Чому я пишу не з окопу

Після 24 лютого 2022 року в Україні відбулися зміни. Раптом побільшало борців за рівні права жінок і чоловіків. Тобто за те, щоб зобов’язати жінок нарівні з чоловіками бути в окопах.

В Україні раптом стало престижно бути жінкою. Мабуть, уперше чоловіки відчули обмеження своїх прав. Деякі навіть назвали це дискримінацією.
Побільшало чоловіків, які стали на підбори, вдягли перуки, сукні й спідниці. Не для того, щоб пройти маршем Хрещатиком, солідаризуючись із ЛГБТК+ спільнотою, а щоб перетнути кордон. “Коли треба рятувати життя, то можна і побути бабою”, – описав ситуацію один із них.

Як же так сталося?

Правила життя під час війни прописані в українських законах ще з 1991 року.

Зокрема мобілізація, яка почала повноцінно діяти після 24 лютого 2022 року. Вже не вдавалося стримувати війну в межах АТО, правовий режим якої не потребував запровадження воєнного стану.

Саме так більшість дізналася, що закон “Про військовий обов’язок і військову службу” надає жінці право бути в окопі за вибором, а не за примусом. Або не бути в Україні й рятуватися від війни за кордоном.

Дійсно, хто ж ті закони читає.

Періодично публічно мені ставлять запитання: коли закінчиться війна, на яке я відповідаю: “Не скоро”. Пояснюючи, що війна – це наш спосіб життя вже 12 років. Незнання чи неусвідомлення українцями того, що Росія вперше напала на Україну навесні 2014-го, а не в лютому 2022-го, не змінює реальності. І тут починається: “Нафарбована кукла, чому ти не в окопі?!” – пишуть під моїми відео.

“Хорошо тебе говорить, ты можешь уехать, пока тут война до последнего украинца”. Саме українця, а не українки. Так ніби гинуть лише чоловіки. З фемінітивами в нас і досі важко.

Як же так вийшло? Хто ж написав ті закони, які обмежують права чоловіків під час війни?

З часу відновлення української державності у 1991 році працювало 9 скликань Верховної Ради України. Ось такий гендерний баланс. Тобто дисбаланс:

Перше скликання (1992-1993) – загалом 475, жінок 12, чоловіків 463.
Друге скликання (1994-1997) – загалом 436, жінок 18, чоловіків 418.
Третє скликання (1998-2001) – загалом 477, жінок 38, чоловіків 439.
Четверте скликання (2002-2005) – загалом 509, жінок 28, чоловіків 481.
П’яте скликання (2006-2007) – загалом 483, жінок 42, чоловіків 441.
Шосте скликання (2008-2012) – загалом 541, жінок 42, чоловіків 499.
Сьоме скликання (2013-2014) – загалом 478, жінок 46, чоловіків 432.
Восьме скликання (2015-2019) – загалом 468, жінок 56, чоловіків 412.
Дев’яте скликання (2019 – сьогодні) – загалом 440, жінок 92, чоловіків 338.

Тож ті закони написали й проголосували за них у тотальній більшості чоловіки. Попередньо зробивши копіпаст законів СРСР “Про загальний військовий обов’язок” 1939 і 1967 років. Загальний військовий обов’язок стосувався лише чоловіків з 18 років. Жінок із медичною, ветеринарною чи технічною підготовкою брали на облік і могли призивати у воєнний час для допоміжної та спеціальної служби (у редакції 1939 року).

Після 1991 року всі чоловіки, громадяни України віком від 18 до 60 років, є військовозобов’язаними. На військовий облік беруться і жінки, але лише певних професій. Жінки можуть піти на війну лише добровільно.

Такі от “нерівноправні закони” створені й проголосовані чоловіками, які всі 35 років домінували у Верховній Раді й не зробили нічого, щоб ці закони змінити. І от тепер чоловіки, звісно, не всі, дорікають жінкам за те, що самі надали нам “більше прав” під час війни.

Борці за рівноправ’я ігнорують велику кількість жінок, які мобілізувалися добровільно, а не за повісткою чи боячись ТЦК.

Точно як скопійований радянський закон, також діяв радянський соціальний конструкт, де жінка без чоловіка би не вижила. Бо чоловік – годувальник та захисник Вітчизни, з чим його й треба вітати кожного року 23 лютого. Жінок називали “слабый пол”.

“Молчи женщина, твой день 8 марта” та жарти про тещу культивувалися роками. Зокрема КВНом – альма-матір’ю теперішнього українського президента. А згодом і його власним “95-м Кварталом”. За іронією долі саме за президентства Зеленського більшість чоловіків усвідомили, що патріархальні правила це не жарт, а й відповідальність.

“Місце баби на кухні, а я захисник. От коли прийде час, то і захищати буду”. І от коли прийшов час “захисту Вітчизни”, згадали про рівність. І винними роблять жінок. Які, вочевидь, зараз мають виходити на протести проти такої дискримінації (і такий коментар я чула). Автор коментаря вийти не може, бо ТЦК.

Але ж я не обирала народитися жінкою. Як і всі інші жінки.

Нагадаю, що реальну можливість бути політикинями ми отримали відносно недавно, бо наше місце було на кухні. Прибиральницею, кухаркою, вчителькою нам дозволялось, а науковицею, директоркою, депутаткою – “понавигадували фемінитивів”.

Так от. Ми живемо за правилами, створеними чоловіками. Для чоловіків та жінок. І це є наслідком електоральних та соціальних рішень українського народу. Я пишу це не з окопу завдяки героям і героїням, які ціною власного життя та здоров’я дають мені право обирати – бути чи не бути в окопі. Героям та героїням, які дають мені право жити на рідній землі у рідній країні.

Раптова відставка уряду, яка пішла не за планом, протести реакція на спробу відставкою уряду замаскувати усунення популярного міністра, заміна головнокомандувача як спроба “домовитись посередині” з громадянським суспільством і нарешті відкликання посла зі США з негайним врученням їй підозри – в будь-який інший час такий вир подій міг би викликати припущення про те, що у владі триває серйозна криза, яка перекроїть політичний ландшафт України на наступні роки.