«Немає серед загиблих чи полонених, і я чекаю»: мати Павла Пугачова, який зник у 2014 році

Цього місяця, саме у серпні, десяті роковини подій в Іловайську, які стали переломним моментом у війні на Донбасі. Влітку 2014 року, українські війська досягали значних успіхів у визволенні окупованих територій, але серпень приніс нові виклики. Російські сили поступово перекривали всі шляхи відступу, згодом повністю оточивши Іловайськ. Це відбувалося в умовах, коли ворог порушував усі правила ведення війни: російські військові часто діяли без розпізнавальних знаків, що, відповідно, ускладнювало їх ідентифікацію та порушувало Женевські конвенції, які вимагають чіткого розрізнення між комбатантами та цивільними. Українські військові теж ставали більш вразливими й не знали, звідки очікувати небезпеки.

Крім того, російські війська обстрілювали цивільні об’єкти, включаючи місця, де ховалися мирні жителі та перебували поранені. Військових, що потрапили в полон, використовували для пропаганди. Все те, що пізніше кожен побачив під час повномасштабної війни, однак ворог завжди вдавався до протиправних дій. Російські сили також неодноразово обстрілювали евакуаційні колони з пораненими, залишаючи людей без шансів на порятунок, коли вони були не лише беззбройними, але й навіть неспроможними самостійно пересуватися. Вже згодом більшість захисників загинули при виході з імітованого “зеленого коридору”.

Тоді було дві евакуаційні колони: “південна” та “північна”. Перше коло оточення “північна” колона справді пройшла без перешкод. Однак, коли вона досягла другого кола оточення, бійці побачили, що росіяни вже почали атакувати “південну” колону, використовуючи різні види озброєння. Саме в цій колоні ймовірно загинула більшість бійців. В той самий час, військові, що рухалися позаду, змогли повернути у сторону місцевих сіл і спробували пересуватися іншими шляхами. Проте це не гарантувало порятунку: чимало оборонців також потрапили в полон або зникли безвісти. Через 10 років доля багатьох імен досі залишається невідомою. Російська сторона не підтверджує їх у полоні, а збігів ДНК теж немає.

Власне, такою є й історія харків’янина та бійця батальйону “Донбас” Павла Пугачова на псевдо “Дудаєв”. До слова, саме цей батальйон став центральною фігурою під час подій в Іловайську, адже його бійці фактично першими змогли прорватися до міста й закріпитися у школі №14, що було важливим на певному етапі цих подій. На момент виходу з Іловайська Павлу було лише 22 роки. Відтоді звісток про нього немає, хоча в деяких джерелах датою його загибелі зазначають 31 серпня 2014 року. Букви поспілкувались з мамою захисника Галиною, яка дотепер вірить у зустріч із сином. У 2013 році їй діагностували онкологію. Ця новина стала випробуванням для родини, але попри всі труднощі, Галина завжди відчувала підтримку сина. Втім, наслідки хвороби, десять років стресу та очікування на сина – не минули безслідно для здоров’я. Попри все, Галина не впадає у відчай. Вона продовжує займатися важливими справами вдома, зокрема пише картини, які відправляє на аукціони, щоб допомогти українським захисникам.

Про особистісне та патріотичне формування Павла Пугачова, його ранню працю, щоб допомогти матері, мрію з дитинства пов’язати своє життя з військовою справою та служінням державі, участь у перших заворушеннях 2014 року, приєднання до війська, плани створити родину після повернення, а також ймовірну хронологію подій, після яких Павло зник – далі в матеріалі з мамою захисника.

Фото: особистий архів Галини

Батьки Павла розлучилися, коли хлопцеві був лише рік, тож, відчуваючи власну відповідальність за родину, він рано подорослішав. Мати також, виховуючи сина самостійно, прагнула прищепити йому всі риси, які, на її думку, характеризують справжнього чоловіка. Прояв допомоги, вираження ініціативності, впертість і відчуття відповідальності – всі ці риси стали для Павла першочерговими ще з дитинства.

“Я завжди наголошувала на тому, що він мій помічник. Коли ходили до магазину, дам йому щось невеличке, наприклад, буханку хліба, щоб він також ніс і відчував, що допомагає. Я дозволяла йому проявляти ініціативу в допомозі, хоч не завжди все виходило, бо мала дитина… Навіть якщо мені доводилось потім, наприклад, ще раз перемивати посуд, це не було проблемою, а син був задоволений, що він допоміг. Або якось була історія, перед новим роком, Павло намагався помити підлогу і залив килим. Я, звісно, його похвалила, хоча сам ледь не плакала, бо 31 грудня, а у мене мокрий килим”,– з усмішкою пригадує мати захисника.

Фото: особистий архів Галини

Галина також розповідає, що для неї завжди було важливо хвалити сина, і давати розуміння, що не варто цуратися помилок. 

“Пам’ятаю, я працювала на розкладці овочів, синок прибіг до мене, купив продуктів, а тоді я приходжу додому, а він мені каже: “мама, я там картоплю посмажив, але вона така несмачна…”. Вона дійсно була десь недосмажена, десь підгоріла, без солі, але я спробувала і всерівно похвалила сина”, – пригадує Галина.

Фото: особистий архів Галини

Проте юний Павло не зупинявся у спробах навчитися готувати, тож мати самостійно почала писати для нього рецепти, детально розписуючи пропорції й час приготування. Через деякий час він не лише навчився готувати, а й удосконалював отримані навички. Любив випікати профітролі, еклери, бісквіти, готувати супи з морепродуктів і м’ясо по-французьки. Водночас Павло також хотів, щоб до нього проявляли турботу. “Завжди приготує, а потім каже: “Мамо, я все приготував, можеш, будь ласка, розкласти красиві тарілочки?”, – зі спогадів мами.

Галина також багато працювала, іноді по 12 годин на день, тож у неї були переживання, що син потрапить у погану компанію. Натомість Павло займався різними видами спорту, включаючи футбол і бойові мистецтва, тож його оточення було відповідним.

Майбутній захисник дуже любив історичні фільми, про різних вікінгів, воїнів… Читав багато книг, хоча саме в школі часто не відвідував заняття. Як пригадує мати, йому було нецікаво в школі, бо він не міг всидіти на місці. Однак, якщо щось пропускав, то швидко самостійно все надолужував. 

Фото: особистий архів Галини

“Звісно, я його і сварила, але знаєте, він прогулював школу не заради того, аби десь з хлопцями пограти, а йшов на будівництво. Він виносив будівельне сміття, носив будматеріали і заробляв кошти. Він мріяв, щоб мама сиділа вдома, готувала йому борщик і не працювала. Хотів бути справжнім чоловіком”, – ділиться мати оборонця.

Якось у садочку, під час однієї з фотосесій, Павло одягнув військову форму. Це була його перша форма з написом “спецпідрозділ”. А на фоні – великий український прапор. Згодом, дивлячись на це фото, він казав: “Мамо, я виросту, і у мене буде така форма” … Так, власне і сталося.

Після завершення школи Павло вступив до поліграфічного училища, а згодом швидко знайшов офіційну роботу. Спочатку він працював у поліграфії, а потім – плавильником у цеху. Павло обирав непрості професії, але це йому подобалося. Крім того, Павло був футбольним фанатом і входив до групи харківських ультрас, підтримуючи футбольний клуб “Металіст”. Це захоплення супроводжувало його ще з дитинства. Також у Павла була мрія потрапити у Французький Легіон. А пізніше – працювати в СБУ.

Фото: особистий архів Галини

Павло завжди мріяв про своє майбутнє: уявляв, що після повернення з фронту одружиться і матиме двох дітей. Він навіть планував їхні захоплення: казав, що син буде або футболістом, або боксером, а донька займатиметься або художньою гімнастикою, або плаванням. Він дуже любив дітей, особливо, як ділиться Галина, свою племінницю Дашу і племінника Тарасика. З Дашею вони були особливо близькими, і Павло мріяв повести її в перший клас. Вона пішла до школи саме у вересні 2014 року (на той момент Павло вже зник), і зараз їй вже майже 17 років.

Перед приєднанням до військової служби Павло активно брав участь у протистояннях між українськими активістами та проросійськими бойовиками під час протестів у Харкові, зокрема в бою на Римарській 14-15 березня 2014 року. Він чітко усвідомлював, що не може залишатися осторонь подій у своїй країні. Раніше Павло переніс щелепно-лицьове хірургічне втручання, через що мав білий військовий квиток і, відповідно, не підлягав призову. Однак його бажання служити було надзвичайно сильним. Після кількох спроб він приєднався до батальйону “Донбас”.  

Фото: особистий архів Галини

Мати каже, що переживала це рішення дуже складно, але не могла заперечити сину, бо виховувала його так, що він завжди має право самостійно обирати… Спочатку Павло пройшов відбір і курс підготовки в селищі Петрівці, а вже на початку липня 2014 року він виїхав у зону бойових дій. Згодом брав участь у звільненні низки населених пунктів Донбасу, зокрема Артемівська (нині Бахмут), Лисичанська та Попасної.

“Коли Павло вже виїхав у зону АТО, він ще казав, що перебуває в Петрівцях. Я вже чула вибухи, стрілянину, а він переконував, що “то все вітер”. Я пізніше дізналась, що була навіть така ситуація, коли вони перебували поблизу Попасної, десь на місцевий пляж прилетіла міна, але не розірвалась. В протилежному випадку – загинули б усі, вона впала прямо у воду. А мій син того дня зателефонував, щоб сказати, як багато людей на пляжі і як всі відпочивають. Він дуже мене підбадьорював”, – ділиться мати.

За словами мами, якщо Павла хтось образить – він завжди міг дати хорошу відсіч. Проте серед своїх, у родині та серед побратимів, захисник завжди був “веселуном”, який постійно сміється та жартує. Павло любив повторювати: “Мамо, ти ж знаєш, що я в тебе щасливець? Зі мною нічого не станеться.” Завдяки власному характеру, він збирав навколо себе найкращих людей. Більшість друзів Павла до сьогодні телефонують його мамі та підтримують.

Фото: особистий архів Галини

З Іловайська Павло виходив разом зі своєю групою з вісьмох осіб, і дорогою вони потрапили у засідку. Павло взяв на себе головний удар сил противника та почав відстрілюватися. Всі інші побратими вийшли, а він, виживши в тому бою, під час відходу, пропустив поворот. Тоді він пробіг полями три кілометри та натрапив на місце базування ДНРівців, яким тоді було село Будівельників, Старобешівського району. Там його три дні переховувала місцева мешканка. Павло навіть дав їй номер телефону мами, щоб, за потреби, вона могла її повідомити або про його стан, або можливе місцеперебування.

За словами Галини, з того, що вдалось дізнатися, з вересня надійшов наказ виходити з оточення самостійно через Комсомольське на Маріуполь. Перед тим Павло зателефонував друзям і сказав: “Обіцяйте, що мою маму ніхто не покине.” А мамі зателефонував зі словами: “Я тебе люблю.” Відтоді його слід зник.

Протягом перших років були думки про те, що Павло потрапив до полону, але з російської сторони це не підтвердили. Захисник не був згаданий в жодному списку: ні серед поранених, ні загиблих, ні полонених. Зараз, через 10 років, мати продовжує чекати сина. Він є безвісти зниклим, хоча судом визнаний загиблим. Однак тіло не знайдене, а збігів ДНК – немає. Місце загибелі є лише ймовірним.

Фото: особистий архів Галини

Сьогодні Галина мешкає в Харкові, на околиці Салтівського району. Обстріли тут є звичними ще з початку повномасштабної війни, і навіть під час запису інтерв’ю, у місті лунають вибухи. З 2022 року з Харкова евакуювали багато важливих підприємств, які забезпечували роботою багатьох людей. Водночас, як зазначає Галина, зараз середня зарплатня у місті значно зменшилась. Однак, місто живе попри все.

“Вже тиждень у нас тривають обстріли, відбою практично немає, сирена і вдень, і вночі. Лише чути: “увага артобстріл, або КАБи, або балістика”. Укриття у нас поблизу немає, ми звикли сидіти вдома, поратися з квіточками, або спілкуватися із сусідами. Живемо своє життя. Мені подобається, що в Харкові, наприклад, стався приліт, утворилась діра в асфальті, а наступного дня її вже замазують. Ось це сила”, – розповідає Галина.

Протягом десяти років з моменту зникнення сина, Галина не припиняла самостійно його шукати: зверталася до Міжнародного комітету Червоного Хреста і Півмісяця, ООН, ОБСЄ, спілкувалася з працівниками СБУ, армійцями та волонтерами. Також вдалось передати запит бойовикам угруповань так званих “ЛНР” та “ДНР”. Звісно, за цей час неодноразово надходила неправдива інформація щодо долі Павла від шахраїв. Проте, Галина каже, що цей етап вже прожила, і зараз, попри все, чекає на сина.

“Багато жінок народжують синів, але не всі вони – є героями. Не кожен готовий взяти зброю до рук і піти захищати державу. Але є ті, кого об’єднує бажання власними силами зробити усе, аби його країна була вільною. Не кожен може так любити. Мій син такий”, – резюмує мати захисника.