«Знала, що хоча б його чобіток, але поверну та впевнюсь, що він загинув»: сестра оборонця

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Коли в інформаційному просторі з’являється згадка про “безвісти зниклих” – нерідко у суспільства це асоціюється з невизначеністю, коли встановити долю зниклого неможливо, так само як і повернути тіло, у разі його загибелі. Однак статус “безвісти зниклий” є радше умовним, адже здебільшого є можливість дізнатися, що сталося з бійцем на лінії зіткнення. Водночас встановити хронологію, яка, ймовірно, призвела до зникнення – значно важче через “військову таємницю”. Тож родичі зниклих часто вдаються до розголосу, аби привернути увагу до можливих обставин і наказів, які виконували військові.

Такою є історія військовослужбовця 110-ї окремої механізованої бригади Михайла Корнюка. Підрозділи цієї бригади майже два роки безперервно тримали оборону на Авдіївському напрямку. Тут, у жовтні 2023 року, заступив до виконання бойових обов’язків і Михайло. Лінія оборони вже була доволі нестабільною, але, попри складну ситуацію, українські бійці продовжували триматися до останнього. Однак у грудні зв’язок із Михайлом обірвався.

Згодом усі свідчення вказували на те, що захисник загинув. І, власне, шлях, тривалістю у дев’ять місяців – врешті завершився збігом ДНК. Михайло загинув під час знищення російськими силами об’єкта, з якого військові тримали оборону. Однак, за словами сестри захисника, від самого початку утримувати оборону на цьому об’єкті було майже неможливо через нестачу ресурсів і перевагу ворога. Дотепер кількість безвісти зниклих зі 110-ї бригади на цьому напрямку  залишається невизначеною.

Про те, чому родина хотіла перевести Михайла в іншу бригаду, поранення захисника й втрату документів, чи мав він попередньо перебувати “на нулі”, а також про те, як доводилось збирати свідчення про обставини загибелі, чому  існувала вірогідність неповернення тіла, і як врешті відбулось опізнання – в інтерв’ю для Букв розповідає Інна, сестра оборонця.

Джерело: особистий архів Інни

– Відомо, що 110-та бригада перебувала на передовій майже від початку широкомасштабного вторгнення. І, переважно, це новосформовані сили. Якими були перші кроки Михайла у складі цієї бригади? До моменту перебування на лінії фронту.

– Мого брата мобілізували 16 серпня 2023 року. У нього раніше був досвід строкової служби у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади, він служив у десантно-штурмових військах. Коли його мобілізували, він пройшов два місяці вишколу, і вже 16-го жовтня поїхав на Авдіївку. Але, допоки вони не заїхали на Донеччину, не знали, куди їдуть. І ось 17 жовтня він сказав мені, що вони їдуть у 110-ту бригаду. Для мене, це, звісно, був шок. Бо, на той момент, я вже багато чула про цю бригаду як ту, де особовий склад, й загалом людей – не жаліють.

Тому я одразу сказала братові, що маю знати всю інформацію про його батальйон, роту, про командирів та побратимів. Розумієте, ми сироти, тому й були опорою одне для одного… Вже пізніше Михайло казав мені такі слова: “Ми тут ніхто, і прав у нас немає”. І з того, що він там бачив – здавалось, що дійсно так і було.

– Давайте поговоримо про це. Чи розповідав Михайло про те, які завдання виконує, як близько перебуває ворог, чи достатньо у них озброєння? Щоб зрозуміти, чи до моменту зникнення у нього були побоювання щодо ситуації, в якій вони опинилися.

– Через відносно невеликий час з моменту його перебування на фронті, він зник на десять днів. Так сталося, що з нашого містечка було декілька родин загиблих військових, які теж були бійцями 110-ї бригади. Я ж почала ходити до цих родин, запитувати, куди мені звертатися, щоб знайти брата. Вони радили перечекати, адже, як казали, ця бригада може довго перебувати на позиціях. І ось незабаром брат дійсно вийшов на зв’язок. 

Джерело: особистий архів Інни

Виявилося, що вони весь цей час перебували фактично на нулі, у бліндажах, і він зателефонував мені тоді, як їх тимчасово вивели звідти. Я одразу почала питати, чи є у них якісь потреби, була готова привезти все необхідне. Але він відповів: “Не вздумай. Все відберуть”. І тоді я остаточно зрозуміла, що там пекло.

Знаєте, була одна історія. Я запитала брата: “Може, вам цигарки передати?”. А він відповів: “У нас залишилися від “двохсотих” та “трьохсотих”…”. Це було важко чути. Я також намагалася дізнатися, чи є можливість перевести його до іншої бригади, адже він кулеметник, штурмовик. Такі люди потрібні усюди. Але він лише казав, щоб ми не втручалися.

Через певний час брат знову зник зі зв’язку, і 4-го листопада написав мені, що поранений. Як потім сказав лікар, поранення було дуже глибоким, наклали десь до 18-ти швів…

Михайло проходив лікування на Харківщині, зовсім неподалік від місця служби мого сина. Тож син вирішив відвідати його в госпіталі, щоб передати якісь базові речі та гроші. Бо, як виявилось, перед тим, як брата вивезли на лікування, йому навіть не дозволили на позиції забрати рюкзак із особистими речами. Пізніше, поки брат ще був на лікуванні, у бліндаж, на цих позиціях, прилетів снаряд, і все, що там було – згоріло, включно з документами.

Джерело: особистий архів Інни

– Але ж після лікування Михайло повноцінно став у стрій, так? Чи це знову одразу був “нуль”, чи як так сталось, що він опинився у зоні, звідки вже не зміг вийти?…

– Так, 5 грудня, по поверненню з лікування, він написав мені, що: “прийшов час іти на нуль”. Попередньо його мали відвезти на другу лінію, але він одразу не вірив. І вже 12-го грудня до нас додому приїхали й повідомили, що Михайло зник безвісти, можливо у полоні. 14-го грудня прийшло саме офіційне сповіщення. Відомо, що був повний обвал будівлі, де бійці дислокувались. Звідти вони мали штурмувати… Далі мені вдалось отримати номер донецького волонтера, і він сказав, що на той момент дійсно були великі штурми, в ході яких 98% бригади – розбили. Запевнив, нібито шансів на порятунок немає…

– Якими були Ваші перші дії, коли стало зрозуміло, що Михайло є безвісти зниклим? Враховуючи, що, перед зникненням він казав, що має виконувати завдання на другій лінії, тобто утримувати оборону. Чи вдалось отримати свідчення побратимів щодо цього?

– Відтоді, як дізналась про зникнення брата, я майже постійно перебувала в ТЦК, оскільки командування Михайла не виходило на зв’язок ані з ними, ані зі мною. Вже пізніше я отримала номер замполіта, який повідомив, що “танк розібрав позицію”. На моє питання: “Чи є шанси, що хтось вижив?”, він відповів, що ні. Проте після цього мені більше не вдалося додзвонитися до нього. 

Побратими також не можуть нічого розповісти, оскільки бояться за свою безпеку. Коли я отримала акт службового розслідування, свідком був записаний один побратим, тому я, звісно, одразу зателефонувала до нього. Він проходив лікування після контузії, у нього були проблеми з вимовою, і він не міг нічого пояснити. Його слова були такими: “Пані, ви просто не розумієте, що там було…”. Я відчувала, як йому важко.

8-го березня 2024 року ми, рідні, разом із волонтерами, вирішили придбати деякі речі, приготувати їжу для наших військових, і поїхати до них. Тоді 110-та бригада якраз перебувала на оздоровленні. Під час цієї поїздки ми отримали дані про місце, де зникли наші рідні. Також ми мали можливість показати фото наших близьких іншим військовим. І ось один з них сказав: “Вибачте, ми б руками плиту не підняли…”. Вони розповіли, що будівля склалась дуже швидко, немов картковий будиночок.

На фото: позиція, на якій загинув Михайло

Також я дізналася, що мій брат витримав чотиригодинний бій, під час якого більшість військових були поранені. Михайло передав по рації, що вони “300”, повідомив, що боєкомплекту більше немає, і штурм вони не зможуть відбити. Але тоді поранених майже не забирали. А вже через десять хвилин після початку штурму будівля повністю обвалилася. 

– А чи велися якісь записи цієї операції дроном? Або ж, можливо, після зникнення були спроби теж підняти дрони й перевірити територію? У випадку, якщо все-таки шанс на порятунок був.

– Нам взагалі спершу казали готуватися до того, що тіло не повернуть, адже абсолютно всі опинилися під завалами, і навряд чи росіяни будуть їх розбирати. Запевняли, що доведеться встановлювати загибель через суд. Але у мене була чітка позиція: хоча б його чобіток, але я маю повернути і особисто переконатися в загибелі брата. Я була готова власноруч їхати та розгрібати ці завали… Зупинило лише те, що у мене – діти. І ось дітям мене взагалі тоді ніхто не поверне, бо я цивільна. 

Насправді, як виявилось згодом, росіяни забирали тіла й з-під бетонних плит, й ті, що були під землею.

Стосовно дронів ми теж неодноразово запитували. Анна, кураторка нашого Об’єднання родин по бригаді, навіть була готова самостійно придбати дрон, який міг би обстежити позиції. Однак, у цьому нам категорично відмовили.

Джерело: особистий архів Інни

– Запитаю ще стосовно акту службового розслідування, який отримують родичі зниклих. Неодноразово чула від родичів, що свідчення в самому акті можуть відрізнятися від того, що розповідають побратими. Чи було у Вашому випадку щось суперечливе?

– У нас в акті службового розслідування зазначено, що “тип зброї при зникненні уточнюється”. Це вже свідчить про те, що керівництво, ймовірно, не мало точних даних про озброєння, з яким бійці вирушили на завдання. Але зазвичай їм видавали кулемет, дві гранати та один тепловізор на чотирьох. Часто одна граната була призначена для ворога, а інша – для себе, на випадок різних сценаріїв. Та я завжди казала братові, що, як би не було важко, я дістану його з полону всіма можливими методами, аби тільки він не зважувався на такі крайні заходи. Він лише відповідав: “Буде, як буде”.

– Ви казали про те, що пошук Вашого брата тривав 9 місяців. Який шлях Вам довелось пройти за цей час? Адже, наскільки я розумію, Ви шукали його саме як, ймовірно, загиблого… Чи були все ж й інші зачіпки?

– Навесні я побачила свого брата на фото в Телеграм-каналі у чорному мішку. Саме так я дізналася, що він вже в Україні. Шукала я Михайла дійсно дев’ять місяців. Навіть маючи свідчення про його загибель, я до останнього вірила, що він живий. І ось я дійшла до стану, коли мені скрізь привиджувався брат… За цей час я насправді зробила п’ять експертиз, жодна з яких не підтвердила його особу.

Джерело: особистий архів Інни

Михайла повернули до України 16 квітня, і виявилось, що лише 17-го березня його підняли з-під плит. 21 травня ми остаточно його опізнали, але мусили ще чекати результати експертизи, що тривало ще чотири місяці. 26 вересня ми отримали результати ДНК, які підтвердили, що це точно мій брат, тож 30 вересня ми його поховали. Також судмедекспертиза підтвердила, що перед загибеллю Михайло дійсно був поранений, і на нозі залишився накладений турнікет. Тіло було понівечене уламками і пошкоджене плитами…

– Чи відомо щось про те, як зараз змінилась ситуація у бригаді? І, якщо говорити про цифри, чи є інформація про кількість безвісти зниклих цієї бригади, і окремо про полонених?

– Наразі відомо, що командування бригади змінилося. Однак, я не можу брати відповідальність, кажучи, що змінилися і підходи.

Я поховала брата 30-го вересня. Але ось місяць тому мені зателефонували із запитанням, чи досі мій брат перебуває у статусі безвісти зниклого. І це попри те, що я отримала офіційне повідомлення про його загибель, без якого взагалі не змогла б забрати тіло. Однак, досі у мене немає жодних документів, які підтверджували б його зняття з обліку 110-ї бригади. І це вже свідчить про систематичні неврегулювання.

Щодо статистики, кількість безвісти зниклих може налічувати тисячі. Також, станом на зараз, нам відомо, що 109 осіб із 110-ї бригади підтверджені як такі, що перебувають у полоні. Ще двадцятеро – неофіційно. Цьогоріч також обміняли чотирьох бійців, але це були “польові обміни”, безпосередньо на лінії зіткнення.

Джерело: особистий архів Інни

– Інно, минуло зовсім мало часу з моменту, як Ви змогли попрощатися з братом. Як Ви сьогодні? Адже, наскільки я розумію, Ви є частиною Об’єднання родин зниклих бійців 110-ї бригади, і боротьба за повернення всіх зниклих продовжується…

– Так, наша боротьба триває. Як і у всіх рідних, у мене є одне головне бажання – покарати винних, які можуть бути відповідальними за загибель наших близьких, незалежно від того, ким вони є. Адже навіть прості бійці знали, що майже неможливо повернутися з тих позицій… Рідні переживали і переживають за своїх близьких надалі. Зараз багато родичів, як і ми раніше, підписують звернення до Міноборони, щоб провели перевірку цієї бригади. Але результату немає.

А так, звісно, в нашому Об’єднанні ми продовжуємо допомагати всім, хто цього потребує, родичам, які тільки-но отримують сповіщення про зникнення їхнього рідного. Та, як і в довоєнному житті, не всі люди ставлять в пріоритет людське життя. Так само не всі родичі готові зробити все, щоб знайти своїх близьких. Комусь важливіші гроші, і це теж правда.

Водночас, є дівчата, які побоюються, що я та кураторка нашого Об’єднання, оскільки ми вже поховали своїх близьких – не будемо продовжувати нашу діяльність. Але чи можемо ми їх покинути, коли ми всі тепер – рідня?

Джерело: особистий архів Інни

– На жаль, під час війни кількість безвісти зниклих зростає, і часто родичі не розуміють, як їм діяти. Бо статус “безвісти зниклий” – це невідомість. Спираючись на Ваш досвід, чи можете Ви щось порадити таким родичам?

– Першочергово, рідним, яких об’єднує зникнення їхніх близьких, необхідно об’єднуватися у спільноти, дізнаватися історії кожного, бо це може дати зачіпки для пошуку вашого ж рідного. Найбільше інформації, звісно, можуть надати саме побратими, але, на жаль, у випадку мого брата не залишилося живих побратимів… Тих, які могли б точно розповісти, що відбувалось на місці. 

Водночас, якщо рідні все ж отримують якісь свідчення від побратимів – не потрібно публічно про це розголошувати, включаючи їхні імена. Адже, на жаль, хоч маючи добру мету й допомагаючи родичам, військові можуть понести за це певну відповідальність. Варто пам’ятати: ми всі хочемо знайти наших рідних, але ми не хочемо нашкодити тим, хто ще вчора врятувався з поля бою.

У Святвечір, 24 грудня, окупанти обстріляли Кривий Ріг. Внаслідок удару по житловому будинку загинув чоловік. 

У Генеральному штабі ЗСУ поінформували про ситуацію на фронті станом на 16:00 24 грудня. Кількість бойових зіткнень з початку доби зросла до 179.

Україна отримала 1 мільярд доларів із запланованих 20 мільярдів, які будуть виділені Сполученими Штатами шляхом доходів від заморожених російських активів, повідомив прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

У переддень Різдва, 24 грудня, президент Володимир Зеленський провів телефонну розмову зі Вселенським Патріархом Варфоломієм, подякувавши Його Всесвятості за духовну підтримку України та молитви за український народ.

В анонімних групах у Facebook поширили неправдиву інформацію, ніби російська ракета “Орєшнік” влучила в Рівненську атомну електростанцію.