Друга українська інновація: громадянська стійкість між фінською моделлю та європейським запитом
У попередній колонці я писала про соціальні інновації в Україні. Ці інновації є частиною громадянської стійкості й демократизації безпеки, до яких Європа зараз уважно придивляється. ЄС намагається зрозуміти, як розподілити відповідальність за власну безпеку між усім суспільством, а не залишати її лише інституціям. Він шукає конкретні способи залучити звичайних людей до захисту й спротиву.
Це питання гостре, тому що війна й агресія нового типу давно вийшли за межі військових інституцій та за межі інституцій взагалі. Сьогодні вони б’ють по самій громадянській тканині суспільства. Іноді це пряма агресія, як в Україні; іноді непряма (дезінформація, поляризація, апатія), як у Європі.
У цій колонці я хочу показати, як українські інновації у сфері громадянської стійкості вписуються в ширше європейське мислення про демократизацію безпеки. Це допомагає зрозуміти, куди Україна рухається як європейський партнер і гравець.
Якщо простежити за європейськими безпековими конференціями останніх дванадцяти років, видно, як стійкість і демократизація безпеки вийшли на перший план [18], [19], [20]. ЄС почав шукати нові моделі захисту й реагування, які могли б працювати. Найдієвіша з них — це фінська модель Comprehensive Security.
Що це за фінська модель, як вона працює і де тут Україна?
Фінська модель виходить з ідеї, що безпека це відповідальність кожного, а не самого лише уряду, тоді як більшість європейських країн досі бачить її як послугу, яку надає держава.
Фіни “роблять свою безпеку” трьома інструментами.
Перший це National Defence Courses. Вони працюють із 1961 року, і їх пройшли понад 10 000 лідерів країни. Туди беруть чиновників, директорів компаній, журналістів, керівників громадських організацій і кидають у змодельовані кризи. І продукт тут не знання, а зв’язки.
Другий це державно-приватні партнерства. Критичну інфраструктуру (зв’язок, енергетику, порти) захищає не сама держава, а держава разом із бізнесом за наперед відрепетируваними протоколами.
Третій це регулярні спільні навчання. Цивільні й військові структури тренуються разом, програючи кризові сценарії.
Це просунута система, і Європа має всі підстави її хотіти. Але переноситься вона нелегко, і на те є причини.
По-перше, модель виросла з особливих умов: пам’яті про Зимову війну 1939–1940 років, довгого кордону з Росією, суворого клімату, географічної ізоляції та невеликого, рівного суспільства з високою довірою. Нічого з цього не експортуєш.
По-друге, вона тримається на сильних державних службах і на переконанні, що соціальна рівність сама собою є формою безпеки. У решті Європи це переконання слабше.
По-третє, проблема Європи не в браку законів чи інституцій, а в браку культури. Близько двох третин громадян ЄС ніколи не волонтерили задля стійкості власних громад, а на кінець 2024 року цим займалися лише 7%. Регламенти є, але лише регламентами тканини не створиш.
По-четверте, криза вже настала. Немає часу будувати систему повільно й згори, як це зробила Фінляндія. У кризу інституцій і повноважень часто бракує саме там, де вони найпотрібніші. Прикладом є COVID. З чотирьох інструментів координації, які ЄС створив під час пандемії, спрацював лише єдиний, під який ухвалили обов’язковий регламент (цифровий COVID-сертифікат). Європа добре координує там, де має право зобов’язати. Але готовність суспільства так не працює. Людину не можна змусити бути небайдужою.
Україна, Фінляндія та ЄС на одному графіку
Щоб порівняти типи громадянської стійкості в Україні, Фінляндії та ЄС на одному графіку, можна взяти дві осі. Перша показує, хто вибудовує каркас безпеки (держава — суспільство); друга — рівень довіри до спроможності інституцій діяти в кризі (висока — низька).
Цей графік не для точних цифр, а для того, щоб концептуально показати, як роль держави, довіра суспільства й тип стійкості, що з цього постає, пов’язані між собою в Україні, Фінляндії та ЄС.
Три моделі громадянської стійкості: Україна, Фінляндія та ЄС.
У Фінляндії держава будує каркас згори, а люди беруть участь добровільно, бо довіряють їй. 82% фінів вважають, що державні інституції будуть готові захистити їхні життя у масштабній надзвичайній ситуації, тоді як у середньому по ОЕСР так вважають 53%. В Україні держава будує цей каркас лише частково. Суспільство бере на себе багато функцій держави, бо держава слабка й перевантажена, і активна громадянська участь людей постає як наслідок цієї слабкості, а не з довіри. ЄС посередині. Він має інституції, регламенти й запит на те, щоб посилити громадянську участь, але йому бракує спільної стратегічної культури, відповідної довіри та власної соціальної тканини.
Фінська стійкість — це готовність за задумом (by design), вибудувана сильною державою за десятиліття й на довірі. Українська стійкість постала стихійно (by emergence), без оркестрування, зі слабких інституцій, і може бути актуальною сьогодні як кейс того, на що здатне суспільство, коли каркас згори не встигає.
У чому можливість для України і в чому слабке місце?
У міру того, як елементи, що формують громадянську стійкість в Україні, будуть виявлені, названі, вивчені й виміряні, інтерес до українського досвіду може зростати, тим більше, що проблема Європи не в регламентах, а в тканині, яка породжує соціальну стійкість. Україна її має й продовжує вирощувати, і це може стати можливістю для взаємовигідних партнерств.
Однак український досвід ще не готова модель, яку можна взяти й впровадити: у нас ще немає ні навчальної програми, ні показників ефективності, ні процедури перенесення.
І в європейців є ще одна причина вагатися чи переймати практики з українського кейсу. Ця стійкість виросла з катастрофи, яку ніхто собі добровільно не влаштує. Кейс дуже цінний саме тому, що коштував так дорого. Але стійкість, народжена в катастрофі, це саме той тип, що не переноситься. Катастрофу не можна сфабрикувати, бо коли її плануєш, екстреність втрачається як каталізатор. Це слабке місце з погляду переносимості й застосовності кейсу.
Тож розвиток, масштабування і експорт українських соціальних інновацій це не готове рішення. Це реальна, але складна можливість. Український кейс надто цінний, щоб його ігнорувати, і надто унікальний, щоб його скопіювати. Шлях уперед може лежати не у реплікуванні його, а у будуванні партнерства навколо того, чого він навчає.
Що вже є зараз, на що можна спертися?
На форумі OSCE у жовтні 2025-го Велика Британія відкрито заявила, що черпає натхнення водночас із фінської моделі та з “надзвичайної стійкості України, її здатності підтримувати функції суспільства під крайнім тиском”.
Сама Фінляндія 16 січня 2025-го оновила свою Стратегію безпеки суспільства, врахувавши уроки російської війни проти України.
London School of Economics запустила трирічну програму “Democratic Resilience in a New Age of War“, де Україна ключовий партнер і живий кейс того, як демократії керують під тривалим тиском.
А у військовій сфері рівне партнерство вже відбувається. У лютому 2025-го НАТО й Україна відкрили JATEC — спільний центр, де український персонал вбудований безпосередньо в структуру Альянсу.
Навіщо нам усе це знати?
По-перше, це знання — це власний, здобутий дорогою ціною досвід проактивного громадянського суспільства, стійкості й соціальних інновацій, з якого інші можуть захотіти вчитися.
По-друге, цей досвід конвертується в гроші, партнерства і вплив. Щойно українські соціальні інновації матимуть назву й наукове визнання, стане можливим залучати фінансування, будувати партнерства й перетворювати їх на проєкти.
По-третє, це варто назвати й зберегти саме по собі. Ця стійкість громадянського суспільства дісталася нам страшною ціною, і було б втратою дати їй згаснути чи забутися, щойно настане мир.
У попередній колонці я писала про соціальні інновації в Україні. Ці інновації є частиною громадянської стійкості й демократизації безпеки, до яких Європа зараз уважно придивляється. ЄС намагається зрозуміти, як розподілити відповідальність за власну безпеку між усім суспільством, а не залишати її лише інституціям. Він шукає конкретні способи залучити звичайних людей до захисту й спротиву.
Ранок понеділка, 14 вересня, видався справді нелегким. Як би то не було, за 7 років при владі Володимира Зеленського і його набраної по якихось під’їздах і теплотрасах команди, це вперше, коли з країни, ще до відставки, втік генпрокурор.
Наполегливість, з якою влада намагається обкласти податком усе, до чого може дотягнутись, заслуговує набагато кращого застосування. Особливо там, де збільшення податків виглядає, м’яко кажучи, сумнівним рішенням, навіть як теоретичне джерело для наповнення держбюджету. І особливо недоречним – на тлі регулярного знищення складів з товарами в Україні, що вже призвело до дефіциту деяких груп товарів і навряд чи зміниться в найближчому майбутньому, насамперед взимку, коли сили і ресурси ППО будуть спрямовані перш за все на порятунок енергетики, водо- і газопостачання, а не складів з одягом та іграшками.
Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.