Коли мені надіслали його телефон, там було написано «добраніч, Ксюня», але воно залишилося не доставлене – історія Володимира «Кузьми» Гунько

Вони – герої, які свідомо пішли захищати наше суспільство, усвідомлюючи, що в будь-який момент їх життя може несправедливо обірватися. Це люди абсолютно протилежних професій, з різними мріями та покликом душі, але всі вони – поклали життя у боротьбі з Росією. Це про біль втрати, яку проживають не лише родичі, а й вже неминуче відчуває суспільство. Бо люди, які мали відбудовувати країну – віддали за неї життя.

З початком війни на сході України, Володимир Гунько пішов добровольцем на фронт. Він брав участь у найбільш доленосних боях, відбиваючи у ворога Артемівськ, Попасну, Лисичанськ, Курахове, борючись за Широкине та Іловайськ. Проте вихід з Іловайського котла — завершився полоном, в якому Володимир перебував 4 місяці. Згодом, в цивільному житті, захисник дбав про дружин полеглих героїв, кожного року на День святого Миколая дарував діткам подарунки.  Вже з початком розгортання повномасштабної війни Володимир пішов на службу, паралельно опікуючись волонтерською справою, але прагнучи боронити українські кордони на фронті. Після загибелі одного з найкращих друзів – Володимир добровільно перевівся в Бахмут, де його і не стало. 

Фото: особистий архів Оксани

Дружина захисника Оксана, у пам’ять про нього, продовжує його добрі справи – дарує подарунки дітям полеглих героїв на Святого Миколая, дні народження, а також розвиває спільноту, що стала прихистком для жінок, чоловіки яких полягли на війні й чиї імена вони сьогодні промовляють на весь світ. Про пережитий Іловайськ, тортури полону, відчуття незавершеного обов’язку та продовження місії полеглих побратимів – в інтерв’ю для Букв.

– Оксано, з 2014-го року Володимир брав участь у подіях на лінії фронту, що буквально формували бойову витривалість наших хлопців. Скажіть, відстоювання яких цінностей українського народу стало його рушієм?

– Він був за вільну незалежну європейську країну. З європейськими цінностями, з українською культурою, для нього це було дуже-дуже важливо. Тобто, знаєте, він був прям козак, інакше і не скажеш. І для нього це було важливіше, ніж його власне життя. Особливо після того, як він побував у полоні, після того, як збирав по частинах своїх друзів, де навіть він казав, що не розумієш, чия це рука і чия це нога… А ще стоїть неможливий запах згорівших тіл. Це після Іловайського Котла. Він люто ненавидів росіян, все російське, тому що вони завжди намагались пригнічувати нас. А йому хотілося, щоб Україна самостійно процвітала. Йому важливо було, щоб наша земля — це залишилась наша земля. Щоб ніхто в нас не забирав те, що належить нам по праву. Щоб ніхто не виганяв нас з наших домівок, щоб ми могли жити і щоб ми врешті-решті сформувалися повноцінно як самобутня держава і могли передавати далі це з покоління в покоління.

Фото: особистий архів Оксани

– Ви окреслили, що Володимир пройшов такі вирішальні зіткнення як Широкинська операція та Іловайськ, врешті потрапивши до полону. Скажіть, будь ласка, чи ділився він з Вами детальніше закуліссям того часу, найбільш переломними для нього моментами, досвідом?

– Так, був Іловайськ, коли їм дали зелений коридор і обманули. 4 місяці він був у полоні. Дуже сильно там били. І особливо били, коли на нашому фронті були якісь перемоги, тоді били знову і знову. Спали на підлозі, ніякого одягу не було, в чому їх взяли в полон, в тому вони і знаходились там весь час. І переломний момент був дуже такий… Їх змушували там працювати на будівництві і місцеві бабусі, коли не бачили російські військові, намагались їм запихнути в кишені якусь їжу, цукерки, те, що в них було. А деякі бабусі прям палками били росіян і казали “не чіпайте наших хлопчиків”. Після полону Вова повернувся на службу і пам’ятав цих бабусь. І йому було важливо, щоб ця земля була повернена і щоб наші люди були повернені до нашої держави назад. І він казав: “я не можу забути тих бабусь, які віддавали останнє і захищали наших хлопчиків”. Вова вмів жити, вмів радіти, вмів дружити. І особливо гостро почав все відчувати після полону. Він там переоцінив, переосмислив все життя і жив, насолоджуючись одним днем, як останнім. І він всю свою любов, всю свою увагу і турботу передавав друзям та рідним. І друзі навіть написали допис, де назвали його найкращим Вовою України… Тому що така любов і таке сонце, яке в нього – одне на мільйон. 

Фото: особистий архів Оксани

– Пройшовши тортури полону та віднайшовши у цій темряві нову мотивацію для продовження військової справи, чи трансформувався його світогляд не щодо професійних орієнтирів, а щодо бачення себе у власному житті?

– Знаєте, полон не заглушив в ньому любов до людей, а навпаки. Він став ще більшим патріотом, став ще сміливішим, бо вони не могли зламати його. Коли його били, він співав українські пісні та сміявся. І після полону він не зламався як людина, а навпаки з кожним роком все більше розквітав в своїй доброті, в баченні світу, в житті, як людина, як друг, як син. У нього, бабуся померла місяць тому. Їй було 85 років. Для неї це був жахливий удар. Вона дуже просила, щоб він її забрав. І ось він її забрав… Саме після його смерті її підкосило дуже сильно. Тепер вони десь там, на небі разом. Він теж її сильно любив, і батьків…Тато Вови також пішов воювати в перші дні повномасштабної війни. Вова був один в сім’ї, дітей не залишилося. Ми також хотіли дітей, батьки хотіли онуків, але ми не встигли.  Вова думав зробити пропозицію красиву десь на горі… Також не встигли.

Фото: особистий архів Оксани

Фото: особистий архів Оксани

– Розуміємо, що той шлях, який Володимир пройшов ще до повномасштабного вторгнення, вже давав йому усвідомлення того, на що здатен піти загарбник далі. Проте чи є те, що стало для нього переломним саме від початку повномасштабної війни?

– Побратим Жорж, з яким вони служили раніше – загинув. До цього Вова не міг знайти куди перевестися, служив в Києві, і всі берегли його в столиці, тому що він дуже багато корисного робив, крім служби. Кожні вихідні він  волонтерку відвозив у великих кількостях, шукав друзів, які зникли безвісти. І ось коли побратим загинув, його це не те, щоб зламало, а скоріше стало переломним моментом, який допоміг прийняти остаточне рішення. І в той же день, коли поховали друга, він написав заяву про те, щоб його перевели в інше місце. І його перевели в Костянтинівку. Я навіть не знала, що він у Бахмуті. Він не сказав, щоб я не турбувалась. Він нам всім говорив, що знаходиться за 30 кілометрів від фронту, а насправді він вже був там у Бахмуті…

– Чи не було помітно змін щодо настрою або бойового духу Володимира? Адже, це безпосередньо про лінію зіткнення та атмосферу, яка так чи інакше залишає свій відбиток, особливо якщо це повторення травматичного досвіду 

– Ми кожен день спілкувались, говорили, переписувалися. І він мене заспокоював, щоб я не переживала, казав, що все добре. В свій останній день він ходив збирати для побратимів помідори, смородину: десь переліз через паркан, десь ще знайшов, щоб пригостити своїх підлеглих. Тоді ми зідзвонювались навіть по відеозв’язку останній раз і у нього бойовий дух був як і завжди на висоті. Він завжди хотів ділитись досвідом і не ховатись десь в столиці, в частині. Йому хотілось на поле бою, щоб нищити ворога саме на нулі, саме на передовій. Він сказав: “я не боюсь нічого”.

Фото: особистий архів Оксани

– Тобто, основним викликом для нього були не реалії війни, а те, що він не може повноцінно брати в ній участь? Чи можна говорити про те, що це відчуття незавершеного обов’язку або радше продовження місії полеглих побратимів?

– Так, тому що всі його друзі, всі його побратими – всі були на полі бою. Він прям кричав: “я не можу в частині, я тут гнию, я маю ділитись досвідом, я маю бути там”. Його серце просто не витримувало того, що на той момент двоє друзів перебували в полоні. Жодної звістки не було ні про одного з них. Почали гинути й інші побратими і його це дуже сильно турбувало. І як він казав: “якщо ми туди не підемо, якщо ми нічого не зробимо для перемоги, то вони прийдуть і доведеться вже потім і батькам тікати так, як ми тікали з Ірпеня”.

Фото: особистий архів Оксани

– Як Ви неодноразово зазначили, Володимир тримався впевнено та підбадьорююче, уникаючи емоційно складних тем. Тож, не можу не запитати чи ділився він історіями, які навпаки показують фронтовий побут і те, яким він його для себе створив?

– Є наочна історія, як його боєць вже 3 місяці воював в кросівках і нікому до того діла не було. Тоді Вова самостійно домовився із волонтерами про берці 38 розміру й, користуючись нагодою, забезпечив свій взвод іншими потребами. Ще якось він прибирав територію і поставив використані гільзи замість урни, щоб “не розкидались окурками скрізь, бо як свині”.  До цього він, коли в Києві служив, то допомагав волонтерам перегнати машину, славуту здається, що треба було ногами перебирати, щоб їхати. А там спідометр не працював, і хлопці писали про те, що він думав, що їде повільно, а насправді гнав як шалений і навіть не розумів цього. Він дуже втомився, тому що та славута – ще той подарунок долі, а він сам був за кермом.

– Оксано, раніше Ви вже згадували про останню розмову з Володимиром, яка була за день до його загибелі. Як події розгорталися далі, зважаючи, що Ви не знали його місцезнаходження, а відповідно не усвідомлювали і сценарії ймовірної небезпеки?

– Так, ми 29-го липня говорили по відеозв’язку тоді, коли він збирав помідори. Він казав, що можливо на полігон поїде. Я ж не знала, що там немає полігону. І далі була перша ніч, перший вечір, коли він мені не написав “добраніч” за два роки. Потім, коли мені надіслали його телефон, там було написано “добраніч, Ксюня”, але воно залишилося не відправлене, не доставлене. Видно вже зв’язку не було. Прилетіли дві ракети вночі там, де вони спали, на якомусь заводі. І, як я зрозуміла зі слів побратимів, що це було дуже прицільне влучання. Ймовірно, хтось із місцевих здав, де вони спали. Тоді семеро хлопців загинуло, а тринадцять було поранено.

Фото: особистий архів Оксани

Фото: особистий архів Оксани

– Скажіть, будь ласка, як здійснювалось попереднє інформування щодо ймовірного стану Володимира? Зокрема, чи одразу було встановлено факт його загибелі та чи вдалось отримати  відомості щодо точних її обставин?

– Три дні не було зв’язку, ми з батьками зідзвонювались кожен день, вірили, що це десь чи навчання якесь, чи ще щось. Потім тато почав бити тривогу, ми почали шукати гарячу лінію, а там сказали, що зник безвісти. Почали шукати телефони частини, бо він не встиг нам ще щось надіслати так як минув лише тиждень як поїхав туди. В цей час дуже сильно в грудях почало боліти, я задихалась, не могла дихати. Мама теж щось відчувала, але ми одна-одну тримали, намагались заспокоїти, що все буде добре. І тут виявилось, що на нього впало два поверхи. Кажуть, що смерть була миттєвою, але від того не легше.

– Сьогодні близькі загиблих найсильніше прагнуть зробити щось в пам’ять про свого найближчого. Ви є частиною спільноти дружин полеглих героїв і певною мірою продовжуєте місію коханого. Якою є ця місія? До яких слів Володимира, що її уособлюють, Ви повертаєтеся знову і знову?

– Знаєте, я повертаюся не до його слів, а до його справ. Днями я написала допис про те, що коли кидаєш камінець у воду, він дає кола на воді, а далі вони ростуть і йдуть до самого берега. Кожна людина кожною своєю справою запускає такі самі, навіть не думаючи, кола. Але в житті, скажімо так, немає берегів. Воно плине далі через людей. Ти робиш комусь щось хороше і воно передається далі через інших людей, через наступні покоління і так кожна людина залишає свій слід в цьому. Так от Вова зробив дуже багато цих добрих кіл на воді. Я, наприклад, зараз, коли спільноту розвиваю, продовжую його добрі справи, дарую подарунки діткам полеглих героїв, допомагаю вдовам. Те, що він робив –  він показав це прикладом. Не словами, а прикладом. А я намагаюсь все примножити і зробити ще більше. І я бачу, як його друзі так само рівняються на нього, його доброту, щирість, загострене відчуття справедливості і борються за те, щоб у державі було все по закону, щоб ми правильно все робили, боролися з корупцією, боролися з тим, що відбувається, щоб нарешті налагодити в нашому суспільстві все належним чином. Він дуже великий, дуже потужний, бо запустив такі кола через інших людей, які тепер продовжують справи після нього. Тож, послання, яке я б хотіла передати людям: “Будьте, як Вова. Робіть справи. Творіть найкращу Україну”.

Фото: особистий архів Оксани