Імплантати замість ампутацій та Діснейленд для дітей-сиріт: інтерв’ю з Андрієм Лиманом

Благодійний фонд «Тихо» возить у Європу дітей військових, які загинули чи зникли безвісти, аби повернути їм здатність мріяти. Ще один великий напрям фонду – закупівля титанових імплантатів, які рятують поранених бійців від ампутацій. Засновник організації Андрій Лиман почав керував фондом прямо з передової, поки сам служив кулеметником та оператором нічного дрона «Вампір».

Букви поспілкувалися з Андрієм про роботу фонду, виклики та плани.

– Розкажіть про ідею створення «Тихо». В який момент з’явився фонд?

– Усе почалося в казармі, у ніч із 25 на 26 лютого 2022 року. Мій телефон просто розривався. Хтось просив допомогти з евакуацією, хтось хотів віддати машину чи «Мавік», когось треба було нагодувати чи розселити. Проблем, які потребували негайного вирішення, була безліч. Водночас було багато людей, які прагнули діяти, дзвонили й казали: «Просто покажи, що робити».

Так склалося, що з 2015 року я займався організацією фестивалів, і мене чомусь усі вважали… ну, не знаю, мало не «нациком», але я мав гарні здібності менеджера і організатора. Назва «Тихо» виникла тому, що ми переконані, що треба діяти, а не розмовляти. Жодного іншого хитрого замислу в цьому немає.

– А чому вас вважали «нациком» через фестивалі? Вони були патріотичними?

– Ні, просто я говорив українською, і фестивалі ми робили з українськими гуртами. У середовищі, де майже всі слухали російську музику, цього виявилося достатньо, аби на тебе повісили такий ярлик. Свого часу я допомагав команді «Бандерштату», але здебільшого це були звичайні музичні події, нічого надзвичайного. Проте суспільство сприймало це саме так.

– Відомо, що у вашому фонді є ініціатива, в межах якої ви возите дітей-сиріт військовослужбовців на відпочинок до Європи. Розкажіть про цей проєкт.

– Цей напрям роботи ми називаємо «терапією мріями». По-перше, це наша відповідь на питання, що ми можемо зробити для хлопців, які віддали життя за Україну або зникли безвісти. Їм самим уже нічим не допоможеш, і їм, зрештою, байдуже, чи пам’ятатимуть про них, бо їх уже немає. Життя жорстоке. Але подарувати їхнім дітям віру в мрії та в те, що вони здатні досягти абсолютно всього, – ось це круто.

Я сам виріс без батьків і добре знаю, що у такий момент твій світ звужується, а можливості стають обмеженими. Мить, коли ти зможеш поїхати й побачити щось справді прекрасне, настане дуже нескоро, лише тоді, коли збіжаться і час, і фінанси. Можливо, у 25 років, а можливо, і в 30. А якщо дитина з маленького містечка, то для неї взагалі дивно, що десь люди спілкуються іншою мовою.

Зараз ми веземо дітей віком від 9 до 13 років. Ми хочемо розширити їхній світогляд. Прагнемо, щоб у них з’явилося світле місце у спогадах, куди вони зможуть повертатися подумки, коли їм буде сумно чи важко.

Щодо викликів – це шалено дорого. Одне таке турне коштує від двох мільйонів гривень, якщо ми говоримо про Діснейленд. Маршрут через Німеччину виходить трохи дешевшим, через Швейцарію – дорожчим.

– Ця сума – вартість поїздки для однієї дитини чи для цілої групи?

– Це бюджет на групу з 20 дітей. До того ж їх обов’язково супроводжують медик і психолог. Ми їдемо двома автобусами, які обов’язково мають бути обладнані холодильниками для зберігання продуктів і медикаментів, тому логістика виходить трохи дорожчою.

Подорож виключно автобусна. Перельоти літаком неможливо прорахувати, бо щойно ти намагаєшся забронювати більше як п’ять квитків, ціна одразу злітає втричі або вп’ятеро, і ці тарифи змінюються щодня. З автобусом є хоч якась прогнозованість. Ми беремо два «Спринтери», і ними діти вирушають у дорогу.

Тому головний виклик – це фінансування. Чому важко щось спланувати? Наприклад, ми розрахували бюджет поїздки ще в січні, а потім спалахнув конфлікт в Ірані, пальне підскочило в ціні на 90%, і всі наші кошториси полетіли шкереберть. Доводиться все переписувати з нуля. Буває, що налагоджені схеми взагалі перестають працювати. Тож ключова проблема – це гроші. Сама ж організація процесу не є складною.

– Діти проводять у поїздці певний час. Яку трансформацію ви помічаєте в них після повернення в Україну?

– Був у нас десятирічний хлопчик, якого ми повезли в Барселону. Там для дітей влаштували екскурсію музеєм футбольного клубу «Барселона».

Хлопчик довго стояв біля футболки Ліонеля Мессі. Його мама (тоді це була ще спільна подорож із батьками) розповіла, що колись вони з чоловіком зробили сину фірмову футболку «Барселони», і малий у дворі завжди грав за Мессі. Батько дитини загинув на фронті, але хлопчик досі фанатіє від цього клубу. Дізнавшись про це, директорка музею організувала все так, що Мессі особисто розписався на футболці, і її подарували малому.

Як це на нього вплинуло? Справжній ефект виявиться років у 23 чи 30. Тільки тоді можна буде якось виміряти цей вплив: чи став він сміливішим, чи не побоїться втілювати власні мрії. Наша місія набагато простіша: якщо хоча б одна дитина завдяки цьому досвіду зміниться, якщо їй полегшало і ці спогади знадобляться їй через роки – отже, ми працювали не дарма.

Взагалі, такі речі й не повинні мати якихось сухих математичних вимірювань. Головне повернути цим дітям здатність мріяти.

– Окрім цього, зараз у фокусі вашої уваги проєкт із забезпечення імплантами, які дозволяють уникнути ампутації при серйозних пораненнях військових. Розкажіть про цю ініціативу.

– Цей проєкт називається ReBone. Ми реалізуємо його спільно з компанією Velta medical та шпиталями по всій Україні. Загалом система працює так: коли поранений потрапляє на стабілізаційний пункт із роздробленою кісткою або якщо її частину вирвало внаслідок вибуху чи кулеметного вогню, досвідчений лікар може законсервувати кінцівку й передати пацієнта на наступний етап евакуації.

Якщо на другому рівні медичної допомоги працюють фахівці високого класу, як у наших партнерських шпиталях, то вони приймають рішення не ампутувати ногу чи руку, а встановити титановий імплант. Завдяки цьому зберігаються живі тканини, м’язи, судини. Це фантастична технологія. До того же така операція запобігає тривалому й складному протезуванню.

Крім кінцівок, ми допомагаємо відновлювати шматки черепної коробки, щелепи, плечі, ділянки хребта. Фактично замінюємо втрачені кістки аналогами з титанового сплаву. Це повертає людині повносправність, вона може жити повноцінним життям без жорстких обмежень. До речі, коштують такі матеріали не дуже дорого.

Ми запустили цей напрям півроку тому. За наявності стабільного фінансування ми могли б купувати приблизно сотню таких імплантатів щороку. Поки що наші фінансові можливості дозволяють забезпечувати трохи більше як двадцять операцій на рік.

– Наскільки це складно з погляду логістики та доступності в Україні?

– Організувати це нескладно. Сама доставка імплантатів у нас чітко налагоджена. Що ж до транспортування пацієнтів, то існують спеціальні медичні машини та системи фіксації, які мінімізують тряску. Ці медичні протоколи винайшли не в XXI столітті, усе вже давно розроблено й працює. Проблема не в логістиці, а в поінформованості лікарів на місцях та фінансуванні.

– Скільки загалом напрямів роботи у фонді й які з них найважчі?

– У нас є три ключові напрями: допомога військовим, сприяння розвитку культури та терапія сенсами.

Загалом, терапія сенсами закладена в кожному нашому проєкті. Будь-який збір для нас – це спосіб розкрити певну цінність. Наприклад, сенс сміливості як здатності ухвалювати відповідальні рішення у складних ситуаціях. Або кампанія «Світлом до світла», де ми рефлексуємо про те, чим є світло для кожного з нас. Під ці ідеї ми й запускаємо фандрайзингові кампанії.

Якщо говорити про прямі проєкти, то зараз ми готуємо похід Чорногірським хребтом під назвою «Шлях честі». Десятеро військових пройдуть цим маршрутом і встановлять мітки із ціннісними орієнтирами, які згодом нанесуть на туристичну карту. Для бійців це можливість побути тиждень у горах без зв’язку й переосмислити певні речі. Поїздка дітей до Діснейленду – це теж терапія сенсами. Сенс глибокий настільки, наскільки ти готовий у нього пірнути.

Ще один наш проєкт – «Гра в радість» за мотивами роману Елеонор Портер «Полліанна». У ній змодельовано 60 поганих і дуже поганих життєвих ситуацій, а завдання гравця – знайти, чому в цьому можна порадіти. Ми випускаємо друковану версію та мобільний додаток, реліз плануємо на вересень.

Другий напрям – допомога армії. Це закупівля імплантатів, придбання й обслуговування автівок і для цього у нас є власна мережа СТО “БАЗА”, закупівля систем РЕБ та РЕР, а також розвідувальних і ударних бортів (як-от БпАК «Меркурі», «Вампір», «Кажан»). Крім того, ми фінансуємо лабораторії з розробки FPV-дронів та засобів радіоелектронної боротьби.

Третій напрям – культура та культурна дипломатія. Ми проводимо понад 150 подій на рік за кордоном. Це і фуд-дипломатія, і виставки, і музичні заходи. Ми ділимося українською культурою та інтегруємо в неї нашу головну національну традицію – єднатися в будь-яких незрозумілих ситуаціях, чи то в радості, чи в біді. Часто за кордоном людям байдуже до мистецтва як такого, і це нормально. Але їм потрібне відчуття дому та своя референтна група. І от під цим соусом ми відкриваємо для них колісну ліру чи харківську бандуру, щоб вони не втрачали зв’язку з сучасним українським контекстом.

В Україні ми купуємо маленькі бандури для дитячих музичних шкіл. Також проводимо фестивалі. Один із них – BOH SUP fest, мета якого – повернути річці Південний Буг її автентичну назву (Бог). На перший погляд, це здається дивацтвом, але це відгук нашої внутрішньої правди, яку не можна ігнорувати. І, звісно, це ефективний інструмент для фандрайзингу на користь армії та дітей.

– Напрямів дійсно чимало. А які ресурси чи партнерства вам зараз найбільше потрібні для масштабування?

– Якщо говорити про закордонну діяльність, було б чудово, якби відгукнулися власники готелів чи ресторанів у Парижі, Женеві, Базелі чи Дрездені, які готові безкоштовно прийняти наших дітей. Також потрібні партнери, здатні забезпечити базові потреби (воду, харчування) під час дитячих поїздок чи походів військових у гори.

Ну і, звісно, фінансові партнери – це найнеобхідніше і найпростіше. Гроші, ресурси, інтеграція в бізнес-події та фестивалі. Усе як у всіх, нічого нового тут не вигадаєш.

– Я знаю, що ви військовий і свого часу були оператором важкого дрона «Вампір». Розкажіть про свій шлях на фронті.

– Усе почалося у 2022 році, коли я, як і всі чемні хлопці, пішов служити. Згодом через конфлікт із військкомом сталася перерва, тоді ще можна було послати когось і піти додому. У 2023-му я повернувся до війська. Досить довго був кулеметником, пізніше сапером-вибухотехніком в екіпажі «Вампіра» та «Кажана», а згодом і оператором цих бортів.

Поки перебував на бойових, примудрявся паралельно займатися фондом і навіть читати книжки. Жив своє найкраще життя. Правда, спав дуже мало, але це нормально. Я не бачу в цьому жодного героїзму – це просто робота.

— Але цивільним важко уявити, як можна ефективно керувати великими благодійними проєктами, перебуваючи на передовій. Як вам вдавалося це обʼєднувати?

– Служба на передовій дає чудові ментальні фільтри. Ти миттєво відсікаєш зайві контакти, непотрібні заняття й фокусуєшся лише на головному. Коли ти працюєш в екіпажі «Вампіра», ти не літаєш цілодобово. У нас було від 10 до 16 вильотів за бойову зміну, яка триває добу. Так, ти не спиш 24 години, але безпосередня робота йде під час штурмів чи мінування. Що робити в решту часу? Хтось гортає ТікТок, а я або читав якщо це була ніч, або працював по фонду. Моє завдання полягало в тому, щоб написати умовним 50 людям, попросити відкрити мікрозбори чи залучити донорів. Просто дещо змінилося робоче місце.

Звісно, бувало страшно. Коли по тобі працює ворожа артилерія – це вкрай неприємно й дуже лячно. Але ти все одно можеш працювати. Можна сидіти й боятися, нічого не роблячи й жаліючись на долю, але мені не було важко. Може, комусь іншому було.

– Яким ви бачите фонд «Тихо» через кілька років? Чи є якась конкретна мета чи амбітна вершина, якої прагнете досягти?

– Вершини є у кожному проєкті. Якщо говорити про BOH SUP fest, то мета – довести до кінця перейменування річки. Це непросто й забере років 4-5 просто тому, що є купа іншої роботи. Зараз ми на етапі розробки змістовної програми з перейменування річки , а це об’ємний процес.

В автомобільному напрямі у нас зараз діє 8 партнерських СТО по Україні, кожна з яких має свій профіль (паливні системи, двигуни тощо). Моя мрія – побудувати власне велике приміщення, яке зможе обслуговувати десятки машин одночасно. У медичному напрямі хочеться вийти на рівень 200 придбаних імплантів на рік, а в дитячому – організовувати щонайменше 10 великих подорожей щороку. Це те, до чого ми йдемо.

Я намагаюся будувати горизонт планування на 20, 30 чи навіть 50 років уперед, бо планувати на 5 років – нудно. І я не бачу розвиток «Тихо» виключно в межах України. Наша глобальна мета – допомагати людям знаходити сенси, які дадуть їм сили жити й рухатися далі.

При цьому ми принципово допомагаємо лише тим, хто вже сам щось робить для досягнення своєї мети. Ми ніколи не працюємо з тими, хто просто ходить і скиглить, як усе важко й несправедливо. Такі люди не є нашими бенефіціарами, бо їм неможливо допомогти. Натомість ми підтримуємо дієвих людей. І якщо ми, окрім матеріальної допомоги, даруємо їм нові сенси – ми щасливі.