«Журналістика – справа небайдужих» – лауреатка премії імені Ґонґадзе Тетяна Трощинська

Джерело: Тетяна Трощинська/Facebook

Переможниця Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналістка та медіаекспертка Тетяна Трощинська висловила вдячність усім за привітання та підтримку, опублікувавши на згадку текст свого виступу під час церемонії народження.

Церемонія нагородження відбулася 21 травня, у день 55-річчя з дня народження журналіста Георгія Ґонґадзе.

Трощинська зауважила, що отримала “зливу” добрих слів і підтримки, не лише від друзів і колег, але й від журналістського та експертного середовища загалом.

Джерело: Тетяна Трощинська/Facebook

Водночас вона акцентувала, що просто “робить свою роботу”, і “не завжди ідеально”, тому багато рефлексує про це.

Я говорила зі сцени і ще раз повторю: я переконана, що на значно більшу повагу і вдячність заслуговують ті, за чиєю спиною я її можу робити. Це люди, які взяли в руки зброю, і серед них є багато журналістів, письменників, поетів. І багатьох з них, на жаль, зараз вже немає з нами. Вони би могли отримати багато професійних премії у своєму житті. Але на жаль, – зазначила журналістка.

Вона додала, що також почуває себе за спиною кожного і кожної, хто “ніколи не боявся говорити правду”. Нагадавши, що Георгій Ґонґадзе — це саме та людина. І наголосила, що це людина, завдяки якій ми зараз маємо зовсім інший медіаландшафт в Україні.

Джерело: Тетяна Трощинська/Facebook

Трощинська зазначила, що нині бачить багато цитувань свого виступу як лауреатки, тому вирішила залишити текст на своїй сторінці у соцмережі.

***

“Я переконана, що журналістика – це справа небайдужих людей.

Багато хто скаже, що ми інформуємо, пояснюємо, чому, переповідаємо різні думки.

Так і є. Але цього мало.

Якщо ми небайдужі, ми є майданчиком для дискусій, позицій і аргументів, а не для крику одне на одного.

Якщо ми небайдужі – як журналісти і журналістки – ми впливаємо на зміну політичної культури і етики в країні.

Якщо ми небайдужі, ми маємо говорити про відповідальність влади, про кваліфікацію людей, яких ми обираємо. Про якість управлінських рішень, які ці люди потім ухвалюють.

Але так само ми маємо говорити і про потребу низової суб’єктності і низової відповідальності.

Відповідальності усіх громадян.

Людське життя, безпека, право, правила, справедливість, свобода – це ті цінності, які НЕ дають нам можливості говорити, що ми НАД битвою.

Якщо ми небайдужі, ми стаємо частиною боротьби за демократію, за українську державність.

Ми стаємо частиною боротьби за людську гідність.

За останні тижні після виходу у фінал премії імені Георгія Гонгадзе я спілкувалась багато із журналістами і журналістками – не як інтерв’юерка, а як людина, що давала інтерв’ю.

І мене багато запитували про виклики для української журналістики, про загрози від штучного інтелекту, і про тиск на медіа.

Дослідження Центру прав людини “Зміна” та Фонду Демініціативи показує, що сама журналістська спільнота оцінює стан свободи слова в Україні у 6,4 десятих бала за 10-бальною шкалою.

Але ми бачимо, що цензура нині перестає бути класичною і тиск мімікрує в різні форми.

Лінійні і не такі лінійні.

Ми бачимо стеження за журналістами-розслідувачами.

Ми бачимо атаки анонімних телеграм-каналів на незалежні медіа і деякі – назвемо їх блогерами – знецінюють професійну роботу журналістів і підважують агентність професійної журналістики в інтересах суспільства, в інтересах українських громадян.

Тому коли мене запитують про загрози, які несе штучний інтелект, я кажу, що ми ще не подолали протиправні і токсичні практики реальних людей, які навколо нас, і частина з яких – фізично – має владу.

Водночас, я вважаю, що журналістика – як інституція – стає дедалі міцнішою.

Ми виросли. Ми професіоналізуємось – принаймні, багато дискутуємо, як це має бути.

Ми ж про це колись навіть не дискутували.

Ми почали вирішувати низку дилем всередині середовища:

– Де межа між свободою слова і національною безпекою?

– Що ми публікуємо, а що – ні, і чому?

– Як ми це пояснюємо нашій аудиторії?

– Що ми робимо із самоцензурою?

– Які наші страхи і про що ми не готові говорити самі?

– Чи можливо відрегулювати роботу медіа під час війни?

Та багато іншого.

Ми шукаємо спосіб розбудовувати спроможність невеликих незалежних медіа. Ми маємо помітну реформу Суспільного мовника.

Отже, ми стаємо суб’єктними.

Ну і зрештою, ми вже не молимося на російські так звані ЗМІ. І зрештою, вигнали їх з українського інформпростору.

Я колись вже говорила це, але це важливо, тому скажу ще раз: мені здається, українські медіа і українське суспільство на початку вторгнення Росії у 2022-му році зробили величезний відповідальний крок назустріч: і одне одному, і владі – коли погодились на самообмеження.

Проте чим довше триває війна, тим більше серйозних викликів для свободи слова у нас буде.

У нас ще дуже багато боротьби попереду.

Але я бачу й інше.

Я бачу вразливість нашого суспільства, бачу біль, страхи, травми війни і непрожиті травми попередньої несвободи.

І бачу вміння робити надскладні речі, виживати і боротися в нелюдських умовах.

І в цих умовах ми – як журналісти і журналістки – маємо бути цінніснішими, професійнішими, стійкішими, емпатичнішими, людянішими.

Олесь Ольжич, український поет, який загинув в нацистському концтаборі, написав рядки, які я часто повторюю собі:

“Захочеш і будеш!

В людині, затям,

Лежить невідгадана сила”.

Ми несемо в собі силу, навіть коли на нас падає небо. Це роблять, здавалось би, звичайні люди, не супергерої і не супергероїні.

Наша журналістська робота – давати їм голоси”.

Довідка. Премія імені Георгія Ґонґадзе — нагорода для незалежних журналістів, заснована 2019 року Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою, KMBS Alumni platform та виданням “Українська правда”. Присуджується раз на рік 21 травня — у день народження Георгія Ґонґадзе.