«Я стала голосом тих, хто не вижив»: Сабіна Грицай про трагедію в ТЦ «Амстор», пам’ять і мовчання держави

Це не просто розповідь про втрату. Це голос жінки, яка одного ранку проводила чоловіка на роботу і більше ніколи його не побачила. Він загинув 27.06.2022 у торговельному центрі “Амстор”, що у Кременчуці. Вже майже три роки це місцем трагедії, яку офіційно намагаються звести до мінімуму: приховані докази, мовчання компанії, закрита справа, невизнані жертви. Сьогодні, 11 червня, мала бути річниця їхнього шлюбу, проте цей день став поминальним. 

Сьогодні Сабіна Грицай – одна з менеджерок фонду “Маємо жити”, який об’єднує дружин полеглих захисників. Після особистої втрати вона почала шукати новий сенс життя і долучилась до команди, щоб підтримувати жінок, у яких війна забрала найрідніше. Вона координує інформаційний бот підтримки ChatBot “Маємо Жити/Помічник”, адмініструє дві онлайн-спільноти для дружин і родин загиблих Героїв, допомагає реалізовувати важливі ініціативи фонду. Займається також SMM-напрямом: створює контент, веде соцмережі, пише мотиваційні пости, інформаційні тексти та просуває діяльність фонду, аби більше людей дізнавалися про підтримку, яку надає фонд. Її головний меседж залишається попри біль— “Маємо жити”.

Букви поспілкувалися із Сабіною про чоловіка, який став всім. Про день, коли все обірвалося. Про байдужість системи і про силу, яку дає спільнота.

– Розкажіть, будь ласка, про свого чоловіка. Яким він був?
– Він був моїм спокоєм. Я доволі емоційна, можу “вибухнути” з півоберта, а він завжди заспокоював мене. Він навчив мене любити.

До нього я мала складні стосунки, втратила довіру й не вірила в любов. Після зради не хотіла ні з ким зближуватись. Коли з’явився Женя, я взагалі не планувала нічого серйозного. Думала, що просто погуляємо, і все. Я жила за кордоном, працювала, і на першому побаченні відразу сказала: “Ти хороший, а я, як диявол на твоєму фоні. Між нами нічого не буде”.

Я боялася знову болю, зради, розчарування. А він подивився й сказав: “Нічого, я витримаю”.

Після кількох побачень ми гуляли Дніпром, сиділи на березі, і він сказав: “Давай жити разом”. Я відповіла: “Давай”. Ми дорослі люди, чого тягнути?

Він був для мене усім: другом, чоловіком, братом, коханцем, навіть мамою й татом. Він дбав про мене, робив усе, щоб я почувалася в безпеці. Я ніколи не переживала, як він відреагує на повідомлення, не боялася сварок, бо знала, що він завжди повернеться додому, ми все вирішимо. Він не пив, не зникав без слів, був зрілим і відповідальним. Для нього сім’я – це серйозно.

Через 6–7 місяців він просто сказав у парку: “Пішли виберемо обручки, подамо заяву в РАЦС”. Без пафосу, без коліна. Просто: “Ти моя”. Ми купили обручки, подали заяву, і за місяць розписались удвох.

11 червня 2021 року ми одружилися. Встигли відсвяткувати лише першу річницю, а 27 числа його серце вже зупинилося.

Джерело: архів Сабіни

– А чи пам’ятаєте ви, як дізналися про трагедію?

– Це було 27-го числа. У чоловіка того дня мав бути вихідний. Але 26 числа директорка магазину, де він працював, несподівано призначила йому зміну на 27-е. Ми довго розмовляли тієї ночі. Я дуже просила його не йти. Ще з вечора, з 26 на 27 щось не давало мені спокою. Я благала його: “Залишся вдома. У тебе ж вихідний!”. Було відчуття, ніби все всередині кричить: він не повинен туди йти. З початку війни в мені жила нав’язлива тривога, що з ним щось трапиться, але саме тієї ночі вона стала звірячою. Я не могла заспокоїтись і відчувала, що цей день небезпечний.

Я неодноразово просила: “Давай виїдемо. Хоч у Харків, аби тільки не тут”. Здавалося, що будь-де буде безпечніше. В ту ніч я прокинулась і навіть подумала: “А може, зачинити двері й викинути ключ у вікно?” Бажання не випустити його з дому було таке сильне, що здавалося, ніби це єдиний спосіб його зберегти. Потім трохи заспокоїлась, лягла спати. А вранці він таки встав, зібрався. Я сиділа образилась і питаю: “Ти все-таки підеш?” А він: “Ну а що, жити ж за щось треба”.

На той момент ми вже домовились, що він буде звільнятися, бо його кликали в іншу торговельну мережу. Працював він у Comfy. Для керівництва і клієнти, і працівники – просто гроші. Я сказала Жені: “Звільняйся”.

Він мав того дня піти написати заяву в нову мережу. Я казала: “Будь ласка, давай ти поїдеш, скажеш, що звільняєшся, напишеш заяву і додому. Ти ж вихідний”. Але він був дуже відповідальний, і все відкладав: “Я постараюсь, спробую”. Та зрештою нікуди не пішов. 

Я зазвичай телефонувала йому десь під час його обіду о третій-четвертій. Тоді якраз подивилась на годинник, було приблизно пів на четверту. Подумала: зараз піду в душ, а потім йому зателефоную. Пішла в душ – і тут один, другий вибух. Сильні, відчутні.

Я миттєво вискочила, схопила тварин, побігла в коридор, де вже сиділи сусіди. Почала переглядати новини, чат у Telegram. І раптом бачу повідомлення, що горить у нашому районі. Я була в чаті з дівчатами, туди кинули, що палає в стороні ТЦ. У мене все всередині обірвалося. Я почала йому дзвонити – не бере слухавку, гудки є, але відповіді немає.

Я побігла. Кинула собаку в кімнату, не пам’ятаю навіть, чи двері за собою зачиняла. Ні автобусів, ні таксі. Сіла в якийсь транспорт, а водій каже: “Далі не поїду”. Вибігла і побігла вже сама. Видно було чорний дим. Добігла, а там, де Comfy, стоїть чорний дим, ще не суцільне полум’я, але страшно.

Пожежні машини вже приїхали, але вони стояли і просто дивилися. Я підійшла: “Там мій чоловік! Пустіть мене!” А вони: “Ні, не можна”. У них не було води. Пожежні приїхали без води! У соцмережах є навіть відео, де мер просто знімає на камеру, а звичайні люди в футболках, мокрих, прикривали обличчя і лізли рятувати.

Джерело: Соцмережі

Джерело: Суспільне

Одна дівчина, в якої це був перший робочий день, згоріла живцем. Як мені повідомляли, вона кричала, просила допомоги, але її не змогли витягти, бо не було чим. Її завалило стелажами в магазині “Єва”. Її сестра мені писала, що знайшли тіло скручене, видно, що вона горіла живцем.

У Дар’ї – моєї подруги по горю – тіло мами взагалі не знайшли. Через деякий час їй зателефонували та повідомили, що виявили якийсь фрагмент тіла на даху заправки. Пізніше їй дозволили переглянути лише кількахвилинний уривок із камер відеоспостереження, які, за словами відповідальних, взагалі були відсутні. Але саме на цьому уривку було видно, що мама Дар’ї також перебувала на місці трагедії. І це виглядало як знущання: коли місяцями кажуть, що відео немає, а потім дозволяють подивитись саме той момент, щоб змусити прийняти втрату.

Страшно також те, що від 23.06.2022 року було пряме розпорядження, в якому зазначалося, що робота ТЦ під час тривог продовжується в звичайному режимі, тобто, щоб піти в укриття треба узгодити.

– Ви згадали про приховані докази та відмову в доступі до камер — чи вдалося вам зібрати якусь незалежну інформацію?

–  Це торговельний центр, там увечері мало бути багато людей. А нам кажуть, що лише 22 загиблих. Камери не показували. Ми судилися, нас ігнорували. Я особисто писала в Офіс Президента, але усі листи переслали в Полтаву, а там відписки.

У мене вдома цілий великий пакет повний офіційних відмов. Компанія Comfy дзвонила спершу чемно, а потім: “Що ви хочете? Це проблеми вашого чоловіка”. Я питаю: “Він вийшов у вихідний. Де дозвіл роботодавця? Де договір? Хто несе відповідальність?” А мені: “Винна Росія і все”.

За тією інформацією, яку мені повідомляли небайдужі люди й друзі, що теж втратили рідних у цій трагедії, компанія виплатила компенсації працівникам Comfy, які вижили. Наскільки мені відомо – по 10 тисяч гривень, щоб мовчали, щоб ніхто не згадував директорку магазину, не “паплюжив” її ім’я. Офіційного документального підтвердження в мене немає, але ця версія лунала з різних уст.

Крім того, неодноразово блокували мої сторінки, на мене подавали скарги, жалілися. Мене намагались змусити мовчати. І це почалося ще тоді, коли я стояла під лікарнею і кричала з надією, що чоловік може бути в реанімації живим. Наступного дня мені написала подруга: “Вибач, але не можу мовчати. Вони під лікарнею стояли й радилися, як тебе зламати. Ти занадто голосна”.

Більшість або з села, або просто залякані. Комусь сказали: “Ваш син помер” – і все. Одній мамі сказали, що тіло збирали по частинах, і вона повірила. Якби не я, не донька Лариси Коханівської (загиблої працівниці) Дар’я та сестра загиблого працівника магазину Сергія, взагалі ніхто нічого б не робив.

В цій трагедії загинуло багато людей – майже весь склад працівників, однією з них була Оксана – касирка з Comfy. Вона згоріла живцем, але тіло її впізнали по білих кросівках, які залишилися цілими. Мені ж повернули лише срібну цепочку мого чоловіка, я поклала її йому до могили. Обручку не повернули, сказали: “Температура була дуже висока”. А я відповіла: “То срібна цепочка не згоріла, а золото згоріло? Ви знущаєтесь?”

На восьмий день мене разом з мамою та тіткою мого чоловіка покликали в морг. Там вже все було перемішано. Були лише питання: “Як могли загинути тільки працівники магазину? А де покупці? Там же були й ті, хто просто прийшов за покупками”.

Камери відеоспостереження магазин Comfy нам не надав. Увесь доказовий матеріал приховали. Справу фактично закрили. І я досі борюсь за справедливість, хоча й залишилась майже одна.

У морзі мені дозволили лише глянути на тіло мого чоловіка. Воно було повністю згорілим, як вугілля. Перед цим мені сказали, що покажуть фото лише за умови, якщо я не буду влаштовувати істерику чи плакати, а просто спокійно подивлюся. Як би мені не було боляче, я зробила це спокійно. Бо мусила. Бо це мій чоловік.

Камери відеоспостереження нам не дали. Весь доказовий матеріал приховали. Справа фактично закрита. І я досі борюсь за справедливість, хоча й залишилася одна.

– Чи могли б ви трохи розповісти про діяльність фонду “Маємо жити”?

– Фонд “Маємо жити” – це спільнота дружин полеглих захисників України. Тут є закриті групи у Facebook та чати в Telegram: за містами, тематикою, потребами.

Фонд дарує дітям полеглих Героїв подарунки на дні народження та на День святого Миколая. Також ми створили простір “Місце Сили” куди може долучитися кожен, хто втратив свого захисника у цій війні. Це можуть бути не лише дружини, а й мами, тата, брати, сестри, діти – всі, кому потрібна підтримка, і хто хоче зберігати памʼять.

Ми створили простір, де є опора. Це закрите коло, де жінки можуть бути собою. Можна писати про біль, розпач, спогади, сварки, втому, труднощі з дітьми, і тебе ніхто не засудить. Тут не скажуть: “Скільки можна плакати?” чи “Життя триває”.

Нещодавно одна жінка зі спільноти написала мені: “Я вирішила, що більше не хочу жити”. Вийшла зі спільноти, подякувала за все. Я дві години розмовляла з нею телефоном. Потім повернула її до спільноти.

Я не психолог за освітою, але пережила щось подібне, тож орієнтуюсь на відчуття. Коли людина справді на межі, це чути по голосу. Я пам’ятаю, як це, коли ти сидиш, слухаєш когось, а в голові: “Все, завтра мене вже не буде”.

Коли я зрозуміла, що ця жінка ще не зовсім втратила зв’язок із життям. Я жорстко, але м’яко повернула її. Вона потім і поплакала, і відкрилася в розмові. Я внесла її контакт до свого телефону, щоб не загубити. Це складно, але цим ми теж займаємося.

Також у нас є проєкт “Єднання”, з яким ми їздимо по різних містах, об’єднуємо жінок, проводимо зустрічі. Вже були в Києві, Львові, Черкасах, Кривому Розі, Хмельницькому. В кожному місті є адміністратор. На нашій сторінці у Facebook публікуємо анонси та звіти.

Під час зустрічей ми запрошуємо психологів, експертів, аніматорів для дітей. Говоримо, підтримуємо одне одного, творимо реальне офлайн-середовище взаємодопомоги.

Є ще багато ідей. Єдина перешкода – це фінансування. Частково покриваємо витрати завдяки грантам. Але іноді, навіть для оренди автобуса чи організації простору, звертаємось до небайдужих. Люди допомагають, і ми дуже вдячні за кожен донат.

Джерело: архів Сабіни

– А як небайдужі можуть доєднатися до вашого фонду? 

– Долучитися до фонду “Маємо жити” дуже просто. Ми відкриті для всіх, хто хоче допомагати чи підтримати. У нас є сторінки у Facebook, Instagram та YouTube. Там я регулярно публікую інформацію про нашу діяльність, майбутні події, збір коштів і потреби. Якщо з’являються нові ініціативи або важливі оголошення, то я завжди про це пишу.

Іноді ми відкриваємо збір на конкретні потреби. Наприклад, нещодавно ми збирали на організаційні витрати. Дві дівчини із спільноти переказали по 8 тисяч гривень. І це дуже показово: навіть ті, хто сам у скруті, розуміють важливість цієї справи. Бо наша спільнота – це здебільшого жінки, які самі втратили чоловіків. І попри свій біль, вони допомагають іншим.

На YouTube-каналі ми записуємо подкасти на важливі теми: як пережити втрату, як допомогти дітям, як боротися зі стигмою, коли, наприклад, у документах причиною смерті вказують самогубство, хоча насправді було щось інше: побиття чи тортури. Це дуже болючі, але потрібні розмови.

Також ми створили чат-бот, де публікуємо інформацію для родин полеглих захисників: ініціативи в різних містах, новини, зміни в законодавстві, можливості допомоги. Це зручно, бо все в одному місці.

Окрім того, є ще спільнота “Місце сили”. Ми створили її для всіх, хто зазнав втрати – це не лише вдови, а й рідні полеглих захисників: батьки, сестри, діти. У Telegram для цієї спільноти також є окремий чат.

Кожна людина важлива. І кожен може допомогти навіть простою підтримкою, небайдужістю, бажанням бути поруч.

Джерело: архів Сабіни

– Що б ви хотіли сказати на завершення?

– Я не ділю біль. Для мене немає ієрархії втрат. Кожна смерть – це історія, і кожна людина, яка втратила має право на памʼять, підтримку і простір, де її почують.

Я хочу допомагати кожному, хто пережив горе. Саме тому я маю намір створити ще одну ініціативу – спільноту підтримки для цивільних, які втратили близьких унаслідок війни. Це може бути чоловік, який втратив усю родину під завалами. Це може бути жінка, яка поховала чоловіка після обстрілу робочого місця. Це можуть бути рідні ДСНСників, які загинули, рятуючи інших. Це може бути кожен, хто втратив, але залишився сам. Бо на сьогодні в Україні немає жодної структури, яка би системно підтримувала цивільні втрати. А їх тисячі. Вони теж Україна. Вони теж наша гідність.

Якщо суспільство готове – я готова. Бо знаю, як це болить. І знаю, як важливо не бути з цим болем на самоті.