«Деякі приходять, а деякі чекають, що без них виграють війну» – бойова медикиня Ірина Цибух

Бойовий стрес або “втома від війни” – цілком зрозуміла та нормальна реакція організму військового на психічне та емоційне напруження, що виникає внаслідок постійної небезпеки, відсутності стабільності та впевненості у завтрашньому дні. Врешті – через безперервні переживання: за себе, за близьких, за побратимів. Проте, допоки деякі українці втомлюються від війни, очікуючи перемогу, інші – подекуди з останніх сил змушені стримувати ворожу навалу через те, що їх немає кому замінити. 

Фронт, армія та війна – місце підвищеної відповідальності, до якої неминуче причетний кожен громадянин України. Адже люди, які до 24-го лютого 2022 року здебільшого були цивільними, вже майже два роки живуть у бліндажах і траншеях, перебуваючи під постійними обстрілами, інтенсивність яких лише зростає. І хоча у переважної частини з них не було навіть військової підготовки, однак вони мали щось набагато більше – бажання боронити свою землю. Сьогодні ці люди потребують заміни. Тих, хто чітко усвідомлює, що усі громадяни мають однакові права та обов’язки. І захищати Україну – один із них. 

Більше про виснаження на війні, відокремлення військових від суспільства, людей, які деморалізують загальну ситуацію на фронті, а також про те, чого вартує “бути добровольцем” в цивільному житті – в інтерв’ю для Букв розповідає бойова медикиня “Госпітальєрів” – Ірина Цибух.

– Ірино, з початком повномасштабної війни Ви чітко визначилися щодо власної ролі в ній – як бойової медикині. Протягом цього часу скільки разів Ви мали повноцінну ротацію? І загалом, якщо говорити про Ваш підрозділ, якою є його боєздатність з огляду на відсутність стабільних ротацій?

– Насправді, “Госпітальєри” – це найбільший медичний добровольчий батальйон в нашій країні і його формат роботи передбачає ротацію. У нас є системна ротація, яка дозволяє мені повертатися до Києва, відпочивати і повертатися до роботи. Потім знову їхати на ротацію. Тобто, ми у набагато простіших умовах відносно тих, хто на системних ротаціях по півроку і більше – без розуміння терміну, коли їм можна буде покинути сектор і хоча б трішки відпочити від напруги внаслідок бойових дій.

– Чи можемо ми для наочності описати Ваш звичайний день на передовій? Можливо є деталі служби або історії фронтового побуту, якими можна поділитися, і які стануть показовими для звичайного, не дотичного до війни, громадянина?

– На мою думку, в країні, де триває повномасштабна війна, не може бути недотичних до неї громадянин. Не може бути людей, для яких типовий день бойового медика був би чимось надто ексклюзивним і недоступним. Це те, що кожен громадянин повинен знати і розуміти. І вибравши свій профіль як громадянина України, він має бути готовий замінити бійця на передовій, розбиратися в деталях роботи бойового медика, навідника, розвідника, сапера і тощо. 

Ми маємо два формати нашого стандартного дня. Перший відбувається сьогодні: день спокійний, ми в запасі. Є медики, які нас замінили і чергують зараз на позиціях. Ми миємось, чистимо зуби, доглядаємо за своїм одягом, за своєю “снарягою”, все очищаємо від землі, піску тощо. І, власне, готуємось заступати на наступне чергування – це, безпосередньо, наш день на лінії зіткнення. Ми живемо в бліндажі і там весь час чергуємо, слухаємо радіостанцію, чуємо наказ про евакуацію пораненого і тоді висувамось на бойові позиції, фактично до точки, де це поранення відбулось. Забираємо пораненого і вже дорогою надаємо допомогу. Тому, як мине наш день в момент чергування – ніколи не відомо. Ти можеш заварювати собі каву і зірватися евакуювати пораненого, а можеш увесь день читати книгу з історії України і не мати поранених, що прекрасно і на що ми завжди розраховуємо. 

Фото: Роман Ніколаєв

– Не можу не запитати про виснаження – те, про що не надто прийнято говорити в одному реченні зі словом “військові”. Тож, яка вона – втома на війні? Які глобальні наслідки приховує, і як відобразилась особисто на Вас? 

– Раніше в мене була втома від війни, яка мала чітку кореляцію з тим, що немає дедлайна цієї війни, незрозуміло, коли все закінчиться і скільки ще доведеться відбути ротацій, на скільки доведеться забути про своє цивільне життя. Тоді, коли ти не розумієш скільки ще терпіти – війна була дуже виснажливою. Тепер додалась втома від самотності і враження, що військові стали окремою соціальною групою, на яких лежить відповідальність за перемогу в цій війні. І окремо є все інше суспільство. Це абсолютно неправильна парадигма мислення, тому що військові – і є суспільство. Це не професійна армія, яка все життя готувалась до того, аби відстоювати свої кордони. Це, здебільшого, цивільні люди, які стали військовими.

Ця самотність відчувається дуже приречено, тому що це не про те, що нас розділяють, а про те, що суспільство маргінально та інфантильно  вірить в те, що їх це не торкнеться. А мене більше лякає відсутність їхньої підготовки. Ці бійці, які з початку “повномашстабки” або з АТО\ООС відстоюють нашу незалежність в державі – вони закінчуються, більшість з них загинули або поранені. Зараз один такий боєць вартує десятьох новоприбулих мобілізованих. Але якби ці новоприбулі готувалися раніше, а часу було достатньо, ситуація фактично була б набагато краще. І мене лякає ця самотність у боротьбі, де є люди, які приходять, а є ті, які чекають, що без їх участі виграють війну. Непрофесіоналізм цивільних людей у країні, де триває повномасштабна війна – це програш усіх нас. Я відчуваю виснаження саме від цієї самотності.

Фото: особистий архів Ірини

– В одному зі своїх дописів Ви зазначили: “Всю велику війну – я доброволець, не отримую зарплати за роботу чи медалі, соцзахист тощо”. Звідси питання: з чим залишаються добровольці, які фактично самі по собі? Чого вартує “бути добровольцем” в цивільному житті?

– Я – доброволець. Це мій свідомий вибір і моя відповідальність. Я не перекладаю цю відповідальність на суспільство, тому що якщо мені потрібне певне забезпечення і соціальні гарантії, тоді я повинна йти в Збройні Сили, адже там саме суспільство забезпечує своїми податками апарат, де я можу отримувати суспільні блага. Натомість, я хочу бути ефективною і можу бути такою в ролі добровольця набагато більше, ніж в ролі когось наразі в Збройних Силах. Ми з екіпажем маємо високоякісну переобладнану евакуаційну машину, яка працює на першій ланці. Подібних казеваків не існує на лінії фронту. З нашої машини беруть приклад інші люди, які переобладнують власні, аби зробити евакуацію на першій ланці більш професійною, якісною і найважливіше, щоб це давало можливість пораненому бійцю одразу бути стабілізованим, щоб попри складність його поранення він доїхав до медичної евакуації. 

Найважливіше в цій роботі те, що ми можемо закривати кризи. Я і в цивільному житті працювала кризовим менеджером. І зараз тут, на війні, роблю щось схоже: ми приїжджаємо в підрозділ, де немає медиків взагалі, або потрібно їх ротувати, змінювати, і ми в цьому підрозділі закриваємо зону кризи, де бракує якісної евакуації. І не просто таксі на пікапі, а реально якісна евакуація. Для мене, це велике щастя. З одного боку так, я доброволець і це виснажує. Тут немає грошового забезпечення, немає соціальних гарантій, медалей і тому подібне. Але з іншого боку, я ніколи не бачила, в межах нашої боротьби, якийсь особливий зміст, тому закривати кризи і бути корисним на добровільних засадах – набагато ефективніше. Це така гнучкість і формат роботи, які не можуть собі дозволити Збройні Сили, зокрема через формат, ієрархію, паперовість армії тощо.

– Наступним процитую Ваш твіт: “Моя ендокринолог просто благає взяти собі хоча б кілька місяців на лікування всього того ужасу з гормонами і безсонням”. Скажіть, будь ласка, якою є процедура отримання дозволу на лікування? І чи плануєте Ви відійти від бойових обов’язків заради здоров’я?

@cheka_tsybukh

– Варто розуміти, що я у більш комфортних умовах, ніж жінки в Збройних Силах, тому що я доброволець і в мене є доступ до приватної медицини, до медиків, яким я особисто довіряю. Це дозволяє мені піклуватися про своє здоров’я самостійно, поза межами держави. Натомість, жінкам в Збройних Силах не завжди це вдається, наприклад, на рівні ендокринології, гінекологічних питань тощо. В мене ситуація така, що здоров’я, не лише внаслідок війни, але переважно погіршилось через надмірний стрес, відсутність сну тощо. Моя лікарка просить мене призупинити поки участь у бойових діях, тому що це може незворотньо відобразитися на моєму здоров’ї. Можливо, я це зроблю взимку, однак наразі я тут, виконую бойові задачі. Хоча, чим далі, тим складніше це робити, зважаючи на всі мої питання по ендокринній системі і стосовно гормонів. Якщо буде така можливість і я сама собі психологічно дозволю, наприклад, на зиму не брати участь в бойових діях, то я це зроблю.

– Ще одна теза: “У мене закінчились особисті кошти, зарплати, на яку вдається працювати між ротаціями вистачає хіба на заправку машини і комуналку.” Я правильно розумію, що це про роботу окремо від служби? 

– Так, робота поза виконанням задач на лінії фронту, забезпечує моє життя наразі. Це досить такі мінімальні гроші відносно того, що я мала до повномасштабної війни. Проте це логічно, тому що я дуже мало часу можу приділяти роботі і працювати на різних проєктах. Не маю на це ні сили, ні ресурсу, тадже працювати на фронті, рятувати поранених бійців, відновлюватись і повертатися –  набагато логічніше, аніж працювати на фронті, рятувати поранених бійців та повертатися в цивільне життя, щоб працювати на роботі, витримувати всю конкуренцію, комунікацію і повертатись не відновленою на фронт. Тому мені дуже складно брати якусь додаткову роботу, щоб забезпечувати себе краще, ніж зараз. Я живу на досить мінімальні гроші, але це був мій вибір і мені поки що в цьому форматі ок.

Фото: особистий архів Ірини

– Опиняючись у цивільному житті, де переважна частина людей є віддаленою від війни, що Ви відчуваєте? Чи впливають настрої, які панують в суспільстві, на Ваш загальний стан і сприйняття “інакшості” людей, які не бачать війни на власні очі?

– Думаю, щоб не бачити війни на власні очі, треба бути сліпим. Натомість, щоб уникати розуміння, що твоя участь у війні є обов’язковою – треба бути інфантильним ідіотом і мені шкода тих цивільних людей, які вірять, що їх щось врятує від участі у цій війні. Мені дуже гидко від тих, хто вже зміг собі “порішати” можливість бути врятованим від війни через якісь підроблені довідки. В цьому немає ні краплі гідності. Ходити по цій землі, знаючи, що ти відкупився від участі у захисті своєї честі і натомість її захищав хтось інший, віддавав свої сили, своє здоров’я та життя…

Ці люди переховуються від своїх думок, намагаються знайти виправдання, чому війна не для них, чому зараз хтось інший має за них воювати. Але зрозуміло, що ніхто не народжений для війни, ніхто тут не є супер воїном. Ніхто не вмів все те, що вміє зараз. Навики звільняють від тривог, а знання – від страху. І тоді ти починаєш боятися змістовних, грунтовних речей, а не боятися від своєї тупості. Я не хочу називати  це “інакшістю”, не хочу вірити, що ми маємо право в цих умовах відокремлювати людей, які не мають потужності для війни і є інакшими. Це люди, які інфантильно деморалізують усю поточну ситуацію своєю неучастю у війні і переховуванням від неї. Але від цього неможливо сховатися, це вже відбувається. Усі ці відмазки лише є сигналом, що людина не дуже освічена і їй бракує мудрості, щоб почати, що відбувається навколо неї.

– В одному дописі Ви дуже влучно сказали, що: “Ми – покоління повномасштабної війни росії проти України. Ми люди позбавлені вибору”. Але водночас ми ті, хто може пришвидшити наше краще майбутнє. Тож, який головний факт сьогодні має усвідомити наше суспільство, аби наблизити перемогу?

– Тільки зусилля призводять до перемоги. Не можна перечекати, долучитися трішечки або чимось незначним і вірити, що це наближає перемогу. Це не наближає перемогу. Тільки складне, напружене, ґрунтовне зусилля може призвести до успішного результату. І єдиним зусиллям, яким зараз варто займатися – це підготовка до участі в бойових діях, а не намагання знайти шляхи, щоб якось ухилитися від армії. Найважливіше, що треба зрозуміти – ухилитися від армії міг кожен, хто тут зараз є на війні. Але ці люди цього не зробили, тому що їх гідність, честь, захист сім’ї та цінностей – набагато важливіше, ніж їхнє життя. Тож, якщо ваше життя цього не вартує, то його і жити не особливо треба.

Фото: @traveling_mivina