«Вісім років воював без ротацій і зберіг себе як особистість»: історія Костянтина Фурсова

Досвід повномасштабної російсько-української війни зміг не лише охопити світові шпальти, але й зробити тему щодо ситуації в нашій країні – передовою для обговорення міжнародних лідерів. Звісно, що рівень уваги може посилюватися лише після трагічних подій, одначе – третій рік наша війна є видимою у світі. Проте, зовсім невеликою є частка іноземців, звичайних мешканців різних країн, які розуміють, що ці події беруть початок з 2014 року. Бої за Донецький та Луганський аеропорти, Іловайськ, події під Дебальцевим, Павлопіль-Широкинська операція та інші події – ті, що змінили хід війни. Завдяки подвигу наших захисників тоді, зараз Україна все ще є і бореться. Більшість військових, що брали участь у цих боях, продовжували шлях боротьби протягом 8 років, аж до повномасштабного вторгнення.

Серед таких оборонців – Костянтин Фурсов на псевдо “Костиль”. Ще з юного віку майбутній захисник тяжів до козацтва, відстоював національну ідею, наслідував приклад відомих українських постатей, але торував власний шлях. Тож, коли у 2014 році на території нашої держави посягнув ворог, Костянтин, знаючи історичний досвід, остаточно ухвалив рішення щодо першочерговості долучитися до оборони кордонів країни. Спершу він доєднався до добровольчого батальйону УНА-УНСО. Згодом воював в складі Добровольчого Українського Корпусу “Правий Сектор”. 

Загалом, боєць змінив чимало підрозділів, а у 2019 – поповнив лави “Азова”. Костянтин брав участь у боях за Авдіївку, у Павлопіль-Широкинській операції, в обороні Світлодарської дуги, й бився за Маріуполь та “Азовсталь” під час повномасштабного вторгнення. Попри те, що тоді це місце було однією з найбільш небезпечних точок на карті світу, оборонець, до того ж маючи поранення, зберігав оптимізм. 

Фото: особистий архів Марини

З оточеного заводу “Азовсталь” Костянтин писав коханій Марині повідомлення. Ось одне з них:

“Взагалі життя тут як в постапокаліптичній грі. Вихід на поверхню багатьох лякає, тому всілякі “сталкери”, які не бояться, почуваються більш-менш. Сьогодні приніс кілька десятків пляшок води. Завтра плануємо вилазку по їжу. Якщо знайдемо цигарки, то станемо взагалі у верхівку харчового ланцюга. Поки що знаходжусь десь в середині рейтингу “сталкерів”, але планую прокачуватись”.

Під час оборони Маріуполя, Костянтин отримав осколкове поранення, з яким тривалий час продовжував вести бій. Згодом все ж вдалось провести операцію, але наслідки були непоправними… Костянтин помер, внаслідок ускладнень після поранення, 17 травня 2022 року, не доживши до виходу з території заводу.

Більше про особисті цінності захисника, що формували в ньому прагнення “захищати”, довоєнну боротьбу з корупцією, патріотичне виховання молоді, а також про восьмирічну боротьбу без ротацій, любов до зброї, розвідницьку місію й спогади побратима про Павлопіль-Широкинську операцію – в матеріалі розповідає дружина оборонця – Марина Фурсова.

Фото: особистий архів Марини

– Хочеться розпочати з особистих рис захисника. Поговорити про те, в яких вчинках проявлявся його характер, що було для нього особистим орієнтиром, важливими цінностями в житті, а також, чим він найбільше “палав” ще до того, як став частиною військової справи.

– Думаю, проявом його характеру була дисципліна і вірність своїм принципам.  Совість, свобода, справедливість, гідність і відповідальність за свій вибір – були його орієнтиром. Бути кращою версією себе, дійти до межі своїх можливостей. Звучить монотонно й банально, але його вів свій “лицарський кодекс” з такими простими й складними, до втілення в реальність, істинами. Він був дуже мудрим і нереально харизматичним. 

Він нікому й ніколи не зробив зла і не проходив повз усе “живе”, якщо комусь потрібна була допомога. Якщо бачив людину, яка, можливо, і була напідпитку, але потребувала допомоги – відводив її в безпечне місце. Також забирав додому котиків, собачок. Згадую саме це, бо зазвичай люди проходять повз і часом  гидують допомогти. Він захищав слабших. Одного разу заступився за когось так, що його побили аж до реанімації…

Ще він завжди звертав мою увагу на те, щоб я уважніше ставилась до того, з ким і як проводжу свій час, адже це назавжди залишається зі мною. Окремої уваги заслуговує його ставлення до нашого собаки. Саме чоловік показав мені, що таке справжня турбота й любов. Що може бути красномовніше за те, що він воював з 2014 по 2022 рік без ротацій і зберіг себе як цілісну особистість… Він плекав національну ідею, дуже любив Святослава Хороброго і його “Йду на Ви”. Навіть на прощання просив козацький марш. 

Фото: особистий архів Марини

Костя завжди був дотичним до охорони  правопорядку: знайшла його грамоту 2009 року за активну участь в забезпеченні охорони громадського правопорядку під час різних заходів в місті. Чим палав? Був дуже домашнім насправді. Мріяв про мотоцикл. Ми навіть замість весілля купили мотоцикл. А ще обожнював подорожі, хотів побачити світ, в який приходив… Любив своє будівництво, мабуть, немає такого місця в Полтаві, де б він не працював. Лікарні, садочки, театр, кафе, приватні будинки.

– Думаю, що це також щось з дитинства… Чи ділився він з Вами спогадами про власне дитинство, навчання, інтереси? Можемо також згадати про родину Костянтина, адже важливо говорити і про людей, які виховали захисника.

– Костя розповідав, що у школі його дуже “ламали” та ображали, бо він не був таким, як всі і бути таким не хотів. От Вам і характер. Не зраджувати себе. Звісно, що бажання навчатись у нього відбили, але він був дуже розумним та ерудованим, хоч і мав погані оцінки в табелі.

Взагалі в дитинстві він був немов “вибухова суміш”. Постійно щось намагався підпалити чи підірвати. Якось вирішив, що дуже самостійний і поїхав подорожувати, нічого не сказавши батькам. Його шукали через всеукраїнський розшук. Ми завжди сміялися, що з моєю надмірною цікавістю і талантом “сунути голову куди не слід” та його вогняною вдачею і любов’ю до зброї, нам від наших дітей будуть непереливки, бо то ж термоядерна суміш вийде (сміється).

У 2022 році Костя мав звільнитись зі служби і нарешті зробити перерву. Планували, що піде вчитися в університет на тренера. Він любив силові види спорту. Я ж думала, що далі продовжу опановувати медицину, щоб відкрити свій зал для людей 40+. Не судилося… 

Фото: особистий архів Марини

Ще він ходив в музичну школу, вмів грати на тромбоні та губній гармошці, любив класичну музику і просив, щоб в нас вдома вона завжди грала. А який голос в нього був… Ще писав мені вірші та романтичні листи. Цей талант успадкував від батька. Ледь не забула: він також володів художнім свистом. А ще збирав моделі з дерева, любив вечірній ліс і плавати.

Батьки в Кості – золоті люди. Вони подарували мені можливість побути щасливою в цьому житті. Мама Олена Георгіївна – навчалась на будівельному факультеті. Інженер і прораб від Бога. Справжня її пристрасть – ботаніка. Раніше двір і дім були в квітах. Костя дуже любив величезну монстеру біля свого ліжка… Зараз наш дім темний і порожній. Тато, Олександр Аркадійович, моряк. Бачив  корали в Антарктиді, а після смерті хотів переродитись альбатросом, бо так любив море… Знав декілька мов, був дуже обізнаним, весь час щось майстрував і фотографував. Через півроку з моменту, як ми залишились самі, у батька не витримало серце…

– Хочеться окремо проговорити те, яким було життя Костянтина до 2014 року. Знаю, що він активно займався громадською діяльністю, намагався боротися з корупцією. Тобто, прагнення змінювати державу – відчувалося завжди. Можете детальніше розповісти про ці періоди?

– Костя був членом громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону України з 2005 по 2015 рік (“Козацька дружина”, Полтавської октябрської районної ради). Це були й нічні патрулювання разом з поліцією, й охорона правопорядку під час масових заходів. Яскравою сторінкою – є боротьба за збереження козацької старовинної церкви, він навіть виходив мітингувати. 

Після 2014 року Костю також запрошували працювати з молоддю, так би мовити, прищеплювати національно-патріотичне виховання, а ще ділитись бойовим досвідом. Так, він співпрацював і з громадськими організаціями, що “ловили” на корупційних схемах. Жартував, що ніхто не хотів з його рук хабаря брати. Оскільки працював з державними структурами, то особисто ніколи не погоджувався на схеми з відмивання коштів. Хоча, бувало, що там вимагали і збільшену вартість, і частку, і якщо хочеш реалізувати проєкт – потрібно було віддавати 50% з прибутку… 

Фото: особистий архів Марини

– Ви познайомились з Костянтином вже тоді, коли він проходив навчання для подальшої служби. Фактично, його військовий шлях – Ви спостерігали з етапу зародження. Чи згадаєте, якою була хронологія розгортання перших бойових операцій за участі чоловіка? 

– Костя всі роки прослужив в секторі Маріуполя. Розповідав, що як тільки з “учєбки” хлопців привезли на позиції під Маріуполь – тоді одразу ж і їх “накрили” обстрілом. Все, що вони встигли з побратимом, це викопати невелику ямку півметра на півметра і на штик лопати. Знищили все. Тоді він і засвоїв свій перший урок: чим краще закопаєшся, тим довше проживеш.  

Протягом усіх років російсько-української війни “Костиль” без перерв вірно й віддано служив Україні. У часи АТО/ООС, коли не можна було відкривати вогонь, він якось підстрелив російського генерала, поціливши йому у сідницю. Костя був закоханий у військову справу, любив зброю, розповідав мені про її красу. Віртуозно володів своїм мистецтвом і навчав цьому молодших колег. Завдяки його діяльності, в “Азові” з’явилися спеціалісти зі снайпінгу. Він міг налаштувати для влучної стрільби будь-яку гвинтівку.  

– Костянтин обіймав посаду розвідника-снайпера. Зрозуміло, що ця посада потребує максимальної обережності. Можливо, з часом, зокрема від побратимів, вдалось дізнатися щось про  місії, які здійснив Костянтин і які були важливими для подальшого ведення операцій?

– Насправді ж, він не розповідав багато, згадував лише, що перебував у безпосередній близькості до найскладніших точок на лінії фронту. Знаю, що ходив в тил противника по розвіддані, малював карти. Хлопці казали, що коли з ними йшов Костиль, вони нічого не боялись.  Мій чоловік ніколи не говорив, де перебуває, тому що боявся, що ми, його рідні, будемо надмірно хвилюватись, та і не треба нам було того знати. Розвідник-снайпер як-не-як. Для нас в нього було “все добре”. На Костю завжди можна було покластись, він дуже турбувався про сім’ю, вранці і ввечері обов’язково телефонував додому. Навіть коли почалась “повномасштабка”, говорив, що перебуває далеко і немає причин хвилюватись.

Фото: особистий архів Марини

– Власне, він брав участь у Павлопіль-Широкинській операції, в обороні Світлодарської дуги, боях за Авдіївку… Зокрема, Широкине було стратегічною точкою для оборони Маріуполя, яку захисники втримали. Чи відомо Вам щось про участь Костянтина в цих подіях?

– Побратим розповідав, що місія в тій операції (Павлопіль-Широкинській) полягала в забезпеченні війська актуальною інформацією. Зокрема щодо оперативної ситуації, переміщення військ противника тощо. Вони, так би мовити, прикривали інших військових. “Страхували” напрямок. Тоді ще дронів не було, тому інформацію отримували як в старину. Весь час були в роботі, відслідковували, передавали дані й прикривали бійців. Ще Костя брав участь у боях на шахті, де було особливо гаряче. Там їм якось довелось просидіти 3 дні без води та майже без їжі, бо ворог нещадно намагався їх звідти “вибити”. Казав, що перше, що вони зробили після виходу звідти – напились води з калюжі.

Фото: особистий архів Марини

Хочу пригадати слова Юрія – побратима Кості, з яким вони разом пройшли ці події:

“Дуже запам’ятав його сумлінність. В нього завжди була з собою кікімора (костюм для маскування). Прикриття він робив не те, що на 100%, а на всі 120%. Спираючись на свої  можливості, то взагалі іноді на 150%.

Пам’ятаю наш кунг (різновид кузова-фургона), яким рулив Камінь (покійний побратим), Індєєць (тоді ще “Таєць”, також загинув), Тор (загинув), Хвостик… Ми проїжджали місця, де на нас полювали, а ми їхали під обстрілами та співали пісень. На тому тестостероні чи адреналіні, нам було наплювати на небезпеку. А потім ми висаджувалися, проходили і займалися своєю роботою. 

Я дуже запам’ятав “Костиля”, бо він йшов за мною і прикривав усіх. І я слідкував, тримав візуальний контакт. Бачив його переживання тільки за те, як він впорається зі своєю роботою. Був дуже сконцентрований, уважний. Він викликав довіру. Ми ділили одну “льожку”. Коли я повертався з чергування, а він заступав, біля ліжка для мене завжди стояла заварена кава зі “згущиком”. Привчив мене топити сніг і робити каву з нього”.

Фото: особистий архів Марини

– Оборона Маріуполя – стала для Костянтина символічною. Адже саме тут вона і продовжилась у 2022 році. Як і більшість азовців, він опинився на “Азовсталі”. Якими Ви пригадаєте мемуари зі стін заводу, у словах чоловіка?…

– З Маріуполя він виходив на зв’язок вкрай рідко, перерва між повідомленнями була по декілька тижнів. Особливо після 2 березня, як їх взяли в облогу. За 3 місяці лише два коротесеньких телефонних дзвінка, один з яких був таким, що я не змогла розібрати ні слова, але хоча б почула голос. Я боялась заснути, аби раптом не пропустити повідомлення… Писав, що пройшов землю, вогонь і воду. Писав, що дуже багато загиблих цивільних… Настільки багато, що вони спочатку їх ховали, а потім фізично не змогли цього продовжувати. Ще відомо, що під час оборони Маріуполя, були і дезертири…

Але навіть у найскладніших умовах Костя зберігав оптимізм і жартував. Він, попри поранення і біль, продовжував воювати і рвався на допомогу побратимам. Хлопці кажуть, що він був оптимістичним до самого кінця. Сміявся смерті в обличчя. З Маріуполя відповідав рідним на запитання про його емоційний стан такими словами: “У мене замало мізків, аби сумувати”.  Ділився, що доглядав за пораненими попри те, що сам ледь ходив. Бо, знаєте, це та людина, яка бачить, що попереду мінне поле та йде першим. Завжди контролював емоції і ніколи не сердився. Казав: “Я не ображаюсь, я роблю висновки”. Якось я заблукала у місті і подзвонила йому. Звісно, він мені розповів як вийти на потрібну вулицю, а потім я дізналась, що він робив це з дуже високим ризиком для себе в той час. 

Фото: з відкритих джерел. (Костянтин у куртці)

– Знаючи, якою була ситуація на “Азовсталі”, можна уявити, якими стали обставини загибелі захисника… Однак, лише якщо Ви готові відповісти, запитаю, чи вдалось встановити точну хронологію, яка призвела до загибелі Костянтина?

– Один з хірургів, який прилетів на “Азовсталь”, розповів, що для всіх – це стало шоком. Проте людина, яка опікувалася “Костилем”, бачачи, що йому погано – просто махнула на нього рукою. І якби йому зробили ампутацію – він би жив. “Костиль” загинув від крововтрати внаслідок отриманого дещо раніше поранення. Не можу цього прийняти й по цей день… 

Всі, хто його знав, зокрема і побратими, з котрими він ділив останнє на заводі, кажуть, що були шоковані, не могли повірити, як почули. Можу лише втішити себе тим, що він пішов легко, серед своїх і героєм. Таку смерть заслужити треба. Враховуючи, що роблять з полоненими, після Оленівки, повернень закатованих тіл назад… Певно, що Боги його любили й не дозволили потрапити до “кацапських” катівень, щоб жоден з них не змін торкнутися його пальцем чи принизити.

Повідомлення від Катерини “Пташки” Поліщук

Повідомлення від побратима

– Наступне запитання – лише якщо Ви маєте бажання повертатися до цього. А саме до найтяжчої розмови з чоловіком, яка стала останньою…. Які слова Костянтина стали для Вас тією частиною спогадів, до яких Ви повертаєтеся знову і знову?

– Востаннє ми спілкувалися 10 травня. Він написав мені, що був поранений, але наголосив, що причин для хвилювання немає. Сказав, що скоро побачимось… Повертаюсь весь час до його слів: “Чим важче розлука, тим солодше буде зустріч”. А ще про те, що я його життя і його головне завдання берегти мене, а мета – робити щасливою… 

Знаєте, навіть якщо у його послужному списку немає надспецоперацій, він точно знав свою цінність в конкретному місці в конкретний час і робив все можливе, аби Україна була. В моменти, коли здавалось, що я недостатньо роблю, зауважував, що не треба засмучуватись, бо не встановив олімпійський рекорд. Роби, що можеш з тим, що маєш, і там, де ти є. Бо з відповідальності кожного за своє “мале” твориться велике. Ці слова житимуть зі мною.

Фото: особистий архів Марини