Третій рік у полоні: історія бійця «Азову» Дениса Дорохіна та його родини

Тисячі українських військових досі перебувають у російському полоні. Деякі з них – ще з весни 2022 року, після виходу з “Азовсталі”. Один із них – Денис Дорохін, боєць полку “Азов” із позивним “Гектор”, який потрапив у полон після важкого поранення в боях за Маріуполь. Йому було перебито руку, але евакуація не відбулася – він залишився в оточенні разом із побратимами. Згодом родина побачила його серед тих, хто виходив із заводу.

Зараз Денис перебуває в полоні вже третій рік. 

Букви поспілкувалися із донькою Дениса про те, яким був її тато у мирному житті, як він став до лав захисників, що для нього означала служба, і як родина живе в очікуванні повернення.

– Розкажіть, будь ласка, про вашого батька. Яким він був у повсякденному житті до війни?

– Дорохін Денис, позивний “Гектор”, народився в місті Маріуполь. До війни працював на заводі “Азовсталь”. Йому завжди подобалося вивчати світову історію, зокрема війни. З дитинства тато розповідав мені цікаві факти та події.

Коли я була маленька, ми часто гуляли разом – багато ходили пішки, насолоджувалися свіжим повітрям. Особливо любили маршрут від дому до моря і назад. На травневі свята та Великдень ми з батьком і його друзями їздили до Федорівського лісу: жили в наметах, відпочивали біля річки, милувалися природою й пейзажами.

У мене дуже багато яскравих дитячих спогадів, пов’язаних із татом.

– Коли і чому він вирішив приєднатися до захисту України?

– У 2014 році, коли в Маріуполі почалися так звані “референдуми”, а в Києві тривав Майдан, мій батько вирішив доєднатися до 39-го батальйону “Дніпро-2”.

Він пройшов через криваві бої під Дебальцевим, де втратив багато побратимів і сам дивом залишився живим. Після втрати друзів і всіх пережитих подій він вирішив повернутися додому та спробувати знову жити мирним, цивільним життям. Це було у 2015 році.

 – Як він потрапив до “Азову”? Що для нього означала ця служба?

– Він не зміг залишатися осторонь і спокійно дивитися, як страждає його країна. У 2016 році пройшов тримісячний курс молодого бійця на базі “Атек” і вступив до добровольчого полку “Азов”.

Займав посаду артилериста, згодом отримав звання молодшого сержанта. В “Азові” він прослужив сім років. За цей час йому неодноразово пропонували пройти додаткові курси та здобути вище звання, але він вважав, що це надто велика відповідальність, яку він не готовий був на себе брати.

– Чи пам’ятаєте ви вашу останню розмову з ним до того, як він потрапив у полон?

– Пам’ятаю нашу останню зустріч – це було приблизно 14-15 березня. Вони з побратимами приїхали до нас додому, привезли їжу, воду, дрова. На той момент у Маріуполі вже не було ані світла, ані води, ані газу, також не працював зв’язок.

Ми з бабусею готували їжу на вогнищі під обстрілами ворожої авіації. Він приїхав, поцілував нас і сказав, що ситуація в місті дуже складна. Пропонував евакуюватися на “Азовсталь”, бо тоді там ще було відносно безпечно. Пізніше з’ясувалося, що нам дуже пощастило, що ми туди не поїхали.

Кожен день у Маріуполі ставав усе страшнішим і небезпечнішим. Ми дуже хвилювалися за батька, нічого не знали – ні де він, ні як. Коли він приїжджав, а це було лише кілька разів, то ми щиро раділи, що з ним усе гаразд.

– Як ви дізналися, що він потрапив у полон? Чи одразу була підтверджена ця інформація?

– 1 квітня 2022 року він отримав тяжке поранення. Разом із побратимами був на завданні – їх підбив ворожий танк. Вони почали відступати за наказом батька, хоча він не був командиром, а просто швидко зреагував. Побратими сховалися в укритті та викликали підмогу по рації.

До операції він чекав чотири години. Його рука була перебита в трьох місцях і просто висіла. Кістка в лікті теж була зламана. Йому зробили операцію, але потрібно було евакуювати до Дніпра вертольотом. Такої можливості не було, оскільки були хлопці з ще тяжчими пораненнями.

Увесь цей час ми переписувалися з ним у Telegram, підтримували його. Нашого дому не стало ще 16 березня. Авіація влучила в сусідній будинок, ми з бабусею дивом вижили. Наступного дня сусіди нас вивезли, а вже 20 березня ми були в Рівненській області. Завдяки цьому мали зв’язок із татом.

За тиждень до полону він написав, що їм дали наказ здаватися в так званий “почесний” полон. Він не вірив у ті 3-4 обіцяні місяці. Казав, що якщо не розстріляють, то полон буде надовго – так воно і сталося. Ми до останнього сподівалися, що під час виходу з заводу росіяни їх не розстріляють.

Через тиждень після цих подій ми побачили відео, де він виходив із “Азовсталі”. Ще за місяць Червоний Хрест подзвонив і підтвердив, що він у полоні.

– Чи є у вас якісь підтвердження, що він живий? Чи передавали вам якісь ознаки життя – листи, відео, офіційні повідомлення?

– Влітку 2022 року нам дозволили з ним поговорити телефоном – це були п’ять хвилин, але надзвичайно цінні для нас. Ми не могли обговорювати нічого конкретного – лише: “У тебе все добре? У нас теж усе добре”.

Після цього був рік тиші – ми нічого не знали про нього. У 2023 році я побачила відео допиту полонених “азовців” – серед них був і мій батько. Він дуже постарів і схуд. Як з’ясувалося, це був “суд”, їм “шили” кримінальні статті. Сімом хлопцям із того відео дали від 20 до 28 років ув’язнення. Батькові дали найбільший строк – 28 років.

Під час обмінів інші хлопці передавали від нього “привіт”, казали, що з ним усе добре, але руку потрібно лікувати.

Джерело: росзмі

– Чи надають державні органи, Червоний Хрест або інші структури допомогу у встановленні контакту з батьком або хоча б у наданні інформації про нього?

– Ні.

– Що вас найбільше тримає зараз? Де ви берете сили чекати й боротися?

– Мене тримає віра. Бо мій батько вже третій рік у полоні, не втрачає духу – і я не маю права зламатися, поки вони там тримаються. Щодня я живу так, щоб він мав куди повернутися.

Рік тому я відкрила свій інтернет-магазин, створила власний бренд war.sight – гідні бути вільними. Це одяг, присвячений боротьбі за звільнення полонених “азовців”, присвячений героїчному Маріуполю, присвячений сталевому героїзму наших воїнів.

Щомісяця я роблю донат на потреби “Азову”. Це – моя боротьба і моя незламність.

– Що ви хотіли б сказати українському суспільству, політикам, міжнародній спільноті щодо ситуації з полоненими?

– Полон – це кайдани. Це порожнє місце за столом. Це тиша замість голосу. Це час, який спливає без надії.

Я прошу українців: не забувайте, бо забуття – це друга неволя.

Я хочу звернутись до політиків: кожен обмін – це життя. Будьте тими, хто повертає, а не відкладає.

Я закликаю світ: погляньте в очі тих, хто чекає. Поки не пізно, бо полон – це зламана історія. І лише ми можемо написати її продовження.

– Як би ви хотіли, щоб пам’ятали й говорили про вашого батька вже зараз — поки він у полоні?

– Я не хочу квітів на його портрет. Я хочу, щоб хтось згадав його ім’я вголос сьогодні – поки він ще може відповісти.