«Звідти часто повертають тіла полонених»: сестра морпіха, утриманого у Вяземському СІЗО №2

Впродовж тривалого часу Букви публікують інтерв’ю з родичами українців, які опинилися в російському полоні під час війни. Серед них – як військові, так і цивільні громадяни України. На жаль, більшість героїв наших матеріалів перебувають у полоні вже майже три роки. Їх катують голодом, піддають фізичному насильству, намагаються зламати психологічно, переконуючи, що вони не потрібні власній державі. При цьому, вони позбавлені навіть базових умов для життя. Багато з них – мають серйозні проблеми зі здоров’ям, їх стан погіршується, але вони не отримують належного лікування. Ці тортури може витримати не кожен організм, особливо коли йдеться не про місяці, а роки полону.

Бути в російському полоні – це вже немов перебувати у концтаборі. Однак, є місця утримання, де умови особливо жорстокі. Таким є Вяземське СІЗО №2, яке носить так званий “гриф секретності” в інформаційному просторі, але видимість якому не так давно принесли історії, оприлюднені рідними полонених, чиїх близьких з цього СІЗО повернули померлими. У довідках про причини їхньої смерті зазначають наслідки хвороб, зокрема туберкульоз або пневмонію. Однак, справжньою причиною загибелі – є умови катувань і знущань, від яких щодня потерпають українські бранці.

У цьому СІЗО утримується й Дмитро Прокоф’єв – морський піхотинець 36-ї окремої бригади морської піхоти, яка навесні 2022 року стала одним із символів спротиву в Маріуполі. Тоді Дмитро разом із побратимами перебував на території комбінату імені Ілліча. У квітні 2022 року бійці тричі намагалися прорватися з заводу, однак переважна більшість із них опинилася в російському полоні. Лише після тривалого часу невідомості родина дізналася, що Дмитро перебуває у Вяземському СІЗО №2. Згодом, в оприлюдненому російською стороною відео, вони побачили його вкрай схудлим, виснаженим і ледве впізнаваним.

Більше про те, як бригада трималася у Маріуполі, фактично не маючи запасів оборони та харчів, спроби прориву з території заводу, зникнення брата, єдині свідчення про нього від звільненого побратима, ймовірне відвідування Вяземського СІЗО Міжнародним комітетом Червоного Хреста, чи впливає цей факт на можливість налагодити зв’язок із братом, як він змінився за ці роки та що може свідчити про наявні проблеми зі здоров’ям, – в інтерв’ю для Букв поділилась Наталія, сестра захисника.

Фото: особистий архів Наталії

– Розкажіть, будь ласка, про життя Дмитра до повномасштабного вторгнення. Зважаючи на те, що у 2022 році морська піхота опинилася в Маріуполі майже одразу, правильно я розумію, що він служив ще до цього? Коли саме Дмитро прийшов до війська?

– Так, Дмитро був військовослужбовцем контрактної служби ще до початку повномасштабного вторгнення. Контракт він підписав у 2021 році. У листопаді-грудні саме проходив навчання, а на новорічні свята, у січні, його відпустили на тиждень додому. І ось, після повернення до частини, навчання почалось у пришвидшеному темпі. Хоча спершу вони мали навчатися довше, планувалися ще якісь курси…  Але далі все відбулося доволі швидко.  

Вже в першій половині лютого він опинився в зоні АТО, десь під Маріуполем. Точне місце не називав – навіть не зізнався, що знаходиться у зоні бойових дій. Згодом, від його побратимів, я дізналася, що для них важкі бої почалися не 24-го, а ще 19 лютого. Тоді їх сильно обстрілювали, і ніхто не розумів, що відбувається. Вони були змушені відступати… З 24-го лютого, не маючи готовності до таких масштабів боїв, поступово, тримаючи оборону, відійшли до Маріуполя.

– Відомо, що найбільші сили морських піхотинців дислокувалися на комбінаті Ілліча. Дмитро теж перебував на території заводу, тримаючи оборону звідти, чи вони були залучені до боїв саме у місті? Як загалом розгорталися події до моменту повного оточення?

– До Маріуполя вони взагалі відступали поступово: спочатку тримали оборону на околицях міста, а потім бої перейшли в сам Маріуполь. Згодом різні підрозділи опинилися на “Азовсталі”, “Азовмаші” чи заводі імені Ілліча, де перебував і Дмитро.

Їхній підрозділ не був підготовлений до того, щоб саме наступати, чи вести активні бої… Коли ще була можливість трохи спілкуватися з Дмитром, він казав, що їжі та боєприпасів їм дуже не вистачає. На заводі Ілліча вони ділили один сухпайок на п’ятьох, а пити доводилося розтоплений сніг чи кип’ячену воду з калюжі. При цьому вони віддавали значну частину їжі маріупольцям –  бо до них приходили цивільні, часто з дітьми, які були дуже голодні.

Фото: особистий архів Наталії

Вже у березні, так, щоб повноцінно спілкуватися з братом – такого не було. Найчастіше це були коротенькі смс: “Все добре, живий”, а потім взагалі лише “+”. Останнє повідомлення “живий” Дмитро надіслав 27 березня 2022 року. Після цього саме від нього більше нічого не було чути.

Лише 1 квітня нам зателефонувала дружина його побратима і повідомила, що зв’язку на заводі більше немає. Її чоловік, командир одного з батальйонів, їздив на зібрання, де обговорювали план подальших дій. І ось там був супутниковий зв’язок, завдяки чому він міг телефонувати дружині. Саме через нього Діма передав номер телефону нашої мами, тож дружина побратима зв’язалася з нами й повідомила, що Діма живий. Після цього, як і всі, ми дізнавались загальні новини через телебачення або Телеграм-канали. 

– Відомо, що було кілька спроб прориву з території заводу. І 10 квітня частина сил вирушила на “Азовсталь”. Чи вдалося Дмитрові вийти, чи він залишився на комбінаті? Адже, наскільки відомо, багато поранених не могли залишити завод, і деякі бійці залишалися з ними.

– Не можу сказати, що це була значна частина сил, які змогли відійти на “Азовсталь”. На заводі імені Ілліча перебувало близько 3000 бійців, а на “Азовсталь” тоді дійшло лише приблизно 180. Це ті, кого вдалось вивести Сергію Волинському (командир 36-ї окремої бригади морської піхоти). Усі інші – це були поранені, медики, які залишилися з ними, і ті, хто пізніше намагався піти на прорив із заводу. Вони тричі йшли на прорив трьома різними групами. Але всі ці групи були розбиті, і тоді більшість потрапили у полон.

Всі прориви були протягом ночей 10-12 квітня. Мій брат виходив 11 квітня, і саме тоді потрапив у полон. Росіяни виявили їхню колону, відкрили вогонь, через що багато наших загинуло, а ті, хто вижив, відповідно, опинилися в полоні. Тобто, сценарій для всіх трьох груп, які намагалися прорватися, був однаковий.

Фото: особистий архів Наталії

– Через який час після зникнення Дмитра Ви отримали підтвердження, що він точно перебуває в полоні? Це була інформація з російських каналів, чи, можливо, Ви дізналися про це лише згодом, через свідчення звільнених захисників?

– Після тієї спроби прориву – не було жодної інформації. Як і всі родичі, я почала моніторити рашистські канали, звертатися до наших служб, писати заяви про зникнення. Але ніде нічого не знаходила. Десь в середині травня мені зателефонували з Червоного Хреста і повідомили, що мій брат підтверджений як полонений за даними країни-агресора. На моє запитання “Чи бачили ви його?”, вони відповіли, що ні, це все зі списків. Я не розуміла, як вони можуть бути впевнені, якщо не бачили його особисто. Я не довіряю Росії – сказати можна все. Потім знову настала тиша. 

Після кожного обміну я шукала обміняних хлопців, щоб вони по фото сказали, чи бачили брата. Я хотіла впевнитися, що він дійсно живий. Але ніхто його не бачив. Тобто, він був фактично невидимим: наче є, а наче і немає. І лише після обміну 3 січня 2024 року, я змогла знайти хлопця, який нарешті сказав мені: “я бачив вашого брата, він дійсно живий і у полоні”. Їх, як і багатьох, з Маріуполя спершу вивезли в Оленівку, а звідти – у Вяземське СІЗО №2.

Дотепер – це єдина людина, яка бачила мого брата в утриманні. Бо з цього СІЗО дуже мало людей звільняють. Тому що хлопці перебувають у такому стані, що вони не хочуть, аби їх бачили такими. Здається, що кількість повернутих звідти можна перелічити на пальцях однієї руки. 

Фото: особистий архів Наталії

Ще був випадок, коли у жовтні цього року Міжнародний Червоний Хрест зміг відвідати це СІЗО. Після цього мені зателефонували з Українського Червоного Хреста і повідомили, що мого брата бачили у полоні. Вони також сказали, що я можу надиктувати їм повідомлення російською мовою, яке вони передадуть брату. Я це зробила, і мені відповіли, що якщо Росія дозволить, так само запишуть повідомлення від брата і перетелефонують мені. Але, як я розумію, не дозволили.

– Чи вдалося Вам дізнатися від поверненого побратима щось про умови утримання Дмитра: яке ставлення до них, що відбувається саме в цьому СІЗО? Чи немає інформації про те, як ці умови позначаються на його здоров’ї, можливо?

– Умови жахливі. У Вяземському СІЗО дуже сильно знущаються над хлопцями. Як казав звільнений хлопець, у цьому СІЗО годують для того, щоб хоча б якось підтримати життя. Там ти відчуваєш постійний голод. Порції настільки мізерні… Наприклад, замість картоплі дають лише лушпиння, а замість каші – якусь юшку, немов для тварин. Ця гниль… Вони змушені їсти, щоб не померти. Це катування голодом, яке не кожен витримує. А до всього цього, там ще й сильно б’ють. Якщо хтось один “провинився”, можуть побити всіх.

З цього СІЗО великий відсоток випадків, коли звідти повертають тіла. Навіть підтверджені полонені повертаються мертвими. Був випадок, коли повернули чоловіка, у якого в голові, замість мізків, була тряпка… 

Коли на сторінці ВКонтакте опублікували відео мого брата, я побачила його і в перші секунди просто не впізнала. Коли я зрозуміла, що це все-таки мій брат, я проревіла майже всю ніч. Я два роки налаштовувала себе на те, що він вже не такий, як був. Що він може схуднути, постаріти… Але те, що я побачила, не передати словами. Він у нас дуже високий, в кістках дуже міцний, широкоплечий. Він ніколи не був худий. І ось уявіть, що всі ці кістки зараз просто обтягнуті шкірою. На обличчі вони аж дуже виділяються. 

Фото: з російських джерел

Всі ці відео у них шаблонні. Його змусили сказати, що він пішов служити, бо не було роботи, грошей – фактично від безвиході. Їх змушують закликати наших військових здаватися в полон, рятувати своє життя і тому подібне.

З приводу здоров’я, у Дмитра вже багато років є хронічний гайморит, який він дуже важко переносив, адже особливо під час загострень це супроводжувалося страшними головними болями. У мене є великі сумніви, що йому там надають хоча б якісь знеболювальні. Коли я дивилася на нього на відео, то помітила, що у нього сильно набрякли повіки й навіть надбрів’я. Тож, я не думаю, що там все добре.

– Ви згадували, що нещодавно Міжнародний Червоний Хрест зміг навідатися до цього СІЗО. Якщо у них є доступ до цього утримання, то формально вони могли б і передавати листи. Чи була у Вас можливість зв’язатися з братом через такі листи?

– Щастя, що хоча б якісь наші листи до нього доходять. Я сподіваюсь, що це його дійсно підтримує. Тому що коли прийшов крайній лист від нього, він написав: “дякую, я отримав листи, пишіть, мені, будь ласка далі”. Головне, аби йому їх продовжували віддавати. Крайній лист від Дмитра прийшов через Дмитра Лубінця. Ми ж також надіслали йому листи, а моя семирічна донька ще й малюнки свої додала. 

На цей момент ми отримали два листи від брата. Перший лист був переданий через Червоний Хрест. І тоді було відчуття, ніби хтось стояв поруч з ним, коли він писав цей лист, адже він був написаний так, наче під диктовку. Звернення “здравствуй, мать” – навіть трохи мене покоробило, бо це не в його манері. У нас взагалі виходить так, що він пише листи мамі, а я – йому. І ось це “здравствуй, мать” – Діма ніколи б так не написав. І весь лист був написаний у такій манері. Як ніби “зек” пише лист додому матері. Сухо, формально. А ось останній лист, через Лубінця, я прочитала і не змогла стримати сліз. Він був написаний від душі. Діма писав, що дуже сумує, хоче додому, запитував про свою доньку, чи не забула його. Цей лист був наповнений любов’ю.

Фото: особистий архів Наталії

Знаєте, багато бійців морської піхоти засуджують у полоні. У нас поки що немає інформації, що брата засудили, але іноді здається, що краще б це відбулось. Засуджених обмінюють, і останній обмін цьому приклад. Але коли хлопці засуджені, в більшості випадків їм дають можливість спілкуватися з рідними телефоном. Також є змога передавати їм посилки. Тобто, це хоча б якийсь зв’язок. З одного боку, ти боїшся, що можуть засудити, а з іншого – незрозуміло, в якому статусі перебувати гірше. Думки різні, і від цього іноді дуже страшно.

– Пам’ятаємо, що вихід з “Азовсталі” широко висвітлювався у медіа, і кілька країн-гарантів взяли на себе зобов’язання сприяти звільненню бійців. А як щодо оборонців, які потрапили в полон на Ілліча? Чи ведуть наші структури окремий облік цих військових?

– Ні, такого обліку немає. Й загалом, якщо говорити про тих, хто виходив з “Азовсталі”, то ситуація насправді не набагато краща. Всі обіцянки були забуті. Напевно, єдиним обміном, коли справді дотрималися певних обіцянок, був перший обмін 21 вересня 2022 року, коли повернули й командирів. Далі про Маріупольський гарнізон наче забули. Надалі не було обмінів, коли повернули лише військових з “Азовсталі”, наприклад. Бійців всіх бригад з різних напрямків обмінювали на однакових умовах. А всі ці “країни-гаранти” та міжнародні організації тепер відхрещуються від того факту, що вони взагалі щось обіцяли при виході в полон. 

Загалом на території “Азовсталі” перебувало дещо менше військових, ніж на заводі імені Ілліча. Але, станом на цей момент, обміняли більше тих, хто був на “Азовсталі”. Хотілося б, щоб обмінювали насамперед тих, хто довше знаходиться в полоні. І це стосується не лише Маріупольського гарнізону, а й усіх, хто у полоні вже понад два роки. Бували випадки, коли обмінювали військових, які провели у полоні лише два місяці. Але все має бути справедливо, бо три роки у полоні та два місяці – це зовсім різне.

Фото: особистий архів Наталії

– Наталіє, сьогодні Ви в своїх словах неодноразово згадували, що пошуки брата – цілком є Вашою відповідальністю. На жаль, державні структури залишаються безсилими у цьому процесі. Якими Ви бачите інші шляхи у роботі щодо питання полонених?

– Я зараз є волонтеркою благодійного фонду “Серце в дії”, і найбільше часу присвячую саме організації акцій у Європі, що стосуються полонених. Влітку, перед початком саміта НАТО, ми провели акції в близько 20-ти країнах. Ми співпрацювали з українськими діаспорами, відправляли їм прапори наших бригад, плакати з історіями, і просили, щоб вони виходили на акції. Ми розуміємо, що в Україні немає сенсу проводити такі заходи, оскільки ми не можемо вплинути на Росію. Тому необхідно піднімати Європу та весь світ. Окрім того, у фонді ми надаємо допомогу нашим хлопцям, які перебувають на передовій. Допомагаємо чим можемо, щоб пришвидшити настання миру в Україні, а отже, й прискорити повернення наших хлопців.

Ще, нещодавно, я усвідомила, що в Харкові немає структури, яка б займалася нашими людьми після повернення з полону чи демобілізації. Я зверталась до місцевого Координаційного центру і вони підтвердили, що на сьогодні такого напрямку роботи немає. Однак, вони всіма руками “за”, аби підтримати цю ініціативу, якщо знайдуться волонтери, які можуть цим зайнятися. Тому я планую шукати однодумців для роботи. Все це абсолютно благодійна діяльність. На жаль, про таке замислюються лише ті, хто сам на сам з цим стикається, тобто родичі військових та полонених. Інші ж, як правило, не звертають уваги на цю проблему. І ось це сумно.