24 серпня 1936 року у віці 33 років помер український поет доби Розстріляного відродження Анатоль Олійник

Анатоль Андрійович Олійник (народився 9 листопада 1902 року, помер 24 серпня 1936 року) був українським поетом доби Розстріляного відродження.

Джерело: архів

Народився у місті Борзні на Чернігівщині. Його батько працював службовцем у земстві, а мати походила зі збіднілої дворянської родини.

Під час громадянської війни, коли влада в Україні часто змінювалася, життя Анатоля Олійника опинилося під загрозою. Одного разу, коли червоні війська зайняли Борзну, вони випустили ув’язнених із місцевої в’язниці й тимчасово замкнули кількох виловлених бродячих собак на її подвір’ї. Ватага гімназистів, серед яких був і Анатоль Олійник, вирішила розважитися й відбила замок, випустивши собак. На місці події вони залишили напис: “Ленін дав собакам амністію“. Хтось побачив це і доніс новій владі. Групу гімназистів заарештували і однієї ночі повели за місто для розстрілу. Коли вони дійшли до останніх хат, затримані спробували втекти. Конвоїри відкрили вогонь, убивши кількох гімназистів, але Анатолю Олійнику вдалося врятуватися.

Ця подія залишила глибокий слід у його творчості й відобразилась у ряді віршів, таких як “З тюрми”, “За брамою”, “Їх розстріляли”, “Ґрати, мури і підмурки”, “В тюрмі”. Під час навчання в педагогічному технікумі Анатоль Олійник об’єднав навколо себе творчу молодь, і це об’єднання почало випускати літературний альманах.

З 1924 року Олійник працював у Конотопі викладачем української мови та літератури у школі №2, а також коректором у місцевій газеті “Селянські вісті”. Він активно друкувався в журналах “Молодняк”, “Червоні квіти” та інших періодичних виданнях. У школі організував драматичний і літературний гуртки, які випускали рукописний альманах. Часто навідувався до Харкова, де зав’язав дружні стосунки з Володимиром Сосюрою та іншими письменниками.

У листопаді 1929 року Анатоля Олійника несподівано заарештували у зв’язку з інспірованою тодішнім ДПУ справою Спілки визволення України. Хоча ув’язнення тривало лише 33 дні, після звільнення Олійник уже не міг працювати у Конотопі й друкуватися. Він переїхав у село Андрушівку на Вінниччині, де в школі організував драматичний гурток, який показував вистави у навколишніх селах. Один із його учнів того часу, Валентин Речмедін, згодом став відомим письменником.

Закінчивши заочно педагогічний інститут, з вересня 1932 року Олійник переїхав до Житомира, де працював учителем. Однак невдовзі в Україні почалася нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Щоб уникнути можливих репресій, він поїхав до Москви. Там уклав угоду з постпредставництвом Каракалпацької АРСР і у грудні 1932 року вирушив у Турткуль, тогочасну столицю автономної середньоазійської республіки. Там він працював завідувачем відділу культури в редакції газети “Советская Каракалпакия”, викладав російську мову та літературу в педагогічному технікумі, а також друкувався у місцевій періодиці. Взяв участь в організації спілки письменників у Каракалпакії та був обраний членом правління спілки. З осені 1935 року працював доцентом Бухарського педагогічного інституту.

Наприкінці весни 1936 року Анатоль Олійник, під час відпустки, поїхав в Україну, але по дорозі захворів на запалення легенів. Хвороба ускладнилася гнійним плевритом, і поет помер 24 серпня 1936 року в Жовтневій лікарні Києва. Похований у рідній Борзні.

У творчості Анатоля Олійника переважає пейзажна та інтимна лірика, в якій він, за своїми словами, намагався писати те, що дійсно думав, попри радянську владу.

Вірші Анатоля Олійника

Їх розстріляли на толоці

Їх розстріляли на толоці

Чубатих двох якихсь братів.

Один лежав на правім боці,

Другий дивитися хотів

На ясне сонце. І він бачив,

І сонце грало в скло-очах,

І прапор їхній тут маячив

Надвоє подраний в ногах.

Ніхто не знав, кого забили.

Байдуже паслась череда,

Лиш вороннє і налетіло,

Травицю вітер лиш гойдав.

І крові тихо напувались

Братів нечесані чуби.

Вгорі ж на глум їм цілувались

Два білосніжні голуби.

До матері

Не плач, о мати, не вбивайся,

Що син твій далеко від тебе умер,

У чорнеє вбрання сумне не вдягайся,

Що він не вернеться тепер.

Не тільки у тебе, старенька, одної

На жертвеник волі принесений він,

Під стягом червоним нам волі святої

Поліг твій укоханий син.

Не треба, не треба ж бо сліз на очах,

За жертву сю згинув стоглавий-бо змій,

Що син твій до волі пройшов вірно шлях

Ні, мати, не плач, а радій. 

Дай руку

Дай мені руку, ходімо зо мною

Туди, де не чути ще людського гуку,

Туди, в ту країну, вповиту красою,

Забуту журбою… Ходімо зо мною,

           Дай мені руку!

Сонце сідає. Мерщій, моя зоре!

Он гай уже тіні довгасті гойда,

Орач онде смугу останнюю оре,

Забудем там горе… Мерщій, моя зоре,

           Вже сонце сіда!

Дай руку, ходімо! Останні проміння

Цілують крайнебо зітханням німим,

Пожовклеє листя услало каміння.

Ще грає над нами вечірнє тремтіння –

           Дай руку… Ходім!

• На світанку 20 серпня 1944 року курінного лікаря Української повстанської армії Юрія Липу по-звірячому замордували найманці НКВС. Його понівечене тіло було знайдене у селі Шутова Яворівського району Львівщини. Чи знали комуністи тоді, що катували не просто українського повстанця, а одного з ідеологів українського націоналізму, філософа, автора геополітичної Чорноморської доктрини, лікаря, публіциста, письменника та поета? Ми про це вже ніколи не дізнаємося.