Дорога додому зайняла 576 днів. Від загибелі до поховання – історія Владислава Крамаренка

Зранку, 24 лютого 2022 року, Маріуполь одним із перших прийняв удари загарбників, одразу ставши пріоритетною мішенню для окупантів. Упродовж трьох місяців активних бойових дій місто було епіцентром численних злочинів росіян як щодо цивільного населення, так і щодо українських військових. Допоки захисники героїчно обороняли “Азовсталь”, окупанти повністю знищували Маріуполь. Як наслідок, десятки тисяч людей загинули, тисячі дотепер перебувають у полоні. До сьогодні хронологію злочинів російської армії під час боїв за Маріуполь офіційно не відтворено: її продовжують доповнювати свідченнями звільнених з полону військових та маріупольців, репортажів відомих західних медіа. “Азовсталь” – центральний образ оборони Маріуполя. Однак, історія потрапляння в ці стіни для кожного бійця має власну хронологію.

Один із російських злочинів, який майже не має розголосу в інфопросторі, стався 31 березня 2022 року, поблизу селища Рибацьке. Тоді російські сили  збили гелікоптер із важкопораненими військовими, яких евакуювали з Маріуполя. Першими про це повідомили російські ЗМІ, зазначаючи про знищення двох українських гелікоптерів Мі-8 у районі прифронтового міста та називаючи це “ліквідацією націоналістів”. Серед загиблих – старший лейтенант НГУ Владислав Крамаренко, якого евакуювали з “Азовсталі”. Поховати захисника вдалось лише цьогоріч, 28-го жовтня. Однак і досі не всі родичі загиблих у трагедії мають результати ДНК і можливість належно попрощатися із найближчим. Особиста історія Владислава, за якої він опинився на “Азовсталі”, засвідчує ще один терористичний акт, скоєний росіянами.

Більше про шлях захисника Маріуполя і присягу місту, хронологію подій, в центрі яких опинився Владислав до потрапляння на “Азовсталь”, бажання, що лунали зі стін заводу, трагічну евакуацію поранених, процес ідентифікації та дорогу додому тривалістю 576 днів – у матеріалі для Букв розповіла дівчина захисника – Аліна Бережна.

Фото: особистий архів Аліни

– Аліно, знаю, що Владислав є ветераном АТО і був призначений захисником міста Маріуполя ще до повномасштабної війни. Можете, будь ласка, детальніше розповісти про службу Владислава, те, як змінився його військовий досвід протягом цих років?

– У 2017 році Владислав закінчив у Харкові академію Національної гвардії України й отримав звання лейтенанта. За розподілом був направлений на службу у місто Маріуполь, військову частину 3057. Спочатку обіймав посаду командира взводу, через 2 роки отримав звання старшого лейтенанта та став командиром роти. Це була дуже велика відповідальність, адже під його підпорядкуванням будо багато хлопців: це і строковики, і контрактники – він відповідав за кожного підлеглого. Згодом, через особисті обставини, вирішив за власним бажанням обійняти нижчу посаду. Очікував завершення контракту, термін якого мав би збігти у червні 2022 року.

– На момент повномасштабного вторгнення, яку посаду обіймав Владислав і що входило безпосередньо в його обов’язки? Чи згадаєте хронологію подій, в центрі яких опинився Владислав до потрапляння на “Азовсталь”?  

– На момент повномасштабного вторгнення Владислав був на посаді командира взводу. Спочатку він завжди виходив на зв’язок, щоб відписати, що з ним все добре, писав, що в Маріуполі важко, але вони точно переможуть. На початку березня надійшло смс, що страшно за літніх людей, хворих та дітей, а вони обов’язково прорвуться… Потім у місті зник зв’язок, і він зміг відписати декілька слів 9 березня: «зі мною все добре, топимо сніг, щоб випити чай». Далі зв’язок просто зник, була невідомість.

Фото: особистий архів Аліни

13 березня, ввечері, написала його мама, що з нею зв’язались із госпіталю і сказали, що Влад зазнав складних поранень. Він був на бойовому завданні, на лівому березі Маріуполя, і по хлопцях росіяни відпрацювали мінометами. Уламками йому розірвало щелепу, язик, губу та повністю вибило нижній ряд зубів, уламок застряг в шиї. Побратимам вдалось його витягти з позиції та довезти до госпіталю.

– Як події розгортались далі, вже у госпіталі? Можливо Владислав розповідав історії фронтових реалій під час оборони Маріуполя, які зараз можуть слугувати важливими свідченнями в процесі документування воєнних злочинів?

– Протягом декількох днів росіяни скинули авіабомби на шпиталь, Влада врятувало те, що він був у післяопераційній кімнаті, й зміг вижити. На його очах загинуло багато хлопців… Після цього хлопців з госпіталю перевезли на “Азовсталь”, звідки він вже міг виходити на зв’язок, але це завжди було з різних телефонів хлопців, адже власного вже не мав. Кожного дня, хоча б на 1-2 хвилини, але він писав, як його справи. Розповідав, що поранених хлопців кожного дня все більше і більше, а медичної допомоги на цей момент ставало все менше і менше, бо медикаменти вже закінчувались.

З особистого архіву Аліни

З особистого архіву Аліни

З гордістю розповідав, які сильні військові медики, бо вони робили надскладну роботу в таких умовах. Медики намагались постійно давати знеболювальні, але з його пораненнями дуже потрібна була операція у щелепно-лицьового хірурга. Він не міг ні їсти, ні пити. Пив тільки молоко і персиковий сік через трубочку під нахилом, бо воно постійно витікало назад. Мріяв тоді з’їсти звичайний бутерброд з маслом, але навіть цього його позбавили. Він вірив в те, що їм допоможуть і врятують з того пекла, завжди запитував, які новини в країні, бо можливості відстежувати це самостійно – не було.

Фото: особистий архів Аліни

– Аліно, вкотре ми вимушено повертаємось до найскладнішої теми – останньої розмови, яка давала надію на порятунок. Я правильно розумію, що остання звістка від Владислава була перед його евакуацією з “Азовсталі”?

– 30 березня в нас був останній зв’язок, ближче до ночі я дізналась, що його евакуюють до Дніпра. Спочатку я подумала, що, можливо, наша сторона домовилась про таку евакуацію поранених, бо не знала подробиць, як все проходить. Побратим Влада написав опівночі, що його забрали вже з “Азовсталі”, і потрібно чекати, поки він вийде на зв’язок. У мене були якісь дивні відчуття всередині, не можу це пояснити, але ніби передчуття якесь… До обіду чекала зв’язку, а його так і не було. Пообіді я дізналася з російських новин, що під Маріуполем збито гвинтокрил із пораненими, там вже були фото, відео. У мене начебто стіна перед очима впала в цей момент, але я сподівалась, що це якась помилка і «брєдні» росіян. Почала писати побратимам, які перебували на “Азовсталі”, щоб вони сказали, що це все – неправда, і Влада там не було.

У гвинтокрилі були поранені хлопці, більшість без кінцівок… Вони просто “добили” важкопоранених, які були без зброї, а потім вихвалялись цим. Мене всі заспокоювали тим, що він точно долетів, що чекає зв’язку, можливо, йому роблять операцію, і він не може відписати, що з ним усе добре. Час минав, а зв’язку так і не було. Всі гарячі лінії продовжували повторювати лише одне: «Який гвинтокрил? Звідки у вас ця інформація?». Пізніше росіяни опублікували детальні фотографії загиблих, де я впізнала Влада, але до останнього вірила, що це – не він, бо обличчя було обгоріле і важко бути впевненим на 100%.

Фото: особистий архів Аліни

– Уточнимо для читачів: 31 березня російські сили збили гелікоптер із важкопораненими військовими, яких евакуювали з Маріуполя, серед них був і Владислав. Дотепер у публічному просторі мало відомостей про цю трагедію. Чи готові Ви поділитися подальшою хронологією подій?

– З цієї клятої дати, 31 березня, почалась боротьба за повернення тіл, бо нікому до цього не було жодної справи, крім близьких. Потроху вдалось знайти інших родичів хлопців з цього гвинтокрила, і ми намагались спільними зусиллями щось дізнатися. Я особисто зверталась до омбудсмена ДНР, бо тільки та сторона могла знати, де вони залишили тіла. Писала у Телеграм-канал росіян, які опублікували фотографії тіл, щоб вони надали якусь інформацію про подальшу долю цих загиблих хлопців. Через них вдалось з’ясувати, що їх поховали десь поблизу Мангуша, але точного місця ніхто не говорив. Одного разу, коли я знову порушила питання, чи повернуть тіла хлопців з гвинтокрила, мені відповіли, що якби знали геолокацію могили, то це було б простіше. Тобто я, звичайна людина, повинна сама це дізнатися та повідомити нашим структурам, які займаються обмінами.

Через деякий час брат одного з пілотів вирішив спробувати через ОЛХ знайти людину на окупованій території, щоб ця людина за гроші спробувала пошукати братську могилу, в якій можуть бути наші хлопці. Якийсь абсурд, чому близькі це повинні робити, якщо цим питанням повинні займатись уповноважені люди? Вже в червні  2023 року брат пілота написав мені, що, найімовірніше, наших повернули, бо нібито знайшли могилу, в якій можуть бути наші. Тож, він власними силами та за допомогою зв’язків наполягав на їх обміні.

Фото: особистий архів Аліни

– Знаю, що поховання відбулось лише 28-го жовтня. Чи готові Ви поділитися процедурою, що передбачала отримання слідством ДНК та повернення тіла? Чи всіх захисників вдалось повернути?

– 23 червня пройшов обмін тілами загиблих, ми сподівались, що це наші, але точно ніхто не знав. Через два дні у закритій групі близьких загиблих з Маріуполя написали, що є два хлопці, в яких збереглися татуювання. Як тільки я побачила фото, одразу впізнала, що це тату Влада, адже коли він його набив, я ще сміялась, що навіщо це татуювання, ще й на нозі, де його не видно… Після цього нам призначили дату упізнання, без вагань ми з батьком Владислава поїхали до моргу в Київ, щоб підтвердити протоколом впізнання, що це татуювання Влада.  

На той момент тілам вже було майже півтора року, і їх стан навіть описати неможливо… Але якимось дивом це татуювання збереглось, і це допомогло нам, щоб процедура ДНК зайняла менше часу, бо вже знали, яке ДНК з яким потрібно порівнювати. Та, попри це, ми чекали 3 місяці експертизи ДНК, і тільки після цього змогли поховати в рідному місті Харкові, на Алеї Слави. Дорога додому зайняла 576 днів. Від загибелі до поховання. Зараз вже кінець листопада, а в інших хлопців з цього обміну і гвинтокрила й досі немає результатів ДНК. Тобто, їх тіла в Україні – з липня, а близькі досі не поховали своїх рідних. Я дякую цьому диву, що збереглось тату, і це нам так допомогло, бо ми б, як і інші родичі, досі б чекали й навіть не знали точно, що їх вже повернули.

Фото: особистий архів Аліни

– У своєму Інстаграмі Ви ділились зверненнями підопічних Владислава, які не приховують того, яким професійним і водночас людяним командиром він був. Можливо, є зразкові історії, що пов’язані з підопічними, які Ви бажаєте окремо розповісти? 

– За ці півтора року я отримала дуже багато смс від його побратимів, підлеглих, які дуже тепло відгукуються про нього як командира.

«Він був добрим, чесним, справедливим, деколи був суворим – залежно від ситуації, коротко кажучи – був людиною, яка заслуговує поваги.»

«Владислав був хорошим командиром роти, який був вимогливим, справедливим, але водночас тим, хто зрозуміє. Ми багато з ним пройшли. Бували часи, що лаялися з ним, але я розумію, що все було заради того, щоб бути в авторитеті у своїх підлеглих, і у нього виходило. Він із мене зробив гарного командира відділення. Я дуже співчуваю Вашій втраті, для мене було так само важко прийняти це і зрозуміти, що ти більше не зможеш побачити свого командира і потиснути йому руку, і подякувати йому за все.»

Це пишуть хлопці, у яких Влад був командиром.

– Сьогодні пам’ять Владислава удостоєно орденом “За мужність” ІІІ ступеня, а також медаллю “За військову службу Україні”. Раніше Ви розповідали про те, яким тернистим є шлях отримання нагород для захисників. Чи готові зараз поділитися детальніше?

– Так, Влада посмертно нагороджено медаллю “За військову службу Україні” та орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Однак від наказу до отримання нагород минув понад рік. Постійно потрібно було нагадувати про це, надавати розголосу, щоб ці нагороди просто віддали близьким, бо це – пам’ять та гордість, яку хочеться зберегти. На жаль, за ці півтора року я побачила, що нікому до цього немає справи, якщо сам не зробиш все, то на цьому етапі все й залишиться. Якщо чесно, я досі не розумію, чим займаються уповноважені люди нашої країни, якщо все потрібно робити своїми силами і навіть тіла загиблих потрібно шукати самостійно.

Фото: особистий архів Аліни

– Аліно, якою сьогодні Ви відстоєте пам’ять про Владислава і його внесок в оборону Маріуполя? Яким Ви прагнете передати українцям значення його подвигу в контексті нашої майбутньої перемоги?

– Чомусь так складається, що тему Маріуполя начебто закрито, теми цих злочинів підіймають тільки близькі хлопців. Дуже хочеться, щоб у нашій країні цінували наших військових, пам’ятали полеглих та несли пам’ять про наших хлопців, які віддали своє життя за Україну і нашу свободу. Я, зі свого боку, намагаюсь зробити так, щоб про Влада знали якомога більше людей, і щоб люди розуміли ціну вільного життя. Ще в мене виникла ідея, щоб цій історії зробити QR-код і закріпити його на пам’ятнику, на кладовищі, щоб кожен міг підійти та прочитати історію героя.