«Він мав білий квиток, але був справжнім патріотом» – історія оборонця Максима Вратського

Ситуація на фронті постійно змінюється, однак незмінним залишається одне – неосяжні прагнення росіян. Так, незалежно від того, чи це період активного наступу, чи стримування ворога на певних напрямках та оборона – ми щоденно зазнаємо втрат. Для нас – це не статистика, а передусім – імена. Зокрема тих українців, які свідомо ухвалили рішення про оборону територій держави, попередньо не маючи військової освіти чи досвіду. Вони не лише пізнали бойовий досвід вже під час повномасштабної російсько-української війни, а й стали причетними до її перебігу. Сьогодні цей досвід є показовим для усього світу, адже значну частину української армії складає саме добровольчий рух. І хоч у переважної частини з них не було навіть військової форми, однак вони мали найголовніше – вмотивованість у розумінні важливості відстояти своє, а саме – кордонів України.

Рішення про власну залученість до війська, ще в перший місяць повномасштабної війни ухвалив і Максим Вратський. В цивільному житті – чемпіон і призер всеукраїнських та міжнародних турнірів, зокрема з  бразильського джиу-джитсу, що є актуальним та дієвим саме для тренування військових та вже давно увійшло до переліку бойових мистецтв армій світу. Також Максим належав до руху ультрас, був представником одеського колективу “Сегедка”. Однак з розгортанням повномасштабної війни, попри наявність білого квитка, чоловік свідомо поповнив лави Збройних Сил України. За цей час Максим брав участь у багатьох спецопераціях зі звільнення українських територій, зокрема Миколаївщини, а також правобережжя Херсону. Як сьогодні зазначають друзі й побратими захисника, протягом життя він спершу віддано відстоював кольори футбольного клубу, а згодом – рідної держави. 5 січня 2024 року Максим загинув під час виконання бойового обов’язку на південному напрямку…

Більше щодо причетності Максима до виховання курсантів, його залученості до спортивної справи, те, як стан здоров’я надалі вплинув на формування захисника у війську, прагнення до вдосконалення бойового досвіду, а також про особисте сприйняття фронтових реалій – в матеріалі для Букв ділиться дружина оборонця – Соня.

Фото: особистий архів Соні

– Соню, пропоную розпочати з того, чим займався і чому присвячував своє довоєнне життя Максим. Знаю, що він був частиною Ультрас. Можете, будь ласка, розповісти про цей період? Чим Ультрас був для Максима? 

– Точну дату знайомства з хлопцями з “двіжу”, я не згадаю, проте, як це буває в Одесі, всі знають одне одного, або бачились десь, або знайомі якісь є спільні. Наскільки я памʼятаю, все почалось із залу з боротьби, де Макс тренувався, у той час так збіглось, що хлопці перейшли до клубу, де Макс вже був. А потім були звичайно виїзди, тренування щотижня, зустрічі й тому подібне. Хлопці мені писали вже після смерті Макса, що він був з тих старших друзів, хто зробив свій вагомий внесок в них. Деякі не вміли взагалі боротись, тож він з ними тренувався, показував різні техніки, підказував, багато чим ділився, також давав їм життєві напуття.

Максим був не тільки ультрас, а ще й був спортсменом. Він  займався Бразильським джиу-джитсу, мав коричневий пояс (чорний посмертно). Виступав на різних змаганнях, зокрема чемпіонатах України та Європи. Це, мабуть, була його найулюбленіша річ, тому що він присвячував себе на всі 200%. Разом із молодшим братом, хотіли після війни відкрити власний клуб, де виховували б не лише спортсменів, а в першу чергу патріотів своєї держави та активних громадян. Більшість свого часу, крім роботи, він проводив у залі. Тренував діток, а пізніше – вів дорослу групу, ще згодом – тренував курсантів Військово-Морських Сил.

–  Знаю, що зараз багато представників ультрасу боронить нашу країну на фронті. Власне, яким було рішення Максима залишити ультрас і стати на захист держави? Якою Ви пам’ятаєте хронологію до того, як Максим приєднався до лав ЗСУ?

– Ще з перших днів повномасштабної війни Максим хотів йти захищати свою країну, але через те, що я була проти, бо сильно за нього хвилювалась, ми з ним  спершу волонтерили. Згодом, з початку березня 2022 року, вже не обговорюючи це питання, він приєднався до лав ЗСУ у складі 126-ї бригади територіальної оборони. Максим був справжнім патріотом, знаючи його, ти розумів, що приєднання до війська було лише питанням часу.

Фото: особистий архів Соні

– Соню, я правильно розумію, що Максим мав наявний білий квиток? З чим це було пов’язано? І чи намагались йому перешкодити? Адже в перший місяць повномасштабної війни деяких людей буквально не хотіли приймати у військо, бо не було гострої потреби. 

– Так, в нього був білий квиток, адже він не мав однієї нирки. Я не змогла ніяк перешкодити його вибору, оскільки у Максима були свої принципи, своя думка, він був людиною слова, якщо щось задумає або пообіцяє зробити – він це робить. Максим завжди боровся з несправедливістю та спонукав інших до цього. 

За військкомат скажу, що були деякі перешкоди, але все ж його взяли, він подробиць мені не розповідав, адже знав, як я сподівалась, що його не приймуть в ЗСУ. Максим був дуже тривалий час вегетаріанцем, але коли він пішов служити було багато навантажень і він більше не зміг ним бути… Туго було з продуктами для нього і він почав вживати м’ясо, деякий час за це сильно злився на себе.

– Скажіть, будь ласка, на якій посаді у війську, першочергово, перебував Максим? Чи проходив він належну бойову підготовку перед тим, як заступити до виконання обов’язків безпосередньо на лінії фронту? 

– Якщо я не помиляюсь, то спочатку перебував на посаді радиста, пізніше – був солдатом мінометного взводу мінометної батареї. Проте, як мені Макс говорив, що на війні потрібно все вміти, тому у вільний час він багато уваги приділяв військовій літературі. Завжди навчався чомусь новому, він постійно прагнув бути корисним, допомагати всім, чим лише міг. Макс був фанатиком всього, чим цікавився.

Фото: особистий архів Соні

– Знаю, що Максим брав участь в обороні та звільненні Херсонщини, що є важливим етапом російсько-української війни. Чи ділився він з Вами реаліями фронтового побуту, а також чи розповідав про участь у конкретних боях? 

– Він постійно зі мною говорив, ділився різними історіями, але знав про те, як я хвилююсь, переживаю за нього, тому він не одразу мені розповідав всі деталі. Пізніше міг розказати, коли вже час пройшов з того чи іншого епізоду, типу: “Ну все ж нормально чого ти хвилюєшся!”. Розповідав, як з танка по ним прилетіло. Як підвал горів, де вони були, і ніби це норм, все нормально, завжди такі речі з усмішкою розповідав.

– На яких напрямках перебував Максим після звільнення правобережжя Херсонщини й протягом 2023 року? Наскільки часто протягом цього періоду Ви підтримували зв’язок з чоловіком й переважно якими були ці розмови?

– Він і надалі залишився на цьому напрямку, адже не вся Херсонщина звільнена й на тому березі Дніпра – ще окупація. Він завжди був на зв’язку, і постійно попереджав, коли він певний час не матиме змоги вийти на зв’язок, але я продовжувала йому писати. Він говорив, що, коли виходить на зв’язок, годинами любить перечитувати все, що я йому пишу. Інколи я писала його побратимам, щоб знати, що з ним точно все гаразд. 

Ми годинами з ним могли говорити, я ділилась як в мене пройшов день, він – як у нього. Обговорювали різні теми, які нас якось зачіпають чи турбують, говорили слова підтримки як ми кохаємо одне одного і сумуємо. Про те, що це останній раз, коли ми розлучаємося, що після війни ми більше ніколи не будемо в розлуці й завжди будемо разом.

Фото: особистий архів Соні

– З Ваших власних спостережень, наскільки бойовий досвід вплинув на захисника? Можемо порушити питання як фізичних, так і психологічних наслідків. Адже розуміємо, що досвід війни змінює людей, їх характер та поведінку…

– Для мене він не змінився, він залишився тим Максом, якого я покохала. Можливо для інших ці зміни були помітні, декілька разів в нього траплялось вигорання, але коли вдавалось приїхати додому, навіть якщо це на декілька годин, йому ставало краще. Він був злий, розлючений на байдужих людей, на те, як люди себе поводять під час війни, сердитий на несправедливість. Макс мав власні принципи, за якими він і жив.

– Соню, як Ви сьогодні? Розумію, що минуло дуже мало часу і кожна згадка про цей день може бути травматичною. Тож, наступне питання – лише, якщо Ви готові на нього відповісти. Чи відомо Вам за яких обставин загинув Максим і якою ця звістка була для Вас?

– Я погано, бо в мене забрали мого коханого чоловіка, який був для мене Всесвітом, моїм серденьком, якби не наш малюк, я була б із ним. Поки я тримаюсь, змушую себе існувати лише заради нашого Марка, пам’яті про Максима й того, у що він вірив і чому віддав своє життя. 

Фото: особистий архів Соні

Загинув Максим 05.01.2024 року під час участі у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки й оборони, відсічі й стримуванні збройної агресії. Так, власне, і засвідчено в повідомленні про смерть. Було влучання високоточного снаряда в місце, де перебував Максим. Коли мені про це сказали, я не хотіла вірити, я так сподівалась, що це помилка… Мені дотепер важко повірити й досі не хочу це усвідомлювати.

– Насамкінець, яким Ви б хотіли, аби Максима пам’ятали українці? Водночас це може бути нагадуванням про реальних військових, які так само – звичайні цивільні громадяни з власними життєвими історіями.

– Макс – найкращий, добрий, розумний, веселий, чесний і справедливий. Він був ерудований, так багато знав, любив сильно історію, музику, спорт, кіно. Максим був людиною з правильними життєвими принципами та переконаннями. За свій життєвий шлях, усі, хто з ним був знайомим, отримували від нього корисну інформацію, він постійно був першим, якщо потрібна якась допомога, ніколи й нікому не відмовляв. Як брат, він був справжнім прикладом, людиною, яка розуміла тебе, підтримувала та супроводжувала. Якби не він, невідомо, яким би виріс молодший брат. 

Як батько він був найкращим, так чекав появи Марка на світ… Постійно з ним обговорювали, як ми будемо його виховувати, а коли була можливість, він завжди приїздив, щоб нас побачити та допомогти мені. Я йому кожну годину відео записувала. Макс сильно переживав, що багато пропускає, а я старалась, щоб він хоча б на відео побачив, як росте його син. Я досі йому все записую і відправляю, знаючи, що відповіді від нього вже не отримаю… Ви знаєте, він говорив мені, що жалкує про те, що не зміг піти служити ще у 2014 році…

Фото: особистий архів Соні