Голос прифронтового Словʼянська: що кажуть місцеві про можливий відхід української армії?

Словʼянськ – місто, яке вже понад одинадцять років живе на межі війни і миру. Місто стало одним із перших символів спротиву у 2014 році, і так само стоїть на передовій у 2022-2025 роках. Словʼянськ пережив окупацію, звільнення, роки відбудови й нову хвилю руйнувань після повномасштабного вторгнення Росії. Тут знають, що таке страх, витривалість і вміння жити попри все.

Сьогодні місто перебуває під постійним вогнем. На його житлові квартали падають авіаційні бомби, які перетворюють будинки на уламки, а FPV-дрони з високою точністю вибирають собі цілі. Якщо пройтися вулицями, здається, що у Словʼянську не лишилося жодного будинку без слідів війни: у когось вибиті вікна, у когось знищений фасад, десь немає вже й половини будинку.

Для безпеки містян у Словʼянську станом на середину літа 2025 року встановлено 14 мобільних укриттів. Ще понад пів сотні укриттів облаштовані у підвалах багатоповерхівок. До офіційної лінії бойового зіткнення – 25 кілометрів, але за неофіційними оцінками – близько 17. На такій відстані тиша – це виняток, і люди це приймають як частину повсякденності.

Через війну населення Словʼянська зменшилося вдвічі: з понад 105 тисяч у 2022 році до приблизно 50 тисяч восени 2025-го. Але останні півтора місяця спостерігається тенденція, коли людей у місті не стає менше, хоча виїжджають більше. Пояснення просте – у Словʼянськ приїжджають мешканці Дружківської та Покровської громад, які опинилися ще ближче до фронту. Частина живе у родичів чи знайомих, частина приїжджає тимчасово, транзитом.

Попри ризики, люди все одно залишаються. Букви анонімно поспілкувалися з місцевими – хто вони, чому досі тут і що думають про пункт мирного плану, який передбачає вихід українських військових із Донеччини, фактично передаючи області Росії.

У першій розмові чоловіків і жінка зізнаються, що живуть від тиші до тиші. “Якщо не стріляється – тихо, нормально”, – каже чоловік. Коли мова заходить про мирний план, реакція майже одностайна – це недовіра. “Не особо вірю, що вони зупиняться”, – коментує жінка. “Будуть стріляти і будуть знищувати. Вони не зупиняться навіть, якщо армія вийде”, – додає чоловік. Якщо буде окупація – планують виїжджати, бо знають, що означає російська присутність.

У другій розмові літня жінка говорить упевнено, що українські військові не підуть, а коли запитуємо, чи змогла б жити під російським прапором, відповідає швидко: “Ні. Я сама з Донецька, я приїхала в 2016 році тільки через те, що не сприймаю російську армію”.

Третя розмова відбулася в центрі міста із жінкою, в якої чоловік служить у Нацгвардії. Для неї питання принципове. “Мій чоловік у НГУ з перших днів, тому ми все одно залишимося”, – каже жінка. Вона не вірить, що відхід української армії принесе мир: “Сьогодні Донбас, а завтра буде Одеса”.

Є й інші голоси. У четвертій розмові літня жінка, яка працює в комунальній службі, коментує: “Ми завжди за мир. Ми люди роботящі”. Вона уникає політичних оцінок і каже, що не знає, чи принесе це мир, але коли йдеться про те, чи виїжджатиме у разі окупації, відповідає: “Нам все одно, який прапор висить, аби мир був”. Це ще один зріз настроїв, де відчутна втома, яка межує з байдужістю, але викликана не слабкістю, а виснаженням після років невизначеності.

Пʼята розмова – це голос матері: “Ми родили дітей, щоб вони жили мирно, а не вбивали один одного”. Жити під російською владою для неї прийнятний варіант. “Будемо працювати під російським прапором. Хто прийде, той нас і візьме”. Виїжджати не збирається: “Ми корінні жителі”.

Шоста розмова відбулася з двома пенсіонерками, які намагаються заробити на життя, продаючи домашні фрукти в центрі міста. Вони обережні у словах, одразу кажуть: “Ми за Україну”. Але додають важливу деталь: “Ми пенсіонери. Якщо все зруйнується, то де жити?” Вони не хочуть окупації, але бояться евакуації, боїться залишитися без засобів існування. “У мене 2600 пенсії”, – зітхає жінка. Для багатьох це реальність, яка визначає їхню поведінку не менше за політику.

Сьома розмова – найемоційніша. Жінка на вигляд років 60-ти каже: “Яка різниця, у кого ми будемо працювати? І тут наші люди, і там наші люди” Але коли пояснюємо, що після окупації Росія буде використовувати місцевих чоловіків у війні проти України, розмова переходить у тишу.

Усі ці голоси говорять про страх, втому, гнів, про різні погляди на мир, який кожен уявляє по-своєму. Одні вірять у ЗСУ до останнього, інші – прагнуть лише тиші, навіть якщо ціною буде нова окупація. Хтось готовий тікати, а хтось – залишиться до кінця.

Це місто втомилося від війни, але не здалося. Воно живе, хоча до лінії фронту все менше. Воно чекає, хоча не знає, що буде завтра, і говорить різними голосами, але чесно. Їх треба чути, бо саме вони сьогодні творять історію Донеччини, яку Росія так хоче стерти. І саме вони щодня доводять, що навіть на відстані артилерійського пострілу життя продовжується.