Дім, в якому живе тепло

Я живу у домі, який збудували мої бабуся з дідусем. Тут мешкало три покоління моєї родини. Тут святкували весілля, народжувалися і помирали — все, як має бути у стінах, які є чимось більшим, ніж просто помешканням. Це дім, справжній дім, до якого повертаєшся, коли у великому світі за вікном не знаходиться сховку, щоб перебути бурі і незгоди. Мій дім далеко не ідеальний. Його спланував архітектор, який вочевидь прогулював лекції з практичності та базового розуміння, як функціонує життя на щодень: у нас більше коридорів та сходів, аніж того, що в плані називається житлова площа — парадний вхід взагалі виходить на північ, кухня крихітна, та й кімнатки не набагато більші, а до підвалу треба заповзати на пузі крізь крихітний отвір у підлозі під сходами — такі дива гнучкості нам уже не під силу, тому підвал відданий в оренду привидам трилітрових банок з квашеними помідорами, які там зберігаються, мабуть, з часів першого президенства Леоніда Кучми. Та я свій дім, не Кучму, все одно люблю.

Мушу зізнатися, що я перед своїм домом дуже завинила. А було це так: ми з мамою сиділи у кімнаті, яка нам служить вітальнею, читальнею, їдальнею і оглядовим пунктом, і читали газету. Так, так, це було давно, коли ще у нас не знищили паперову пресу і новини залишали відбитки на пучках пальців. Так, от, ми читали новини про черговий спалах грипу і заворушення на Близькому Сході і я памʼятаю, як бовкаю дурницю, за яку мені й досі пече соромом:

— Світ змінився, не буде вже більше такої війни, з танками, стріляниною, окопами. Люди переросли варварство.

Мама відірвалася від кросворда, в якому і так повторювалися по колу “найбільші річки Франції”, глянула на мене так, як вміють лише мами, коли діти белькочуть щось вкрай недолуге, і мовила:

— А яка ж буде?

Я розгубилась. Мені бракло слів, що зі мною не часто трапляється, але я швидко оговталася і випалила якусь банальну тираду про гуманність, гарантії світової спільноти, потужну армію НАТО, яка стоїть на сторожі всього світлого і доброго, про вивчені уроки Другої світової — й інші трюїзми, які, як ми з вами вже переконалися, не працюють у світі, де всіх охоплює лиш глибоке занепокоєння та праведне обурення.

Мама кивнула і спитала, чи я, бува, не знаю, яка найвища точка африканського континенту. Я знала, Кіліманджаро.

Ми саме планували ремонт. Ремонт у домі, який ніхто не лагодив з пʼятдесят років і де лежала тимчасова підлога, покладена дідусем нашвидкуруч, аби якнайшвидше вселитися, бо ж зима на носі, — діло не просте, і я щиро не рекомендую повторювати, якщо у вас у нема декількох бригад ремонтників та запасної нервової системи, а краще — двох. Якщо коротко, то легше — і дешевше, якщо на те вже пішло, — звести наново цілий новий будинок, аніж полагодити старий. Я рішуче постановила хоч якось приборкати політ фантазії недолугого архітектора, який спланував непридатний до життя простір, а почати вирішила із знесення печі.

Пічка займала половину і так крихітної кімнатки: от як концертний рояль, тільки пічка — з білого кахлю, без декоративних витребеньок, бо мої баба з дідом були люди прості і на виробах Левинського не зналися, з чавунним блятом (це така поверхня, яка нагрівається, а не те, що вам могло подуматися), на який колись давно моя бабуся ставила ринку з картоплею, щоб та не охолола, поки ми всі повсідаємося за обідній стіл. За моїх часів пічкою ніхто особливо за призначенням вже не користувався, бо якщо увімкнути газ, то потім від рахунку можна зомліти, а дрів посеред міста надбати не було ні сил, ні змоги. Тож кухня, як ми називали пічку, простоювала. І займала цінне місце, яке я вже у своєму уявному переплануванні кімнати виділила під диван і журнальний столик.

Мама намагалася врозумити мене, та запал, чи то пак безголовість, юності збороти досвідом ще нікому не вдавалося, тож незабаром до нас прийшли майстри з велетенськими кувалдами розбивати кухню. Кухню будував пан Місько, найліпший пічник Львова, а може й всіх околиць, тож вона трималася міцно, видно, цементу на фундамент не пошкодували й не поцупили. Кухню розбирали два дні — пилюка стояла стовпом, у підлозі зяяла діра і, здається, така сама розверзлася у серці мами, яка нипала тінню по хаті і примовляла, що тепер ми точно позамерзаємо, коли відключать газ, що тепер ні ми, ні сусіди навіть дітям каші не будемо мати на чому загріти, як “відріжуть світло”, що ми ще тисячу разів пошкодуємо, що розбили серце старій хаті, і що баба Марійка в труні перевертається, на кажучи вже про пана Міська, який ту кухню закладав.

— Дурниці! — Відмахувалася я, — девʼяності позаду, ніхто нам не відключить газу й електрики!

І таки так: я тисячу разів пошкодувала, що поруйнувала кухню, на якій у девʼяності всі наші сусіди приходили до нас готувати вечері, коли увесь район потерпав від відключень. Ми тоді не знали слова “блекаут”: це був час, коли нам, дітям, було дуже весело, бо ламалася рутина і діялося щось надзвичайне — читання при свічці, закрапані воском зошити і натовп сусідів, які враз з просто знайомих оберталися на чи не найкращих друзів, бо ніщо так не зближує, як спільно пережиті труднощі. Дорослим ці часи вимушеної романтики та спільного приготування вечері на нашій кухні видавалися не такими захоплюючими. Бабуся бідкалася, що вже нема чим палити — остання вʼязка старого паркету пішла в хід ще вчора, тато просто заціплював зуби від безсилля, яке діймає не згірше холоду і темряви, а мама, моя запальна і незламна мама, терпляче шикувала сусідів у чергу, щоб приготувати їжу встигли усі. Тривало це все недовго, якихось пару днів, а коли скінчилося й тепло та світло повернулися у наші домівки, то батьки зітхнули з полегшенням, а ми, діти, нишком, сподівалися, що колись знову можна буде пекти варенички на розжареному бляті кухні.
Ну що ж, дочекалися. Тепер можна було б, але через мою необачність і наївну віру у непохитність цивілізаційних здобутків, — зась. Тепер в моєму домі замість кухні та пʼєца — котел і батареї, й пронизливо холодно, коли нема світла.

Випробування холодом і темрявою — перевірені методи знелюднення, безвідмовні, так би мовити. Сила волі — читай, упертість — рятує перші дні, але потім наше тілесне бере своє: вже не так цікавить потенційне захоплення Ґренландії, а як і де б зігрітися. Я дивлюся сторіз, де люди діляться лайфхаками, як утеплити ліжко пінопластом, картоном та карематами. Як завісити вікна та двері килимами, бо так не піддуватиме із щілин. Як нагріти ліжко пляшками з гарячою водою. І це не на арктичній станції Вернадського, чи у вівчарських хатках у Карпатах, це у Києві та Дніпрі, містах з мільйонним населенням, у висотних будинках, які промерзають наскрізь у небувалі двадцять градусів морозу. Мої іноземні друзі чудуються нашій вигадливості, не розуміючи, що це не гра, не забавка, а боротьба за виживання на виду у всього світу. А ще я дивлюся сторіз наших сусідів, які не приховано зловтішаються, що, зрештою, вже й не дивує, а дивує інше — вони пишаються, що вдаються до методів “блокадилєнінграда”, історіями про яку тішили свою кровожерливу уяву цілі покоління. Так і кажуть, що, мовляв, “нарешті вдалися до дієвих методів, які тоді спрацювали й зараз не підведуть”, що й у них на Камачатці люди потерпають від небачених заметілей (як вчасно в усіх медіа повигулькували світлини заметених до третього поверху будинків, аякже, цілком випадково, ніби природа не жаліє нікого, от лиш льодовиковий період у Києві цілком рукотворний, заподіяний нашими цинічними сусідами). Тим часом жителі великих міст збираються у дворах будинків і влаштовують локальне протистояння холоду і пітьмі, достоту, як ми це робили біля нашої “кухні” вдома: гамірно, спільно, з непереборною вірою у те, що незабаром пітьма розсіється. Звісно, над усіма цими позірними веселощами нависає тінь нелюдської втоми, розпачливі пошуки рішень, як перебути і порятуватися від всепроникного холоду, — і все це під супровід невідступного ні на мить ризику ракетопаду з неба.

Я свій дім підвела, а от він мене ні — у ньому й тепер знаходять прихисток ті, чий власний дім опинився десь там, за червоними лініями, кому потрібно сховатися на якийсь час і відгрітися. В домі залишився лиш один пʼєц — із сірими, трохи надщербленими, кахлями. Запалювати його вмів лиш тато — віхтем все тієї ж газети, яку ми всією родиною прочитали ще минулого тижня. Цей процес захоплював і лякав. Це зовсім не те, що соромʼязливе тепло з батареї. Пʼєц гуде, в ньому живий вогонь, і тепло від нього інакше — теж живе. Малою я притулялася до пʼєца, повернувшись зі школи, де теж було сутужно з опаленням і ми сиділи на уроках в шапках та куртках. Пʼєц віддавав тепло одразу — щедро, нестримно, аж починали пашіти щоки. Кахлі у нас візерунчасті: з будячками. Я завжди дивувалася, чому з будяками — не найвишуканіша квітка, не найпишніша, проста. От тому: перетриває все й крізь все пробʼється. Як ми з вами. Нам не вперше. Ми, як ніхто, уміємо гуртуватися і відчиняти двері своїх домівок, впускати у саме серце, коли насуває загроза, чи то у вигляді ворожої армії, чи то холодний фронт (ох, ця ненавмисна гра слів), бо ми знаємо, що порятуватися можна лиш відкриваючи обійми. Так тепліше. Так міцніше.

• вимкнення світла,
• випробування,
• електроенергія,
• холод