Іванна Колодич: публікації автора

Юрій Іваськевич – оперний співак, який став стрільцем-кулеметником. А після важкого поранення на фронті повернувся до культурної діяльності. Він співав усюди – на фронті для бійців, в Конгресі для американських політиків, в Римі та Лондоні – для європейських чиновників та простих громадян на вулицях. Іваськевич із позивним “Паваротті” – один із найвідоміших артистів Культурних сил і Культурного десанту. 

Станом на 1 січня 2025 року у Збройних силах України служать понад 70 тисяч жінок, з яких понад 5 500 перебувають безпосередньо на передовій. Це на 20% більше, ніж у 2022 році, що свідчить про зростаючу роль жінок у військовій сфері.

Роман та Андрій Завгородні – брати, які народилися й виросли в Краснопіллі, за 10 кілометрів від кордону з Росією. Ще до повномасштабної війни вони поїхали в Харків, здобували освіту, будували життя, але з початком вторгнення Росії обоє зрозуміли, що залишатися осторонь – неможливо. І хоча не домовлялись, зрештою доля звела їх у 412 полку Nemesis.

П’ятнадцятирічний Данило Шевченко замість звичних підліткових розваг після російських обстрілів допомагає розбирати завали у Києві. Разом з однолітками та однодумцями він доєднався до волонтерської організації “Київські кажани”, яка ліквідовує наслідки терористичних атак Росії. Данило не лише працює на завалах – він виходить на мітинги, виступає проти законів, що, на його думку, загрожують незалежності антикорупційних органів, і переконаний, що змінювати країну потрібно вже зараз.

У сучасній війні культурний фронт стає не менш важливим за бойовий. Музика і мистецтво допомагають військовим переживати найскладніші моменти, відновлювати сили і зберігати людяність попри жахіття війни. Культурний десант – це мобільні творчі групи, які несуть цю підтримку прямо на передову, створюючи особливий простір відновлення і спротиву через мистецтво.

Маріуполь – місто, яке з початку повномасштабного вторгнення опинилося під жорсткою окупацією. Тут російські війська застосовували репресії проти мирного населення: зупиняли людей на вулицях, перевіряли телефони, забирали документи та влаштовували знущання.

Поки Україна веде боротьбу за свободу та незалежність, у цифровому просторі точиться інша війна – за памʼять. У Вікіпедії, одному з найбільших джерел відкритих знань, фіксується тривожна тенденція: з бази знань зникають статті про українських військових, зокрема про тих, хто загинув на фронті, маючи нагороди та офіційне визнання.

Це не просто розповідь про втрату. Це голос жінки, яка одного ранку проводила чоловіка на роботу і більше ніколи його не побачила. Він загинув 27.06.2022 у торговельному центрі “Амстор”, що у Кременчуці. Вже майже три роки це місцем трагедії, яку офіційно намагаються звести до мінімуму: приховані докази, мовчання компанії, закрита справа, невизнані жертви. Сьогодні, 11 червня, мала бути річниця їхнього шлюбу, проте цей день став поминальним.

Тисячі українських військових досі перебувають у російському полоні. Деякі з них – ще з весни 2022 року, після виходу з “Азовсталі”. Один із них – Денис Дорохін, боєць полку “Азов” із позивним “Гектор”, який потрапив у полон після важкого поранення в боях за Маріуполь. Йому було перебито руку, але евакуація не відбулася – він залишився в оточенні разом із побратимами. Згодом родина побачила його серед тих, хто виходив із заводу.

На центральній вулиці Краматорська — мирна картинка. Люди виходять з магазинів, діти з рюкзаками, кілька собак на повідку. Усе, як у звичайному місті. Якби не відлуння вибухів за горизонтом. Тривожна тиша, яка часом накриває весь простір.