має починатися з небайдужості на державному рівні саме нашої країни.