«Ми не планували служити разом»: як брати з Краснопілля опинилися в одному підрозділі Сил безпілотних систем

Роман та Андрій Завгородні – брати, які народилися й виросли в Краснопіллі, за 10 кілометрів від кордону з Росією. Ще до повномасштабної війни вони поїхали в Харків, здобували освіту, будували життя, але з початком вторгнення Росії обоє зрозуміли, що залишатися осторонь – неможливо. І хоча не домовлялись, зрештою доля звела їх у 412 полку Nemesis.

Букви поспілкувалися з братами про життя до війни, про вибір піти на службу, про щоденну рутину екіпажу аеророзвідки, а також про те, як не втратити себе у складні часи.

– Яким було життя в Краснопіллі до війни?

Роман:

– Наше селище засноване в 1640 році і пережило багато. У ньому сформувалась потужна локальна культура, сильні традиції. Із Краснопіллям пов’язано багато значущих прізвищ. Наприклад, письменник Павло Арсенійович Грабовський, або Жаботинський Леонід Іванович, який є найсильнішою людиною світу. Терещенки – власники цукрових заводів по всій Україні, активно вели свою діяльність на території нашої громади. Ми про це знали з дитинства, про це розповідали в школі.

І завжди було дивно, коли хтось дещо зневажливо говорив про якихось не таких “східняків”. У нас, до прикладу, вся громада говорить українською. Російська була хіба що з телевізора.

Загалом Краснопілля дуже згуртоване. Попри те, що до кордону з Росією з десяток кілометрів, люди не боялись і волонтерили до останнього. Навіть коли село повністю знищили – не зламались. Будинки волонтерів обстрілювали “градами”, але вони продовжували працювати. Це сильна земля.

Андрій:
– Я – найменший у сім’ї. У мене з Романом 9,5 років різниці. Як і брат, я після школи поїхав з Краснопілля до Харкова, мені було 17. Повертався періодично на канікули, до батьків у гості.

Краснопілля – гарне селище. Останнім часом воно активно розвивалося і в плані інфраструктури, і в культурному сенсі. Ми жартували, що це містечко для пенсіонерів, але насправді хотілося б колись туди повернутись, уже в зрілому віці, вирощувати помідори і просто насолоджуватись життям.

– Ви згадали Харків. Ви там жили. Коли зрозуміли, що треба їхати, бо місто вже фактично під загрозою окупації?

Андрій:
– Близько п’ятої ранку подзвонив друг, теж із Харкова, і запитав: “Чуєш ці вибухи?” Я прокинувся, вийшов на балкон і побачив, як небо палає від ППО, ракет і літаків. Це було схоже на якийсь фільм, але в реальності.

Наступного ж дня я долучився до волонтерського руху, ми допомагали армії: будували фортифікаційні споруди, організовували поставки їжі та речей.

Ситуація тоді була нестабільна, у таке масштабне вторгнення просто відмовлялись вірити. Ми працювали, поки не підключилася військова адміністрація і не налагодилась координація. Після цього вже стало зрозуміло, що безпосередньо наша допомога не так потрібна.

У мене тоді не було військового досвіду, бо я не служив. Я питав, чи можу приєднатися до підрозділів, але мені казали: “Почекай трохи, наберись досвіду.”

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

– Чому ви вирішили доєднатися до війська? Що було для Вас мотивацією?

Андрій:
– Ми з Романом навчалися в українськомовній школі – і це мало для мене велике значення. У нас не просто не викладали російською – російської мови як предмета взагалі не було. Зате дуже добре викладали історію, літературу, і це залишилось з нами.

Ти починаєш розуміти, хто ти є. Ідентифікуєш себе українцем. Більше того, у Сумській області, особливо в Краснопільському районі, в нас дуже глибоке коріння, майже в кожному селі знайдеться родич.

У мене не було варіантів. Це моя країна, і мені в ній жити, тому я долучився до війська.

Роман:
– Це був не момент – це був шлях. Я приєднався до війська у 2024-му, але все почалося, як у всіх, ще 24 лютого 2022 року. Прокинувся від вибухів. Не хотілося вірити, що почалась справжня війна.

Я з сім’єю залишався у Харкові, але у перший день великої війни ми з друзями сіли в авто і поїхали до Львова. Черга на виїзді була шалена, ми три доби добиралися. Потім життя в Переяславі, волонтерство, якийсь час у Харкові… Поїздили.

Весь цей час я розумів, що буду служити. Питання було тільки в тому, де саме. Я шукав підрозділ, де міг би бути корисним.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

– І все ж ви не домовлялися з братом, але так сталося, що опинилися разом у війську. Як це вийшло?

Андрій:
– Я приєднався до війська трохи раніше за Романа, буквально на кілька тижнів.

Ще до цього я майже щодня відкривав сайт рекрутингового центру Сил безпілотних систем. Постійно дивився вакансії, але щось стримувало. Давайте чесно: був страх, який треба подолати. І в один момент я таки натиснув на цю кнопку, надіслав заявку. Уже за кілька годин мені зателефонував рекрутер і запросив на онлайн-співбесіду, але я попросив зустрітись особисто. Хотілося подивитися в очі людям, із якими говоритиму про війну. Вони без питань погодились. У центрі всі були дуже привітні: запропонували каву, бутерброд, запитали, чим займаюсь, що вмію.

Після цього я потрапив на базову військову підготовку. У той момент наш 412-й окремий полк безпілотних систем Nemesis ще не проводив активної кампанії набору, тому напряму до частини потрапити було складно. Я проходив підготовку, а тим часом у частину приходили рекрутери з інших підрозділів, пропонували приєднуватися.

Раніше я щось чув про 412-й полк, тоді казали, що туди дуже важко потрапити, бо штат повністю укомплектований. Тож, коли моя підготовка добігала кінця, постало питання: або тебе розподілять автоматично, або шукай сам, куди хочеш потрапити. Саме в цей момент Роман теж проходив підготовку, але він уже йшов напряму саме в 412-й полк Nemesis.

Він зв’язав мене з рекрутингом частини. Ми поспілкувалися, я пояснив, чим хочу займатись, які в мене навички, що можу дати підрозділу. Протягом кількох тижнів були на зв’язку, і зрештою мене офіційно запросили. Я щиро задоволений підходом до набору в полку, бо це було людяно і професійно.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

Роман:
– Памʼятаю, коли сам шукав підрозділ, то інтерв’ю, як зараз, буквально поглинав. Шукав інформацію про життєвий шлях військових, вибір та мотивацію. Мені все було важливо. Якщо комусь реально допоможе наше інтерв’ю, то варто спробувати потрапити у 412-й полк Nemesis. Так, тут складно, треба працювати, але якщо є амбіції, бажання викладатися на повну, прокачати себе в сучасних технологіях і при цьому робити реально важливу справу для країни, то це місце для вас.

Андрій:
– Так, я теж до вступу у військо читав подібні інтерв’ю, дивився відео. Хотілося побачити щось справжнє, але часто натрапляв на рекламу або просто неправду: “Ідіть сюди – вільні вакансії”, і так далі. Але що насправді? Складно було зрозуміти.

Хочу сказати читачу, що у нас є вакансії. Під різні запити і навички. В полку про людей справді думають і дбають.

– А якою була ваша реакція, коли дізналися, що брат теж буде з вами у одному підрозділі?

Андрій:
– Неочікувано. Ми обидва з самого початку орієнтувалися на безпілотні системи, але не планували служити разом.

Коли ти потрапляєш у нову команду, навіть якщо там усі профі й хороші люди, все одно треба адаптуватися, влитися, зрозуміти атмосферу. А тут раптом поруч з’являється своя людина, яку ти знаєш, розумієш, із якою маєш спільний досвід. Це дуже спрощує адаптацію, роботу, взагалі все. Спокійніше на душі і простіше в службі.

– Ваша мама вчителька й активно допомагає військовим. Як вона відреагувала, коли зрозуміла, що обидва сини фактично одночасно стали військовими у 412 полку Nemesis?

Андрій:
– Коли пішов найменший син, то звісно, що були сльози, це не може не зворушити. Але вона стримана і впевнена в нас. Вірить, що ми знаємо, що робимо. А от батько у нас емоційніший. Я йому сказав буквально за годину до того як поїхав. Мені здалося, що так буде краще, щоб він обдумав усе сам, без зайвого хвилювання, бо він би дуже переймався.

– А що ви сказали один одному перед першим виїздом?

Андрій:
– Брат проводжав мене на автобус до військкомату. І сказав: “Невже це правда? Я не вірю, що мій брат зараз іде до війська. Як же так складається життя…”
Він сказав це з усмішкою, але я сприйняв це як щиру підтримку. Це були важливі слова для мене.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

Роман:
– Я тоді думав: “Ого, брат іде до війська… лиш би не розплакатись”. Бо я, як і наш батько, доволі емоційний.

З дитинства був поруч із братом. Пам’ятаю день, коли дізнався, що він народився. Ми з однокласниками були в шкільній їдальні, зайшла сестра і сказала: “У тебе брат народився!” Я був щасливий, як ніколи. А тут уже дорослий чоловік, рюкзак, бронік, їдемо щось купувати в магазини… І я думаю: “Блін, це ж війна, не можна просто сидіти під диваном і читати страшилки в Телеграмі.”

Я теж подав заявку в СБС, але мав необережність сказати щось про проблеми зі здоров’ям. Мене попередили, що в такому разі можуть не взяти. Потім на відкритій зустрічі з рекрутерами в Києві я підійшов і сказав: “Я щось там ляпнув про здоров’я – забудьте. Все нормально”. Поговорили – і згодом мені передзвонили і запросили на службу до 412-го полку.

І от так ми обоє опинилися в 412-му. Хоча спершу здавалося, що сюди нереально потрапити, бо все заповнене.

Знаєте, це не було якесь романтичне “брати на війні”, зі сльозами. Ні, все було зрозуміло обом. Просто ми не очікували, що все складеться саме так, щоб ми були разом, у тому самому підрозділі.

Загалом мені дуже подобається сама структура СБС, цінності, можливості. Це новий рід військ, потужний, прогресивний. Хочеш – працюй із дронами, хочеш – дешифруй, займайся аналітикою, розробкою, інфраструктурою.

Андрій:

– Ми з братом ніколи не прагнули йти поруч лише заради цього. Просто так складалося життя.

Ми вчилися в одній школі, у нас були спільні вчителі. Потім переїхали до Харкова. Попри те, що між нами майже 10 років різниці, ми навчалися в одному університеті, жили в одному гуртожитку. Життя постійно зводило нас разом.

Крім того, у нас дуже сильна чоловіча лінія в родині. Багато наших родичів зараз у війську. Мій кум, троюрідний брат, – служить. Всі хлопці показують себе дуже гідно.

І ще я обов’язково хотів би згадати про нашого брата Сергія, який, на жаль, загинув. Він був рятувальником у Сумській області. Під час артобстрілу, коли він заводив у сховище дідуся, прилетів снаряд. Отримані поранення були несумісні з життям.

– Дякую вашому брату. Вічна йому памʼять… Розкажіть, будь ласка, як виглядає ваша щоденна робота в екіпажі аеророзвідки?

Андрій:
– Це рутинна, монотонна робота: ранній підйом, пізнє завершення. Приїжджаєш на позицію, виконуєш завдання, а якщо повертаєшся трохи раніше, то вдома допрацьовуєш матеріал і готуєшся до наступного дня.

День повністю завантажений. У нас у команді процес організований так, щоб ми були взаємозамінні. Як ми з братом між собою, так і в екіпажі кожен спеціалізується на своєму напрямку, але у разі потреби (хвороба чи інші обставини) будь-хто може підмінити іншого.

Щоб добратися до позицій, треба кудись їхати. І коли ти зустрічаєш якогось суміжника, який довго сидів на позиції, він просто радий побачити іншу людину і виливає все, що на душі. Найбільш відкриті люди, вони розкажуть, де і як заходити, де сховатися, де прильоти були. Люди максимально щирі. Тут зовсім інакше: менше значення мають кошти чи статус.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

Роман:
– Робота дійсно монотонна, потребує дуже великої концентрації. Якщо працюєш з безпілотником, то доводиться одночасно стежити за десятками параметрів, які змінюються досить динамічно. Якщо займаєшся дешифруванням, то треба передивитися більше тисячі знімків за день.

Спочатку все було новим і дещо неймовірним: аеророзвідка, адреналін, політ, імпакт… Пізніше приходить розуміння, що це робота. Важлива, потрібна і напружена робота.

Треба бути готовим і психологічно, і фізично. Буває, що ловиш себе на думці: “Коли вже піде дощ?”, щоб хоч трохи перепочити. Ти втомлюєшся, а потім знову ранок, і знову робота, але це круто.

Андрій:
– В такі моменти дуже часто хочеться почути мотивацію. Не таку, як у цивільному житті, а більше робочу. Зараз, насправді, про це можна говорити. Велика мотивація виникає, коли твоя робота приносить результат. Ти засинаєш, наприклад, о 12 годині ночі максимально втомлений, зранку через силу хочеться все робити, але прокинувшись розумієш, що по твоїх цілях відпрацювали. Це дає заряд ще на тиждень вперед, і ти примножуєш свої здобутки.

– Ви працюєте в одній сфері. У чому складність служити разом із рідною людиною?

Андрій:
– Великий плюс – це розуміння, бо немає конфліктів. Звісно, бувають незрозумілі ситуації, але ми знаємо один одного: як кожен поводиться, як проявляє емоції. Це дозволяє словами вирішувати питання за декілька секунд і обирати оптимальний варіант вирішення проблеми.

Роман:
– Треба розуміти, що ми різні. Я – досить емоційна людина, можу й дратувати, і жартувати не в тему, та не зі зла. Брат трішки інший, і я це розумію, іноді “підбішую” його. Але загалом жодних проблем.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

Андрій:

– Коли мова йде про емоції і про те, що між нами відбувалося, то згадую історію. У нас на напрямку неймовірна природа. Незважаючи на бойові дії, вона відроджується. Тут таке біорізноманіття, що рідко де побачиш. Одного разу в наш бліндаж забігло маленьке курча фазана. Воно було слабеньке, ми його кілька днів доглядали, воно росло з нами. Потім випустили його.

Брат постійно казав: “Було б круто, якби ти на війні завів якусь тваринку”. Пропонував завести кота чи папугу, я казав, що зараз це незручно. Але ввечері він прийшов із коробкою, у якій був щурик, який зараз живе з нами і трішки нервує мене. Чесно? Я дуже не люблю щурів, і брат про це знає.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

– Романе, ви хочете написати дитячу книжку. Про що вона буде?

Роман:
– Ця книга буде про прийняття себе, своїх емоцій і переживань. Зараз я активно вивчаю терапію прийняття і відповідальності. Для мене це революційна річ. Я бачу багато військових, особливо тих, хто повертається з переднього краю. Це класні, заряджені люди, але в їх очах сум. Там немає надії на щастя. Я проходив різні життєві ситуації, мав справу з подоланням тривожності. Були моменти, коли я опинявся один на один із думками, що ніхто не допоможе і все життя так триватиме. У такі моменти щастя видається неможливим, але це не так. І мені важливо це показати нашим хлопцям і дівчатам, які пережили пекло війни.

В форматі легкої дитячої книги я хочу показати, як прийняти складні, контроверсійні емоції, звільнити місце для щастя і почати жити.

– Андрію, а ким ви хочете спробувати себе після війни? Ким бачите себе?

Андрій:
– До війни я досить довго навчався. Спочатку в Харкові на еколога, потім трохи працював аналітиком. Згодом вступив до Сумського національного аграрного університету на біотехнолога. У процесі якось усе закрутилося і я був як “вічний студент”. Повністю знайти себе мені тоді не вдалося.

Але зараз, коли бачиш багато людей, багато ідей, навіть якісь дрібні ініціативи, наприклад, кав’ярні, то це надихає. Є така серйозна проблема – це питна вода. Для мене, як еколога, ідея зробити точку продажу чистої води для кав’ярень – це вже непоганий старт. Думаю, в найближчий час це реалізую.

– А як загалом змінилося ваше бачення життя після того, як ви доєдналися до Сил безпілотних систем? Чи з’явилися інсайти, яких раніше не було?

Андрій:
– Я перестав літати в хмарах. Зрозумів, що світ набагато складніший, а я набагато сильніший як психологічно, так і фізично. Зараз майже немає нічого, з чим я не впораюсь. Якщо треба буде, то полечу в космос.

Це справжня життєва школа. Ми побачили: багато хто тікає від свого життя, але від себе не втечеш. Рано чи пізно ти все одно повертаєшся до себе, і, можливо, саме так і виникає ПТСР. Тому треба бути психологічно стійким і розуміти, що для себе меж немає.

Джерело: Роман та Андрій Завгородні

Роман:
– Так, от щодо “від себе не втечеш”, то я все життя чекав якогось моменту ініціації. Думав, що закінчу школу – і стану дорослим. Закінчу університет – і стану успішним. Я постійно чогось чекав, а потім почалась велика війна. Я подумав, що вона точно все прояснить. І що? А ти сюди потрапляєш і не думаєш про якісь глибокі екзистенційні речі. Тут ти думаєш, як зробити свою роботу.

Я прийшов на війну з думкою, що вона якось усе вирішить, дасть відповіді на всі запитання. Схоже, це не так працює. Я зрозумів, що коли війна завершиться, то все, що я відкладав, мене наздожене.

Екзистенційні кризи, питання про життя, про самореалізацію, про те, ким я буду, коли виросту. Тому я зрозумів, що цим треба займатися вже зараз. Війна – це складно і страшно, але вона закінчиться, бо ми щодня для цього щось робимо.

І я не хочу потім опинитися в кризі, самотності, депресії, тому працюю над собою, над своїми мріями. Війна їх не перекреслює, і я не маю права від них відмовитись. Це мій головний інсайт.