Ядерна відповідь за Курськ – наскільки вона можлива і чи потрібна Росії

Передусім, дисклеймер: оскільки російські джерела (включаючи офіційні) не заслуговують на довіру, а українські посадові особи не підтвердили те, що на території Курської області РФ проводять спеціальну воєнну операцію підрозділи Сил оборони України, у цьому матеріалі доведеться керуватись виключно припущеннями. Відтак, припустимо, що події в Курській області РФ, які розпочались 6 серпня 2024 року, є реакцією місцевих активістів на здорожчання вартості іпотечного кредитування в РФ внаслідок перерозподілу коштів на користь воєнних витрат. На щастя, російська пропаганда заздалегідь дала відповідь на запитання про те, де ці люди могли взяти бронетехніку, тому припущення, що вони придбали її в тому ж воєнторзі, в якому Ігор Гіркін придбав свою у 2014 році, навіть в Росії повинне сприйматись як безперечно логічне.

Події в Курській області РФ викликали ряд припущень про те, що відсутність ядерної відповіді з боку Росії на активні наземні бойові дії на її території означає (означатиме) неготовність або неспроможність РФ застосувати ядерні сили на практиці. Що, своєю чергою, зведе цей аргумент протистояння до рівня викритого блефу. Відповідно, перестороги союзників України щодо ядерної ескалації є безпідставними, і після подібної демонстрації можуть бути відкинуті для того, щоб Україна в майбутньому змогла застосовувати надану союзниками зброю для ударів по території РФ. Наприклад, для ударів по аеродромах, що для України є значно актуальнішою ціллю, ніж кілька російських сіл, цікавих лише якимось місцевим повстанцям. На жаль, ця конструкція не витримує критики.  

Умови та порядок застосування ядерної зброї визначаються указом президента РФ № 355 від 2.6.2020 “Про основи державної політики РФ в галузі ядерного стримування”. Цей указ у пункті 18 Розділу ІІІ визначає 4 підстави для застосування Росією ядерної зброї:

1) напад на Росію або її союзників із застосуванням балістичних (не лише ядерних) ракет;
2) застосування проти РФ або її союзників ядерної зброї;
3) вплив противника на критично важливі державні або(!) воєнні (цікаве формулювання, чи не так?) об’єкти РФ, виведення з ладу яких призведе до зриву ядерної відповіді;
4) агресія проти РФ із застосуванням звичайної (неядерної) зброї, яка ставить під загрозу саме існування держави.

При цьому, рішення про застосування ядерної зброї ухвалюється одноосібно президентом РФ, тобто останній пункт слід трактувати як загрозу існуванню путінського режиму, а не держави як такої. На користь такого трактування свідчать ще два факти.

Перший – в квітні цього року українським військовим вдалось знищити стратегічний ядерний бомбардувальник Ту-22М3, а в травні дрон атакував і пошкодив загоризонтну радіолокаційну станцію “Воронеж-ДМ”, розташовану поблизу Армавіра, на території Краснодарського краю РФ.

Подібні ЗРЛС складають систему раннього ядерного попередження (вона відстежує пуски балістичних ракет та попереджає про напрямок удару, даючи можливість відповісти на ядерний удар до падіння ворожих ракет), а носії ядерної зброї на зразок Ту-22М3 – входять до “ядерної тріади”, компоненти якої мають забезпечити ту саму ядерну відповідь. Отже, атака складових цієї системи є саме тим, про що йдеться у згаданому вище підпункті 3 – вплив на критично важливі державні або воєнні об’єкти РФ, виведення з ладу яких призведе до зриву ядерної відповіді. Відтак, у Росії щонайменше з квітня-травня цього року є підстави для застосування ядерної зброї відповідно до власної ядерної доктрини.

Другий факт – восени 2022 року Путін оголосив про включення Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України до складу РФ і підписав відповідні федеральні конституційні закони. Зауважте – не “окупованих територій” цих областей, а областей в цілому, попри те, що російська армія ні тоді, ні зараз не контролює їх в межах адміністративних кордонів. Це означає, що з погляду російського законодавства, міста Херсон та Запоріжжя є “підконтрольними Україні територіями РФ”, а Збройні сили України, які стримують російський наступ на території цих областей – “вторглись на територію РФ та утримують контроль над її частиною”. 

Так, це звучить як божевілля, це є маячнею з погляду міжнародного права, однак з точки зору російського державного апарату – ситуація є саме такою. Відтак, і вторгнення теоретичного білоруського експедиційного корпусу на територію Курської області РФ, і перебування підрозділів ЗСУ на території Запорізької чи Донецької областей, з точки зору РФ, є вторгненням та окупацією території РФ. Ба більше – Україна публічно та прямо декларує наміри припинити контроль РФ і над рештою територій цих областей, а також Кримом, який теж включений до конституційного складу суб’єктів РФ. Як наслідок, наявна й друга підстава для застосування ядерної зброї – агресія проти РФ із застосуванням звичайної зброї, яка ставить під загрозу саме існування держави (в конституційних, з точки зору РФ, кордонах).

Таким чином, умови, які формально можуть бути трактовані російською владою як достатні для застосування ядерної зброї, наявні вже досить довгий час, і події в Курській області РФ не є в цьому контексті чимось унікальним. Попри це, періодичні ядерні погрози російських посадових осіб стосуються не знищення компонентів системи ядерного стримування і не фактів перебування підрозділів ЗСУ в Херсоні та Краматорську, а радше ефемерних загроз з боку окремих країн Заходу чи то НАТО, чи то неназваних ворогів.

Саме тому розглядати події в Курській області як передумову для того, щоб будь-яка ядерна реакція російської влади (чи її відсутність) на дії місцевих повстанців була екстрапольована і на дії Збройних сил України щодо застосування західної зброї по ключових воєнних об’єктах РФ, є дещо передчасним. Передусім тому, що ані збиття Ту-22М3, ані удар по ЗРЛС, ані атака невідомих сил на Курськ не є безпосередніми загрозами для режиму Путіна. 

В авторитарній державі, де збереження влади (прямо чи опосередковано) є незмінною умовою для збереження життя та статків, загрозою є тільки ті фактори, які можуть цю владу похитнути. Удари по території РФ тривають вже не перший місяць і охоплюють перелік об’єктів, значно важливіших для стійкості режиму, ніж якісь прикордонні села, жителів яких російська влада самостійно б вирізала без будь-якого сумніву, якби це було для чогось потрібно. 

Реакція офіційних осіб РФ радше обмежиться якимись заявами та публічними погрозами та, ймовірно, непублічними спробами натиснути на країни Заходу, щоб запобігти подібним повстанським акціям у майбутньому. Адже навіть якщо ядерна спроможність Росії дійсно є лише блефом, їй потрібно, щоб цей блеф працював якомога довше. Цей варіант є значно безпечнішим та більш передбачуваним і для Заходу, аніж реальна перевірка спроможностей та готовності російської влади вдатись до останнього аргументу.