Як звикнути до смерті військових. А чи можливо?

Доброго …, шановний читачу. Не знаю як правильно називати пору доби, коли на годиннику показує 03:30 – ранком чи ніччю? Сьогодні поговоримо про смерть. “Memento mori” [“Пам’ятай про смерть” – ред.] — як казали ще римляни. А вони були розумні й гідні люди. Значить і тема гідна, щоб про неї поговорити.

Днями я втратив бойового побратима, друга і справжню людину. Харків’янина. Громадського активіста. Донора крові. Професійного політолога, що знав англійську, німецьку, французьку, польську, бразильську (не плутати з португальською!) та вчив іврит й арабську. Українська та російська були в “базових налаштуваннях”, само собою. Ця ж людина — офіцер Збройних сил України, яка служила у 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Пройшла спекотний період АТО, бої та страшні затишшя зони ООС, паперове пекло штабів ОК та ОТУ й увірвалася в повномасштабну війну 2022 року з гумором, іронією та 125-мм калібром головної гармати своїх танчиків. Ця Людина служила саме в танковому підрозділі 92-ї бригади й зналася на цьому напрямі досконально. Якщо в мене були питання по “танчиках” — знав кому треба писати. 

І ось на тижні прийшли звістка про важке поранення побратима, а за декілька днів — про його смерть в лікарні. Завіса. Що далі там було — погано пам’ятаю. Пішов собі повністю в роботу, аби не думати й загасити усі почуття й біль на корені. Пам’ятаю лише пусті пачки цигарок, голосну музику в навушниках й знову пусті пачки цигарок. Так буває звісно, така робота. А я так борюсь зі стресом. Ніби ж допомагає, якщо я сиджу й пишу цей текст, а не беру до рук табельний пістолет…

Отож. Смерть. Вона завжди поруч з нами усіма, і є логічним завершенням кожного людського життя: рано чи пізно. Можливо зараз, можливо завтра, можливо за 50 років. Ніхто не знає. Але люди постійно говорять про неї, оспівують у віршах та прозі й відверто бояться, часто ховаючись від неї за призмою вірувань чи якоїсь релігії. І це повністю їх право. Але факт лишається фактом: вона поруч і вона прийде. Або вже вирушила.

Військова професія дуже цікава з багатьох різних причин й особливостей. Одна з таких “цікавих” деталей: ми йдемо назустріч смерті, добровільно. Як казали ті ж римляни: “Ave, Caesar, morituri te salutant!” [“Приречені на смерть вітають тебе, імператоре!” – вислів римських гладіаторів, який передував поєдинку на арені, згідно з працею історика Светонія “Життя дванадцяти цезарів” – ред.]. І це зовсім не якийсь героїзм чи висока самопожертва, просто одна з опцій нашої роботи. І ми вирішили вписатися сюди. Так, можуть поранити. Можуть сильно поранити. Можуть і вбити. Але те саме є актуальним впродовж останніх півтора року, й для Краматорська, Вінниці чи Львова. А багато років тому, в минулій реальності періоду АТО, воно ж стосувалося й Волновахи чи Авдіївки. Тому раптовий кінець може бути де завгодно й коли завгодно. Просто у військовій професії вірогідність того трішечки більша.

В мене й у багатьох моїх колег по ЗСУ дописи від друзів у Facebook все більше нагадують один довгий некролог. Так буває. Я думав, що до того можна якось звикнути, прийняти це й відключити емоції. Не працює. Як не намагайся, не працює. Може воно і добре, може ми все ще люди й маємо щось людське. Але от ставлення до смерті військових необхідно змінити, на мою думку. Точніше, трохи підкорегувати.

От дивись, любий читачу, загинув військовослужбовець. Солдат, сержант чи офіцер. Загинув, захищаючи мене, тебе, наші сім’ї й усю державу. Хіба це не гідна смерть? Хіба це щось аж таке погане? Та ні! Бо що чекатиме військових після повернення з війни? Навіть не в примарному “по завершенню війни” чи “після перемоги”, а от прямо зараз: у відпустці на пару днів чи на реабілітації після поранення. Що чекатиме? Не знаєте? Отже, вам дуже пощастило. Бо я знаю.

Їх там чекатиме ах#й, страшний ах#й. Від купи чоловіків, що живуть своїм життям. Від новин та проблем, які обговорюються в тих містах (повірте, то далеко не новини з зони бойових дій), від бюджетів на закупки барабанів у бомбосховища, замість закупок FPV-дронів і так далі, далі, далі… Це буде страшний стрес, відчуженість й самотність. Це страшно. Дуже. 

Такі картини військові бачать і такі емоції відчувають навіть за короткий строк своєї відпустки чи реабілітації. А якщо людину демобілізували, з тих чи інших причин? Продивіться якось статистику втрат армії США у В’єтнамі й кількість суїцидів серед ветеранів тієї війни після – других в рази більше!

За офіційними даними американці втратили до 58 000 своїх людей, з них  47 000 – бойові втрати, близько 11 000 – небойові втрати й до 2 000 зникли безвісти. В той час як кількість суїцидів серед учасників бойових дій тієї війни на 1990-й рік сягнула 100 000 людей!

Думаєте, тут буде інакше? Сумніваюсь. Тож загинути – не найгірший з варіантів для військового. Людина загинула у бою, захищаючи усіх нас й свою державу. Це почесно. Якби то не було – це почесно. І саме ця думка має бути найпершою. Не жалість, не побивання й розпач, а гордість за вчинок людини. Свідомо чи ні, але вона вписала своє ім’я в нашу історію. Якби то пафосно чи дурно не звучало.

Смерть чекає нас усіх. Смерть військового є всього лише однією з опцій в його роботі, це нормально. Передусім, нам, як  громадянам України, слід змінити підхід до розуміння смерті наших військових. Це не лише трагедія й горе, але й честь, наскільки б абсурдно це слово не звучало у нашому божевільному XXI столітті.

Пам’яті справжнього офіцера, захисника і друга, майора Ігоря Полякова…