Історія бренду «Волоцюги», заснованого штурмовиком та експолоненими оборонцями Маріуполя

Вони познайомилися в укритті реабілітаційного центру під час чергової атаки шахедів. Максим – 18-річний штурмовик, який щойно дістав важке поранення, а Руслан та Олександр – захисники Маріуполя, які повернулися з трьох років російського полону. Там, у неволі, окупанти змушували їх шити, але хлопці вирішили переосмислити цей важкий досвід і повернути його на власну користь.

Об’єднавши зусилля, ветеранські “штурмові” виплати та грошову допомогу після полону, троє хлопців запустили в Києві з нуля власне швейне виробництво та бренд одягу “Волоцюги”.

Букви поспілкувалися з одним із засновників бренду, ветераном Максимом Захарченком, про його шлях у війську, ідею створення бренду, його мету та ідею.

– Максиме, як ви зустріли повномасштабну війну?

– На той момент я був із мамою та двома сестрами. Мені було 17 років. Я вивіз їх до Польщі, але одразу повернувся. Я збрехав рідним, що їду в Україну по справах, а сам пішов підписувати контракт як лише стукнуло 18.

Коли мене забирали на “Десну”, звідки потім відправили в Латвію, я сказав батьку, що буду водієм. Просто щоб він не сивів від пристраху. А сам уже тоді знав, що йду в штурмову піхоту.

І тут стався прокол. Батько дзвонить мені після чергового штурму, а я на емоціях починаю розпрвідати йому, як ми заходили на позиції. Він каже: “Стій, ти ж на штурми не ходиш?”. І я такий думаю: “Бляха, точно, я ж водій…”. Цей факап я запам’ятав на все життя.

Згодом я отримав поранення і мене списали зі служби.

– Як воно – повертатися в цивільне життя після штурмів? Чи думали тоді, що ваші плани переростуть у власний бренд?

– Повернення в цивільне життя… Скажу чесно: спочатку мене дуже “запаювало”. Перші кілька місяців я взагалі уникав соціуму – просто сидів удома, серце щеміло за пацанами, які залишилися там. Тоді мені допомагав лише один близький товариш, ми постійно були разом, він мене дуже підтримував.

Ми з ним вже тоді думали відкрити щось своє, але чітких думок про бренд тоді ще не було. Усе змінилося, коли згодом зателефонували побратими. Ми зрозуміли, що треба робити якийсь спільний реліз, випускати продукт у тій сфері, на якій ми добре знаємося.

– Як ви познайомилися зі своїми майбутніми партнерами?

– Я приїхав на психологічну реабілітацію в центр “Лісова Поляна”. Руслан та Олександр, які щойно повернулися з полону, теж потрапили туди. І в один із днів почався сильний обстріл – налетіли “шахеди”. Мене тоді сильно крити почало, флешбекнуло добряче. А для хлопців усе це взагалі було дикістю. Вони потрапили в полон ще під час оборони Маріуполя на самому початку повномасштабного вторгнення, тому поняття не мали, що таке дрони. А тут прямо над нами літають якісь “літачки”, вибухи… У хлопців очі по п’ятдесят копійок.

Ми всі разом спустилися в укриття. Ця стресова ситуація нас і звела. Спершу просто перезирнулися, потім привіталися, познайомилися. І з того моменту весь час у центрі проводили разом: зранку прокидалися, зустрічалися і до самого вечора десь каталися, спілкувалися. Так і здружилися. Хлопцям після полону спершу було важко, вони трохи закривалися в собі, але реабілітація допомогла. Тоді й з’явилася перша спільна ідея.

– А кому з вас трьох першому спало на думку: “А давайте шити одяг і відкриємо фабрику”? Чому взагалі виникла думка про швейне виробництво? Я знаю, що хлопці в полоні були змушені цим займатися.

— Так, у полоні хлопців змушували шити. І після звільнення вони вирішили переосмислити цей важкий досвід, повернути його на власну користь. Вони і запропонували мені партнерство, тому що я розуміюся в маркетингу, комунікаціях та зйомках.

Я вклав свої гроші – так звані “штурмові” виплати за поранення, а хлопці вкинули те, що отримали від держави після виходу з полону. Так і відкрили швейне виробництво. Згодом воно плавно переросло в бренд. Ми хотіли створити його, але не думали, що все відбудеться так швидко. Почався шалений ажіотаж, і ми зрозуміли, що просто шити одяг – мало. Людям відгукується наша історія, і вони хочуть бачити нашу ідею.

Фото з особистого архіву Максима

– А чи не було у хлопців психологічного бар’єра знову сідати за швейні машинки, але вже на волі? Адже в полоні це був елемент примусу.

– Звісно, певний тригер був, наздоганяло це їх. Це не минуло зовсім безслідно і давалося психологічно непросто. Але бажання створити щось своє, на волі й заради власної мети, виявилося сильнішим за той страх.

– Звідки взялася назва бренду “Волоцюги”?

– Усе просто: ми всі – пацани з вулиці, з простих районних сімей. У нас завжди був такий ритм життя – куди занесе, туди й неслося. Згодом усіх нас занесло на війну. Ми рухалися нога в ногу зі спортом, раніше були такими собі розбишаками.

Але головне, що хлопці після полону дуже гостро переосмислили цінність свободи. І “Волоцюга” в нашому розумінні – це насамперед вільна людина. Вона сама обирає свій шлях і робить те, що вважає за потрібне. Вона ні від кого не залежить. Тож наш бренд – це маніфест свободи. Ну і, звісно, це історія про хлопців, які пройшли полон, та й загалом про всіх ветеранів.

– Ви запускаєтесь в Києві абсолютно з нуля. Як це виглядає на практиці? З фінансами зрозуміло – ви скинулися бойовими виплатами. А як шукали приміщення, обладнання?

– Зазвичай усе починається з пошуку. Знайшли приміщення, орендували, зробили там ремонт і закупили перші машинки. Але справжні труднощі почалися тоді, коли хлопці сіли набивати скіли й відточувати майстерність. Нам дуже допомагав розвиватися Руслан – він підганяв замовлення на відшив сумок, щоб пацани тренувалися.

Screenshot

– Скільки людей зараз залучено в бренд “Волоцюги” і хто за що відповідає?

– Власників троє. Хлопці відповідають за пошиття та контроль якості, а на мені – маркетинг, зйомки, перемовини про співпрацю тощо. Але партнери теж долучаються до промо, адже мають багато знайомств у мілітарі-спільноті та ветеранських колах ще з минулих часів.

– А загалом скільки людей налічує ваша команда?

– Точну цифру зараз назвати важко, бо ми саме у процесі великого розширення — фактично створюємо нову велику команду. Наразі, окрім досвідчених фахівців, я намагаюся залучати молодь. Хочеться ділитися досвідом і виростити круте молоде покоління, яке горітиме цією справою. Поки що на самому виробництві хлопці багато шиють самотужно.

– Як на виробництві уживаються ветерани та цивільні? Чи виникали якісь конфлікти через різницю в досвіді?

– Ні, все абсолютно окей. Наш головний принцип – людина має почуватися вільною. Якщо хтось запізнюється чи комусь потрібно терміново поїхати у справах, то ми завжди поставимося з розумінням і підемо назустріч. У нас немає армійщини, ніхто шикуватися по струнці не буде. Усе максимально просто, по-цивільному. Прагнемо побудувати сімейну атмосферу, бо коли є злагодженість у колективі, то й робота йде в рази краще.

– Ви загадали про сімейну атмосферу, але як саме бізнес допомагає вам триматися разом? Ви працюєте як один організм?

— Суперечок практично немає, у нас панує тотальна синергія. Знаєте, це проявляється навіть у дрібницях під час роботи. Я не майстер у шитті, але бачу, як працюють хлопці: нікому не треба казати “подай ножиці”. Хтось один помітив, що побратиму потрібен інструмент, – і мовчки протягнув. Кожен зайнятий своєю справою, але паралельно готовий підстрахувати іншого.

Буває, я з кимось розмовляю по телефону, і водночас вільною рукою допомагаю тримати якусь стропу чи тканину, щоб хлопцям було зручніше відрізати. Ми розуміємо один одного з півслова, без зайвих розмов. У нас дуже схожі погляди на життя, спільне минуле, тому ми завжди знаходимо спільну мову й рухаємося в одному напрямку.

– А хто ваш покупець?

– Абсолютно всі. У нас максимально різна аудиторія: від підлітків до дорослих людей, як цивільні, так і армійці.

– Яким ви бачите ваш бренд за кілька років? Яка головна мета проєкту?

– Головне, щоб люди розуміли нашу ідею. Пам’ятали Маріуполь, пам’ятали полон, пам’ятали всіх військових і те, що за свободу потрібно боротися. Знаєте, дехто каже: “А що мені дала ця країна?”. Країна дала тобі свободу.

У нашу ідеологію закладено багато сенсів: і спорт, і незламність. Своїм прикладом ми хочемо показати, що поранення, важка травма чи полон – це не кінець життя. Можна піднятися, об’єднатися, створити щось своє, і воно “залетить” так само, як залетіло у нас. Зараз ми їздимо з екскурсіями та зустрічами по госпіталях, а в планах — об’їхати з такими благодійними заходами всю країну. Хочеться, щоб люди носили наші речі й чітко зчитували цей меседж.

Зараз оголосили великий набір людей. Ми шукаємо однодумців, щоб зібрати ту саму потужну команду. Зараз активно проводимо співбесіди, спілкуємося з кандидатами. Шукаємо тих, хто готовий не просто працювати, а разом із нами створювати якісний продукт і нести цю ідею в маси.