Життя наче за скляною стіною: як нечуюча психологиня Марія Бойко підтримує підліток з порушеннями слуху в Україні

Уявіть, що між вами та світом стоїть скляна стіна. Ви бачите емоції, відчуваєте ритм суспільного життя, прагнете спілкуватися, але для більшості ви залишаєтеся невидимими. Для понад 40 000 нечуючих українців та українок, які спілкуються жестовою мовою, це щоденна реальність. Уникнення. Байдужість. Ніби їх немає.

До прикладу, ви хочете отримати юридичні послуги. – Вам якщо не зразу відмовлять (мовляв, “вибачте, жестової мови не знаємо, приходьте з перекладачем / перекладачкою”), то намагатимуться швидше вас спровадити, бо для когось навіть переписуватися на аркуші марудно.

Хочете приватний візит до лікаря? – А зась, бо лікарі здебільшого теж не володіють жестовою мовою, а час на візит обмежений, написати все можна й не встигнути… Подібних прикладів можна наводити безліч. Адже фахівців і фахівчинь, які б надавали послуги жестовою мовою практично немає. Перекладачів жестової мови на всю країну лише близько 300, послуги перекладу жестовою мовою недешеві і часто недоступні нечуючим людям (хоча забезпечити доступність послуг мають саме їх надавачі).

Але починають зміни в країні самі нечуючі дівчата і жінки. Вони опановують різні професії, стають першими в Україні і ведуть за собою інших. Так, психологиня Марія Бойко з Житомирщини однією з перших в Україні почала надавати психологічну підтримку жестовою мовою для нечуючих дівчат. В умовах війни така діяльність є надважливою, адже не лише допомагає підліткам долати тривожність, конфлікти, а й вибудувати місток до впевненої себе в майбутньому.

В інтерв’ю Марія поділилася, як це бути нечуючою дівчиною в країні у війні, як подолати байдужість суспільства і про потребу змінити систему сегрегації дівчат з інвалідністю, зокрема з порушеннями слуху.

У полоні системи відокремлення людей з інвалідністю

Дискримінаційна система сегрегації людей з інвалідністю не оминула й Марію. Ще змалку її як нечуючу віддали до спеціалізованої школи-інтернату. Із трирічного віку їй довелося вчитися жити самостійно, без рідних поруч:

“Це було емоційно важко: багато сліз і суму за родиною. Більшість часу я жила в школі-інтернаті – залишалася там на два тижні, а додому могла приїжджати лише на два дні. Мені було складно зрозуміти, чому я залишаюся в школі, а не вдома, бо ж вона була відносно близько – годину їхати”.

Із часом Марія звикла до школи-інтернату: “Там я могла спілкуватися з іншими нечуючими дітьми, відчувала себе частиною спільноти і могла розвиватися. Це допомогло мені зберегти дитинство, хоча спочатку адаптація була дуже емоційно складною. Навчання в спеціалізованій школі дало мені відчуття безпеки і підтримки. Я змогла вчитися жестової мови, спілкуватися з іншими нечуючими дітьми, а також стала більш незалежною і впевненою”.

Якщо в “сегрегованому просторі” все складалося добре, то новим викликом для Марії та її однокласників та однокласниць стало закінчення школи і повернення в соціум, прагнення здобути вищу освіту.

Для опанування омріяної професії дизайнерки в Марії на той момент забракло досвіду малювання. Але те, що здалося поразкою, виявилося поворотом до справжнього призначення. У списку спеціальностей університету у Вінниці відгукнулася “Психологія”. Марія завжди тонко відчувала емоції інших, помічала найменші зміни в настроях, наче розуміла без слів. Із часом побачила, що емоції теж мають візерунки, але вони виткані не з ниток, а з людських переживань.

“Коли почалося навчання, я зрозуміла: це моє. Розуміти людей, їхні переживання та внутрішній світ стало моєю пристрастю. Я була єдина нечуюча серед однокурсників / однокурсниць. Спілкувалася з ними через телефон, нотатки або блокнот. Під час дистанційного навчання в програмі Zoom вмикала автоматичні субтитри, і так могла читати лекції без перекладача. Іноді під час навчання був присутній перекладач, але рідко”.

Саме відсутність перекладу жестовою мовою стала найбільшим викликом. Якщо інші просто слухали лекції та готувалися до семінарських занять, то Марії доводилося працювати у кілька разів більше: самостійно шукати матеріали, опрацьовувати гори літератури, докладати надзусиль, щоб не просто “встигати”, а ставати фахівчинею в обраній галузі.

Усі ці труднощі загартували волю і стали основою її професійної стійкості. Сьогодні Марія впевнено мотивує інших нечуючих дівчат і жінок не зупинятися перед викликами. Так її вибір професії став початком змін для спільноти. Марія, яка мріяла створювати дизайн речей, зрештою допомагає людям у дизайні душевного балансу.

Розмови без табу

Інформаційна недоступність матеріалів, зокрема новинних відео у медіа та соцмережах без перекладу жестовою мовою чи субтитрів, впливає на самооцінку нечуючих дівчат, їхню тривожність, а також може призвести до розвитку депресивних станів. Марія це знає з власного досвіду і прагне вберегти передусім нечуючих підліток від погіршення самопочуття.

До неї як психологині приходять дівчата, які почуваються “невидимими”. Суспільство звикло проходити повз, не помічати їхніх страхів перед війною, їхньої розгубленості під час дорослішання. Особливо боляче, коли навіть із найріднішими немає можливості відверто поспілкуватися: приміром, коли чуючі батьки не знають жестової мови, і діти залишаються самотніми навіть удома.

“Коли людина не має доступу до інформації, вона може почуватися ізольованою або менш упевненою в собі. Це впливає на самооцінку і відчуття власної цінності. Найбільше дратує, коли нечуючих сприймають як “менш здатних”, або коли не враховують потреби в жестовій мові. Часто люди навіть не замислюються, що для нас важлива доступна комунікація та повага до нашого способу спілкування”.

Марія після закінчення навчання в університеті спробувала себе в різній діяльності, але зрештою повернулася в професію. І зараз відчуває свою місію саме в психологічній підтримці нечуючих дівчат на шляху їхнього становлення, у боротьбі зі стигмою їх як людей з інвалідністю.

Коли нечуюча дівчина спілкується напряму з психологинею жестовою мовою, між ними немає тої “скляної стіни”, не потрібен перекладач, а лише бажання розповісти / підтримати.

“Для нечуючих людей важливо мати нечуючого психолога / психологиню, тому що спілкування відбувається безпосередньо жестовою мовою, без перекладача. Це створює більше довіри, комфорту і дає змогу відкрито говорити про свої почуття”, – ділиться Марія.

Саме розуміння того шляху, яким проходять нечуючі підлітки, збільшення запитів і необхідність психологічної підтримки в цей час спонукав психологиню шукати грантову підтримку, щоб розширити свою діяльність.

Тоді Марія і натрапила на оголошення про конкурс від Fight For Right у межах проєкту “Лідерство дівчат і жінок з інвалідністю в громадах”, який впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), Її мрія почала втілюватися. Проєкт Марії потрапив у фінал, а також вона отримала можливість пройти навчання у тренінговому таборі для дівчат і жінок з інвалідністю в Карпатах “Бути собі ціллю”. Відтак отримала грант і упродовж січня – березня психологиня разом із БО “БФ “КУЛЬБАБКА.ЗТ” реалізувала свій проєкт “Відчуй себе”.

На зустрічах із 10-ма нечуючими дівчатами 16–18 років говорили простою мовою про виклики, а також завдяки арттерапії, МАК-практикам (метафоричним асоціативним картам) й творчим вправам намагалися пізнати передусім себе і обрати шлях для психологічного зміцнення. Загалом за два місяці реалізації проєкту Марія провела 13 групових зустрічей.

“У мене була ідея створити простір підтримки, де дівчата могли б говорити про свої емоції, отримувати психологічну допомогу та більше дізнаватися про важливі теми. Я дуже рада, що мою ідею підтримали. Завдяки грантовій підтримці вдалося реалізувати цей проєкт і провести зустрічі для дівчат. Психологічну підтримку отримали 10 нечуючих дівчат. Вони стали відкритішими, впевненішими в собі і краще розуміють свої почуття. Для мене дуже цінно бачити ці позитивні зміни”.

За словами Марії, найчастіше дівчата звертаються з питаннями самооцінки, емоційного стану та стосунків з іншими людьми. Багато з них переживають тривогу, невпевненість у собі або складнощі у спілкуванні з оточенням. Також іноді виникають питання про прийняття себе, про особисті кордони та про те, як будувати здорові стосунки.

“Для багатьох важливо мати безпечний простір, де можна відкрито говорити про свої почуття і бути почутою. Моя мета – підтримати їх, допомогти краще зрозуміти свої емоції та знайти внутрішні ресурси”.

У своїй роботі Марія часто допомагає дівчатам долати страхи та тривожні стани, які з’явилися через війну. “Багато хто відчуває невизначеність, переживає за своє майбутнє, за близьких людей і за власну безпеку. Дуже важливо, щоб дівчата відчували підтримку і знали, що вони не сам на сам зі своїми переживаннями”.

Розмови в колі психологічної підтримки стають для нечуючих дівчат містком до переосмислення своєї ролі в майбутньому. У розмові з Марією немає табу. Тут можна запитати про тіло, про репродуктивне здоров’я, про кордони. Психологиня разом із дівчатами створюють новий погляд на реальність, де тривога від війни стає меншою, а віра в себе зростає.

Завдяки Марії життя десяти дівчат почало поступово змінюватися, окрилені підтримкою вони готові писати нові сторінки своїх історій. Одним із найщемкіших став момент, коли одна з дівчат щиро відгукнулася: “Я тепер розумію, що я відчуваю, і я більше не боюся бути собою“.

“Це нормально говорити про свої почуття і просити підтримку”

За словами Марії, більшість нечуючих дівчат мріє про суспільство без бар’єрів. Щоб мати рівний доступ до освіти, інформації, роботи та різних можливостей у житті. Щоб жестова мова була поширеною в суспільстві, щоб нечуючих приймали у суспільстві на рівних. І це починаючи з родин. Щоб не було сегрегації дітей, і завдяки інклюзії вдавалося уникнути прірви в поверненні до життя в громаді молоді після школи.

“Дуже важливо, щоб нечуючі люди не відчували обмежень і могли реалізовувати свої мрії так само, як і інші. Ми такі самі, як і всі“.

А щодо своїх мрій, то для Марії – це світ, де нечуючі люди живуть без бар’єрів, де їх розуміють і цінують. А також психологиня мріє відкрити свій робочий кабінет – залитий сонцем простір, де кожен куточок буде зручним для розмови.

“Я мрію відкрити свій кабінет, де можна підтримувати нечуючих дівчат і створювати безпечний простір для їхніх емоцій. Для мене найбільша перемога – це коли людина після консультацій починає більше вірити у себе, краще розуміє свої емоції і відчуває зміни у своєму житті”.

Її послання нечуючим дівчатам просте: “Ви не самі. Якщо вам зараз важко або ви почуваєтеся не ок – це нормально говорити про свої почуття і просити підтримку. Не бійтеся звертатися по допомогу, ділитися своїми переживаннями і рухатися вперед крок за кроком”.

Проєкт “Лідерство жінок з інвалідністю в громадах” впроваджує Fight For Right за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН — гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи, щоб підвищити спроможність місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

Довідково:

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного “Жінки, мир, безпека” та реалізують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.