Жити від смс до смс, не знаючи скільки часу відміряно долею – історія жінки, що чекає

В умовах повномасштабної війни, що триває, і до участі в якій залучається все більше громадян – тих, хто чекає своїх близьких, також більшає. Найвразливішою категорією є жінки, які чекають: матері, сестри, дружини та кохані – усі вони об’єднані запереченням, нерозумінням, а врешті – прийняттям. Однак, ці емоції не є остаточними, а змінюватися і програватися як новий сценарій, вони можуть залежно від обставин: відпустка найближчого, після якої він так чи інакше повернеться на фронт; бойовий стрес захисника й інші психологічні та фізичні травми; відсутність емпатії від суспільства тощо. Жінки, які на рівні підсвідомості відчувають відповідальність не лише за власне життя, а за двох.

Софія Черепанова – членкиня громадської організації “Жінки зі сталі” – рада дружин та матерів захисників України, які опікуються правами військовополонених, зниклих безвісти, загиблих, чинних воїнів та членів їх сімей. Спільнота, де кожен її учасник знайшов підтримку та впевненість у тому, що він – не самотній, і йому є на кого покластися на етапі проживання власного травматичного досвіду. Це про об’єднання в умовах війни та боротьбу, якій немає меж. Особиста історія Софії є показовою в контексті реалій нашого сьогодення: її молодший брат – захисник “Азовсталі”, який дотепер перебуває в російському полоні, ще один брат – загинув на Бахмутському напрямку влітку минулого року. Чоловік Софії боронить кордони нашої держави з 2014 року. Сьогодні саме “Жінки зі сталі” стали її однодумицями, які навчили трансформувати невимовний біль у дію.

Жінки, які чекають, стали “невидимими”. Саме цю проблему порушила Софія у нещодавній фотосесії, метою якої є – стати уособленням всіх дівчат та жінок, що чекають коханих з фронту та полону. Жінок, плани на щасливе подружнє життя яких – назавжди змінила війна. Ексклюзивно для Букв Софія поділилась фото, які є відображенням її внутрішнього “очікування”, а також розповіла про власний досвід його прожиття і потребу бути серед тих, хто цього так само потребує.

Джерело: ГО “Жінки зі сталі”

– Софіє, насамперед хочу запитати щодо Вашої власної історії “жінки, яка чекає”. Знаю, що це шлях, довжиною у вже понад 4,5 роки, тож яким він є?

– Не простим. Я дуже довго звикала, проте так досі й повністю не звикла до цього очікування з пекла… На початку стосунків, при перших від’їздах чоловіка на фронт, я майже нічого не їла й не пила, лише чекала новин і не випускала з рук телефон. Бувало таке, що за 2 тижні я схудла майже на 10 кілограмів. Це при тому, що від природи я висока й худа, і моя звичайна вага – 58 кілограмів. Зараз трішки легше. Я звикла до такого ритму життя і на запитання “як там чоловік?” майже навчилась не плакати та більше не опускаю очей. 

– Протягом цього часу чи вдалось Вам адаптуватися до того, що близька людина у постійній небезпеці? Як Ви навчаєтесь безпечно жити із цими відчуттями і що є Вашим головним орієнтиром?

– 100% адаптуватися до цього неможливо. Ти постійно знаходишся в стресі. Зовні виглядаєш наче ок, але очікування просто випалює все зсередини. Щодня маєш збирати себе докупи й ніби поставати з попелу, як той фенікс. Коли він на фронті, я ніколи заздалегідь не знаю, коли буде наступне повідомлення “Я тебе кохаю”. І чи буде… Заспокоюю себе тим, що мій чоловік – професійний військовий, шлях якого почався ще у 2014 році. Він має високий рівень підготовки та чималий бойовий досвід. Я поважаю його вибір і довіряю його професіоналізму. З роками я зрозуміла, що мої переживання, на жаль, не в силі зупиняти кулі.

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

– Поширеним проявом є те, коли жінки намагаються робити все те, що наближено до діяльності їх чоловіка. Особисто у Вас, наскільки вираженим є бажання бути дотичною до його фронтового побуту?

– В нашій сім’ї є чітка грань між його роботою та моєю. У кожного з нас свій фронт. Його – на лінії зіткнення з ворогом, мій – волонтерський, з теплими шкарпетками, маскувальними сітками та походами у госпіталь з дитячими малюнками. Я дійсно пишаюсь своїм чоловіком, хочу бути достойною його. Навіть проходила курси з тактичної медицини, вчилась стріляти зі снайперської гвинтівки, мала заняття на симуляторах N-Lav та stinger, аби мати більше спільного. Проте реально йти воювати я навряд чи колись зможу. Я відчуваю свою силу тут, в тилу. Тут я більш корисна. 

– Часто жінки, які чекають, можуть почувати себе виснаженими і знеціненими серед цивільних людей. З Вашого власного досвіду, чи присутнє відчуття “невидимості” у суспільстві?

– Я почуваю себе абсолютно ніяково у компанії людей, які ніяк не пов’язані з фронтом. Часто хочеться або втекти, або нагрубити. Вони вдають, що розуміють мій біль, що в темі, але зі сторони це виглядає безглуздо. Ось це “Все буде добре” як брудний подорожник до ракової пухлини. Люди, камон, нічого вже не буде ДОБРЕ, бо все наше життя тепер навіки буде отруєне тим, свідками чого ми стали й що пережили.

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

– Як сьогодні Ви відповідаєте на запитання “Як Ваш чоловік?” або “Коли він вже приїде?”? Які запитання можна віднести до категорії особливо тригерних та, певною мірою, травмуючих?

– Ненавиджу питання, пов’язані з нашою перемогою та призовом. Питання типу “що там чутно, коли все це скінчиться?” або “а правда, що воювати будуть всі?” – одразу червона картка! Я не з новин знаю, якою ціною дається нам кожен сантиметр вільної української землі. Це великі втрати та біль сотень сімей. Я вважаю, верх людської безпардонності та цинізму ставити такі питання людині, яка одного брата поховала, іншого чекає з полону, в якої чоловік фактично не живе вдома, щоб дати нам наше мирне життя. 

– Ви є частиною громадської організації “Жінки зі сталі”- об’єднання дружин, матерів, сестер захисників України, які також чекають або переживають втрату. Як діяльність організації сьогодні відстоює “видимість” жінок, що чекають, але знаходять сили у спільній боротьбі за права захисників?  

– Я є наочним прикладом того, що об’єднання з колом однодумиць – рятує. Діяльність у громадській організації “ЖІНКИ зі СТАЛІ” повністю змінила моє життя і врятувала мене від всепоглинущої, затяжної депресії. За підтримки друзів та партнерів спільноти, ми регулярно влаштовуємо терапевтичні  артзаходи, спрямовані на підтримку ментального здоров’я для жінок та дівчат, які пережили втрату або в повній невідомості чекають своїх близьких з полону. Ми залучаємо кваліфікованих психологів, адже, врешті-решт, по-справжньому допомогти собі, ми можемо тільки допомагаючи іншим. Мирні великі акції також дуже зближують та підтримують моральний дух дівчат. Взагалі, жіноча сила – це такий потужний інструмент, на який я б особисто робила великі ставки.

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

– Нещодавно у Вас відбулась щемлива фотосесія в образі жінки, що чекає: це про постійну зміну емоцій та станів, що супроводжують у кожному моменті буденного життя. Врешті, яка емоція неминуче об’єднує жінок, що чекають?

 – Найперше, що спадає на думку  – це відчай. Адже щоб ти не робила, як би голосно не кричала – не все залежить від нас. З того світу не повертаються. Самостійно піти та забрати своїх з полону ми не можемо. Та й зупинити війну своїми власними силами, жіночими силами, ми поки не змогли. Тому можемо покладатися лише на підтримку одна одної. Коли ти відчуваєш, що не є сам на сам зі своїм болем, що ти не одна в боротьбі та очікувані  – це стовідсотково надає сили. 

 – Для людей, яким невідомий тягар “очікування”, якими Ви прагнете передати ці фотознімки? Чи можемо ми говорити саме про соціальний їх меседж?

 – Ця фотосесія була подарунком на мій день народження, але через мій внутрішній стан, через історії, які я чую і бачу щодня, я не могла просто витратити її на себе.

Мало бути якесь послання, соціальний меседж, якщо можна так сказати, аби звернути увагу на недостатньо висвітлену тему в українському суспільстві  – тему очікування в невідомості. Це дуже страшно і боляче  – жити від смс до смс, від зустрічі до зустрічі, роками, не знаючи, скільки часу для вас відміряно долею… Ці фото – про внутрішній біль, втому і втрату. Втрату мирного життя, дорогоцінного часу, молодості, яка ніколи вже не повториться, адже молодість нашого покоління пройшла в окопах та гнітючому очікуванні. Ми дуже швидко стали старими…

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

– Насамкінець, не можу не запитати про усвідомлення себе в ролі цивільного громадянина. Окрім власної історії “очікування” Ви також опікуєтесь правами військовополонених, зниклих безвісти, загиблих та чинних воїнів і їх сімей. Зважаючи на цей досвід, чи відчуваєте Ви зараз себе саме серед цивільних?

 – Під час Великої війни я стала схожою на мій знак зодіаку – терези. Відчуваю себе у “напівпідвішеному” стані, посередині, десь між військовим та цивільним населенням… Абсолютно точно я не належу до частини, що воює, проте й серед “глибоко мирних” мені немає місця. Мені некомфортно, незручно, я інколи не знаю навіть як підтримати розмову. Думаю, саме тому, влітку 2022 року, я прийшла до “ЖІНОК зі СТАЛІ” і залишилась з ними назавжди. Ми всі тут – гармонійне доповнення одна одної. Це моє життя, моя друга сім’я. Поруч з дівчатами, в цій боротьбі за наше спільне майбутнє пліч-о-пліч, я почуваю себе на своєму місці. Я не військова, і вже, мабуть, ніколи не буду до кінця цивільною, бо я  – Жінка зі сталі.

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова

Фото: Катерина Карпенко
На фото: Софія Черепанова