Чому пропозиція міністра Федорова робити дрони вдома є небезпечною для українців?

Джерело: адвокат співзасновник ГО “Центр дослідження законодавства України” Назар Чорний.

Допис очільника Мінцифри Михайла Федорова про те, що українцям слід “долучатись до перемоги” шляхом збирання вдома FPV-дронів вкотре оголив проблему некомпетентності топчиновників поточної влади. При цьому, Михайла Федорова важко звинуватити в некомпетентності у сфері комунікацій, адже Мінцифри досягло чи не найбільших успіхів у цій сфері, та й сам Михайло Федоров в минулому був SMM-ником, і з досвіду мав би знати, як сприймається той чи інший меседж.

Під час пресконференції в грудні 2023 року президент України Володимир Зеленський пообіцяв, що у 2024 році Сили оборони отримають 1 000 000 дронів. Для реалізації цих амбітних планів з місцевих до державного бюджету передано десятки мільярдів гривень надходжень від “воєнного ПДФО”, які спрямували на придбання дронів – на додачу до тих 40 мільярдів гривень, які виділялись у 2023 році. Цими коштами з якихось причин розпоряджається не Міноборони, як і рештою воєнних закупівель, а Держспецзв’язку, орган, який безпосередньо підпорядкований міністру цифрової трансформації та віцепрем’єру з інновацій Михайлу Федорову.  

Відтак, залишається визнати, що очільник Мінцифри, яке є однією з ключових структур у забезпеченні армії дронами (з невідомих причин, але як уже є), має вкрай туманне розуміння того, що таке системний підхід – як в армії, так і в промисловості та економіці. 

Перша проблема – сам Михайло Федоров зазначив, що частка зібраних самотужки дронів, які забраковано фахівцями, складає 20%. Це багато. Навіть при тому, що ці дрони перевіряли фахівці на етапі збирання. Але при масштабуванні такої ідеї етап перевірки “на виробництві” пропускається через неможливість здійснення, і необхідно його переносити або безпосередньо в війська, або створювати окрему структуру, яка буде отримувати дрони від громадян, тестувати їх, справні передавати до армії, а несправні – або лагодити самотужки, або повертати збирачу.

Це додатковий час та кошти, витрат яких легко уникнути при нормальному серійному виробництві. Очевидним є й те, що з масштабуванням “домашнього” виробництва масштабується і відсоток браку – це типова проблема, з якою зіштовхувався будь-хто, хто мав справу з масштабуванням бізнес-процесів, адже найважливішим тут є наявність кваліфікованих працівників та дотримання інструкцій, що теж неможливо контролювати при “домашньому виробництві”.

Другою проблемою є організація такого “виробництва” та логістики. Автомобілі стали масовим явищем не тому, що в якийсь момент вони раптово стали потрібними усім, а тому, що було винайдено ефективний спосіб їх швидко та масово виробляти. Саме конвеєрний метод збирання, коли створення однотипного кінцевого продукту ділиться на ряд етапів, які виконують окремі працівники, постійно вдосконалюючи свої вміння, забезпечив можливість збирати автомобілі швидко та дешево, як наслідок – зробити їх доступними. 

Цей же процес допомагає зменшувати відсоток браку, оскільки поділ виробничого процесу на етапи дозволяє швидше та ефективніше локалізувати проблему і усунути її на етапі виробництва, тим самим зменшуючи й логістичні витрати. А однотипність продукту забезпечує повторюваність операцій, що також сприяє швидкості їх виконання.

Саме тому всі армії світу воюють 2 – 3 калібрами масової стрілецької зброї, 2 –3 калібрами артилерійських систем, стандартизують підвіси літаків та колісні бази машин, а якісь “штучні” рішення з’являються лише в  окремих підрозділах, які виконують нетипову роботу та іноді потребують нестандартних засобів. 

Але навіть у таких випадках прагнуть до уніфікації, тому що армія – це не лише люди, які стріляють з автомата, гармати чи запускають дрони. Армія – це також і логістика, яка має доставити потрібну кількість снарядів потрібного типу до потрібної гармати у потрібний час. Чим менше тут варіацій – тим менше шансів, що хтось десь помилиться і привезе 120-мм міни дивізіону 122-мм гаубиць чи набої радянського калібру 7,62 (яких теж є декілька варіацій) – підрозділу, у якого вся зброя калібру 7,62 НАТО.

Можливо міністр Федоров дійсно настільки вірить в “Нову пошту” та вважає, що з завданнями армійської логістики впорається ланцюжок “платник податків в тилу – приватна компанія – військовослужбовець”, але ні, не справиться. Точніше – не так ефективно, як це роблять люди, до чиїх обов’язків входить забезпечення військ, чия робота настільки значна і важлива, що існує окреме командування Сил логістики (і не лише в Україні, а й у НАТО, де ролі армійської логістики приділяється ще більше уваги).

Третьою проблемою є окупність виробництва. Так, створення виробничої лінії коштує значно дорожче, ніж придбання базового набору інструментів. Так, працівникам потрібно платити зарплати. Так, програмовані верстати коштують дуже дорого, а фахівці, здатні з ними працювати – ще дорожче. Але ці витрати компенсуються тим, що ціна готового виробу при масовому виробництві конвеєрного типу – незрівнянно нижча, ніж вартість готового виробу при ручному збиранні. А також дозволяють досягти повторюваності та отримувати щоразу продукт з одними і тими ж характеристиками, що вкрай важливо для користувача. Натомість при ручному виготовленні ті чи інші параметри неодмінно різняться – десь щось трохи зміститься, десь гірше припаяється, десь нещільно прилягатиме… У тилу такі дрібниці можуть коштувати вам витрат грошей і часу на ремонт, а на війні – життя.

Оптові закупівлі компонентів, оптимізація логістики, збір та аналіз статистики на виробництві та при використанні виробу – все це дозволяє зменшувати ціну кінцевого виробу і збільшувати ефективність праці. І це однаково працює у всьому світі – хоч при виробництві дронів, хоч при виробництві смартфонів, масове впровадження яких (завдяки тому ж конвеєрному виробництву!) дало можливість міністру Федорову писати свої “передові” ідеї в Інтернеті. Звісно, міністру Федорову вигідніше, щоб українці виготовляли дрони за власні кошти, перед тим заплативши податки, які надійдуть, зокрема, в розпорядження міністра Федорова. Але це проблеми виключно самого пана міністра. 

Говорячи про витрати, варто торкнутись і продуктивності праці. Фахівець завжди працює ефективніше, ніж любитель у вільний час, коли мова йде про масове виробництво. Фахівець, який постійно вдосконалює свої вміння виконувати певну операцію, чи послідовність певних операцій в межах виробничого процесу – є більш продуктивним, аніж найбільш мотивований любитель, який вирішив долучитись до збирання дронів у вільний від роботи та домашніх справ час. Зрештою, сам міністр Федоров хоче, щоб йому платили за його присутність на посаді міністра, а не виконувати обов’язки міністра у вільний час від наповнення контентом сторінки Мінцифри в Instagram і за власний кошт.

Четвертою проблемою є систематизація даних про виріб. Важливою характеристикою промислового виробництва є уніфікація продукції. У випадку дрона, це – однакові параметри роботи двигуна, однакові льотні характеристики, однакова камера, однакові протоколи зв’язку та передачі даних, уніфікована система скидання чи переведення боєприпасу в бойовий режим тощо. Все це дозволяє отримати зворотній зв’язок від користувачів та розуміння, як поточна версія дрона поводить себе в тих чи інших умовах, в руках більш чи менш досвідченого оператора, в тому чи іншому бойовому сценарії.  Це дає змогу вдосконалювати виріб, адаптувати його під різноматнітні умови та сценарії використання, відмовлятися від неефективних або надлишкових опцій та додавати необхідні. 

Все перелічене можливе, лише якщо є уніфікований виріб (або кілька його версій), щодо якого виробник отримує зворотний зв’язок від користувача. Чим більший обсяг такої інформації, тим точніше можна визначити, де саме є проблема на виробництві, в чому вона полягає, і чи вона є взагалі, а не йдеться, скажімо, про недостатню підготовку оператора, невідповідний сценарій використання або об’єктивні технічні обмеження. 

Малоймовірно, що навіть міністр Федоров всерйоз вважає, що умовний оператор дрона з умовної бригади ЗСУ знайде час та можливість щоразу зв’язуватись з умовним вчителем молодших класів з умовного Фастова, щоб з’ясувати, що той не зміг придбати рекомендовані плати і замінив їх іншими, і що саме через це в оператора зникає відеосигнал при зниженні температури повітря. Або ще через щось, про що “виробник дронів на дозвіллі” вже забув, бо він не займається цим професійно і не документує складові пристрою та виробничі операції. Радше, міністр Федоров взагалі не думає про необхідність та важливість подібної комунікації, з огляду на нерозуміння ним найбанальніших виробничих процесів.

П’ятою проблемою є масштаб та безперервність такого виробництва. Якщо міністр Федоров постулює FPV-дрони як “геймченджер”, технологію та засіб, які змінюють хід війни, то він має усвідомлювати (теоретично), що така технологія і засіб мають поставлятись у війська безперебійним потоком і в достатній кількості, бути максимально уніфікованими та адаптованими під конкретні завдання та вимоги – так, як це відбувається з набоями до стрілецької зброї та снарядами для артилерії. Ні в кого ж не виникає думка споряджати набої для війни в домашніх умовах (хоча суто технічно, це можливо, іноді простіше, ніж збирати дрони і чимало мисливців та стрільців-спортсменів це роблять і досягають значних результатів).

Що з цього (безперервність, обсяги, уніфікація) може бути дотримано при використанні методу “домашнього виробництва”, є питанням риторичним. Якщо умовна керівниця відділення Приватбанку втомиться на роботі більше, ніж зазвичай, і збере на фронт не 3 дрони, а 1 – чи поставляться росіяни з розумінням до цього прикрого факту і чи відправлять на черговий штурм Авдіївки не три танки, а один? За логікою Михайла Федорова, виходить, що так. Але з усім цим виникає питання – а навіщо нам у цьому ланцюжку сам Михайло Федоров? Він же навіть дрони не збирає.

Шоста проблема – не є секретом, що в Україні немає виробництва складових для дронів. Те виробництво дронів, яке сьогодні існує у нас, фактично є складанням компонентів, придбаних в інших країнах. Саме в доступності компонентів і полягає “вузьке місце” цієї сфери – основним їх постачальником є Китай, який постачає не лише нам. І ті приватні виробники дронів в Україні, які й без участі міністра Федорова самостійно змогли налагодити принаймні малосерійне виробництво, є критично залежними від постачань деталей, за які вони конкурують з російськими виробниками (зокрема й державними). 

У цих умовах викуп частки деталей для дронів любителями (де неодмінно буде вищий відсоток зіпсованих пристроїв) призведе не до насичення армії дронами, а до неможливості для серійних виробників нарощувати, а то й підтримувати обсяги виробництва через банальну відсутність сировини.

Сьома проблема охоплює ризики для тих, хто відгукнеться на заклик міністра. Михайло Федоров пропонує збирати FPV-дрони для фронту. Іншими словами – засоби, які можуть знімати, записувати та передавати зображення від дрона до оператора – і команди від оператора до дрона. В даному випадку – команди, спрямовані на знищення об’єкта, обраного оператором. 

З одного боку, СБУ може трактувати такі дії як намір створити пристрій для стеження, що в умовах повномасштабної війни не позбавлене логіки, однак для самого збирача дронів може створити неймовірні проблеми. А заразом – допоможе реальним російським агентам, які без проблем зможуть збирати власні дрони для стеження, адже легше загубитись серед тисяч людей, які замовляють деталі для одиничних екземплярів дронів, ніж серед оптових замовлень компаній, які займаються серійним виробництвом.

З іншого боку – поліція може трактувати створення дрона, здатного атакувати ціль за вибором оператора, як виробництво зброї (тобто – кримінальне правопорушення, передбачене статтями 263 і 263-1 КК України, незаконне виготовлення чи переробка зброї, бойових припасів або вибухових речовин). Ця проблема існує і у комерційних виробників зараз, оскільки правове поле в цій галузі залишається невизначеним (і цим міг би зайнятись міністр), а, отже, правоохоронці мають чимало можливостей для вільного трактування як законодавства, так і дій людей, які прагнули допомогти армії.

Варто зазначити, що боєприпаси та плати ініціації встановлюються на дрони уже безпосередньо військовими, втім, саме зазначена неврегульованість нормативного регулювання і правозастосовчої практики дає змогу поліції “закрити очі” на цей факт і трактувати відсутність заряду та плати ініціації на дроні як “незакінчений замах не злочин”, який залишився незакінченим, звісно ж, лише завдяки “пильності” правоохоронців.

Які шляхи вирішення проблем, або що мав би робити Михайло Федоров, якби був компетентною людиною для своєї посади.

Перш за все – в межах можливостей та повноважень міністра ініціювати та сприяти впровадженню програми промислового виробництва дронів – просувати пільгові адміністративні, податкові та митні режими для виробників дронів у взаємодії з профільними органами, налагоджувати безперебійне постачання складових та інструментів від виробників, забезпечувати державне сприяння та пільги для виробництв і гарантії безпеки від російських ударів (наскільки це технічно можливо), у перспективі – створювати ліцензійні виробництва необхідних компонентів на території України або країн-союзників та розробити правовий режим спільного використання власних ноу-хау різних виробників на період дії режиму воєнного стану.

По-друге – у взаємодії з Генеральним штабом ініціювати виведення фахівців з виробництва дронів в окремий мобілізаційний напрямок, де гарантувалось би закріплення саме цього виду діяльності за людиною на період мобілізації. Це допомогло б сконцентрувати в межах однієї структури виробництво та використання і посприяло б мобілізації, адже нівелюється один з найбільших страхів людей – потрапити на передову та бути вбитими, покаліченими чи потрапити в полон. 

По-третє – у взаємодії з Міноборони впроваджувати систему двостороннього обміну інформацією між виробниками та користувачами FPV-дронів, що підвищило б ефективність роботи обох ланок цього процесу, надало б виробникам можливість враховувати досвід більшої кількості операторів та сценаріїв використання дронів, а користувачам – доносити власні потреби безпосередньо до виробників, щоб оперативніше реагувати на спроби росіян адаптуватися до дій українських військових.

Сукупність цих та ряду інших системних дій мали б значний вплив на перебіг бойових дій та ефективність використання технології і засобів, які дійсно виявились ефективними в умовах нинішнього етапу російсько-української війни. Але це трохи складніше, ніж писати  дописи у Facebook.

Наявність навиків складання та використання дронів у громадян країни, яка воює – є безумовно важливим фактором. Як і вміння поводитись зі зброєю, надавати першу домедичну допомогу тощо. Як зазначено в дописі Михайла Федорова, сьогодні забезпечення цих навиків покладається переважно на небайдужих осіб поза державним апаратом. Від міністра ж вимагається дещо більше, ніж нагадування про таку ситуацію.

P.S. Михайло Федоров, навіть попри всю безглуздість його ідей, не є новатором у своїх пропозиціях. У 1958 році в комуністичному Китаї тодішній правитель Мао Цзедун ініціював політику “великого стрибка тигра”, прагнучи індустріалізувати економіку  Китаю. Була поставлена амбітна мета – через 15 років наздогнати Велику Британію за обсягами виробництва. 

Для цього було вирішено об’єднати населення країни у комуни (без урахування специфіки фаху та досвіду їхніх учасників), які мали не тільки забезпечувати самі себе і країну продукцією для життя, а й бути індустріальними драйверами економіки та осередками індустрії. Одним із продуктів, які мали виготовлятись у комунах, була сталь.

Як і з кожним технологічно складним продуктом, виготовлення якого доручили некваліфікованим працівникам без будь-якої мотивації (окрім негативної), результати були жахливими – китайська сталь того періоду стала мемом, її якість була жахливою, а самі вироби – здебільшого непридатними для подальшого використання, внаслідок перекосу сил на виробництво сталі занепало сільське господарство, і вже за два роки Китай охопив голод, який забрав десятки мільйонів життів. 

У процесі китайські комуністи з’ясували, що якісну сталь можна виробити лише промисловим способом на великих заводах, спроєктованих та обладнаних саме для цієї мети. Однак експеримент не припинили, натомість спробували нагрівати печі не дровами, а вугіллям, добуваючи його на місці, силами тих же членів комун та забираючи з інших потреб, від чого ще більше постраждала промисловість. Наслідком стало масове виробництво чавуну, придатного лише для обмеженого використання у сільському господарстві в тих же комунах. Після завершення програми знадобилось ще 3 роки для повернення обсягів виробництва сталі до рівня на початку “великого стрибка”.

Впродовж дії програми “великого стрибка” Мао Цзедуну незмінно доповідали про небувалі успіхи його плану, а тих чиновників, які розуміли наслідки продовження такої політики і знайшли в собі сили сказати про це вождю – позбавили посад і покарали.