Гаррі Поттер і мирний план

Черговий приступ миротворчості адміністрації Трампа добіг свого закономірного кінця. Посланці Трампа, вже не лише давній партнер по рієлторському бізнесу Стів Віткофф, а й зять президента США (чоловік Іванки Трамп) Джаред Кушнер злітали до Москви, погуляли, поїли піскунців (чим би це не було), послухали як Рюрик з печенігами штурмував Берлін у Полтавській битві – і поїхали додому. Заплановану зустріч з президентом України скасували – бо сказати їм Зеленському нічого (хоча росіяни переконуватимуть, що це зробили на їхнє прохання).

Це могла би бути найкоротша публікація з усіх, однак пригоди американських Льолека і Болека в Москві не найважливіша подія у цьому процесі. Значно більше значення має те, як на нього відреагували в Україні. Адже саме від консолідованої позиції українського суспільства залежатиме рамка майбутнього “миру”, можливих здобутків, поступок та перспектив – а не від 28, 32 чи 100500 пунктів плану Віткоффа, списаних в Ушакова.

У соціальних мережах реакції на оригінальний “план Віткоффа”, опублікований американським виданням Axios з подачі Дмітрієва (що непрямо підтвердив сам Віткофф) розділились практично порівну між оцінками “це капітуляція, таке підписувати не можна” і емоційними закликами нарешті припинити війну і щоб настав мир. Звісно, можна припустити, що росіяни теж доклалися до поширення цього наративу (як і до похідного – що відкидають “мирний план лише “боти Банкової”), але соціологічні дані кажуть нам, що такі настрої дійсно в суспільстві є: за 2 роки частка тих, хто вважає відмову від окупованих територій абсолютно неприйнятною, зменшилась з 76,2% до 40,2%, а відмову від вступу до НАТО вважають неприйнятною вже 41,1%, замість 56,9% два роки тому.

Очевидно і зрозуміло, що в суспільстві наростає втома – від щоденних обстрілів і ночівель у сховищах, новин з фронту, ситуації в тилу – від цінників у магазинах до новин про те, як партнери президента в розпал повномасштабної війни втомились носити мільйони доларів готівкою та відправляти “двушку на Москву”. Проте так само очевидно і зрозуміло інше – незалежно від настроїв українського суспільства та навіть “важких рішень”, про можливість яких згадував Володимир Зеленський в одному зі своїх звернень, настання миру залишається малоймовірним. Щоб зрозуміти, чому так, потрібно поміркувати, як і чому взагалі припиняються війни.

Варіант перший – один з противників знищує іншого. В нашому випадку – або Україна знищує російську армію, економіку та ВПК, або Росія захоплює всю територію України. Жоден з них не є актуальним на цей день. Україна досягла успіхів з ударами по РФ, однак до повного чи хоча б катастрофічного руйнування російської економіки ще досить далеко, а російський ВПК постраждав ще менше. ЩО ж до армії, то поки Росії вдається вербувати більше найманців, ніж втрачати їх у штурмах, хоч і не набагато.

Водночас, якщо поглянути на карти лінії фронту у 2023 та 2025 роках, можна побачити прогрес, якого досягла російська армія за цей час. Тільки от станом на грудень 2023 року втрати росіян становили 315 000 – 360 000 (за даними ГШ ЗСУ та західних розвідок), а станом на грудень 2025 року – уже 1 173 000 голів.

Джерело: Deep State

За 2 роки і ціною мільйона вбитих, поранених і полонених, Росія добилась окупації приблизно 6000 квадратних кілометрів – це менше, ніж Чернівецька область, найменша за площею в Україні. І ще приблизно стільки ж Росії потрібно захопити у самій лише Донецькій області, де під контролем ЗСУ залишаються райони, укріплені ще з 2015 року (саме тому Путін так наполягає на здачі їх без бою). Що цікаво, на цих же картах видно, що в ході контрнаступу 2022 року, ЗСУ відбили в росіян приблизно у 8 разів більшу територію, ніж ті змогли захопити за час свого безперервного просування з осені 2023 року – і знову ж таки, з непорівнюваним співвідношенням втрат.

Те саме стосується й тилу – попри тисячі роки російських ударів по енергетиці за 3 роки (включно з “допомогою” президентського Алі-Баби і його 40 Міндічів), в Україні все ще є світло, газ, тепло, працюють банки і магазини. Так, рівень життя українців погіршився – але ми навіть не близько до того, як жили британці у Другу світову війну (і ще декілька років після) – з картковою системою та вкрай скромними нормами продуктів, включаючи хліб, цукор та картоплю. За винятком фізичних руйнувань та вбивств, Путін витратив мільйрди доларів на результат, який міг би настати внаслідок банальної економічної кризи, а не найбільшої війни з часів Другої світової.

Другий варіант – у одного чи обох противників вичерпуються ресурси для продовження війни, що призводить до капітуляції, або перемир’я.

Хоча російські чиновники та пропагандисти переконують, що “Росія може воювати вічно”, а деяка частина українського суспільства впевнена, що ми вже вичерпали всі свої можливості – обидві тези апелюють і базуються більше на емоціях (хоч і різнопланових), ніж на реальності.

Економічна ситуація в Росії станом на кінець 2025 року наблизилась до переломної точки, за якою може бути або чудо, або крах, але сьогодні ми не знаємо, що настане і наскільки швидким буде крах – достатній, щоб позбавити росіян грошей не лише на соціальну сферу, а й на війну.

З нашого ж боку, попри очевидні проблеми з поповненням армії та мобілізацією в цілому, так бажаного росіянами обвалу фронту не настало. Ба більше – в України залишається величезний простір для поліпшення ефективності управління як у воєнній, так і в політичній сферах, питання лише у відповідних рішеннях та політичній волі їх ухвалити. Що ж до економіки, то попри труднощі з ухваленням рішення щодо фінансування України на наступні роки, у Європи є достатньо ресурсів, щоб підтримати Україну – тому Путін і взявся їм погрожувати дедалі частіше.

Третій варіант – зміна цілей, внаслідок чого війна, як інструмент політики, втрачає сенс.

Цей варіант є найменш вірогідним з однієї простої причини – Росію цікавить не Донецька область, не ті регіони, які вона вписала в свою конституцію і навіть не вся територія України, якщо вже на те пішло. Росію взагалі не дуже цікавить якийсь конкретний результат. Росії потрібна війна як процес.

Саме в цьому простому факті полягає причина провалу всіх спроб Трампа добитися хоча б припинення вогню, безглуздість “мирних планів”, поїздок Віткоффа, Самітів миру та всієї іншої гучної й поважної, але абсолютно безглуздої активності. І саме тому, Путін не каже Трампу ні “так”, ні “ні”, у відповідь на всі його дзвінки, зустрічі та пропозиції.

Доки триває війна, на Росію звертають увагу, її бояться, з нею шукають порозуміння і пропонують компроміси. Якщо війну припинити (або принаймні повернутись до ізоляції Путіна, як це робив Байден) – Росія залишиться економічно, політично, культурно і технічно відсталою країною, залежною не лише від Китаю та Індії, а й від робочої сили з Центральної Азії, без доступу до європейського ринку енергоносіїв, на який всіма силами пробивався ще Радянський Союз, з величезною купою соціальних проблем і без жодних перспектив – бо коли світ рухався до нової науково-технічної революції, Росія рухалась до Покровська по тілах власних найманців.

Саме тому тих 36% українців, які за 2 роки почали вважати прийнятною відмову від окупованих територій, чекає розчарування, як і тих 15%, які розраховують, що відмова від вступу до НАТО задовольнить Путіна.

Не задовольнить. Путін вигадає нові і нові вимоги, а якщо всі вони будуть прийняті – то “как деды” пошле свою армію на Європу, тільки б не повертати її до Росії. І українці підуть в авангарді вже російської армії (тому що це дешевше, ніж набирати найманців, і безпечніше, ніж мобілізація в самій Росії), як це й було в 1930-40 роках, коли Радянський Союз спершу вторгся в Польщу, а потім зупинився аж у Берліні. Не тому, що це було метою Сталіна, чи завдяки підписаним Кейтелем і Йодлем актам про капітуляцію – а тому, що навпроти стояли армії союзників, воювати з якими у Сталіна не було сил (власне, і з німецькою армією СРСР міг воювати виключно завдяки цим самим союзникам та їхній допомозі – від консерв і пороху до вантажівок і літаків).

Дещо неприємна картина вимальовується, чи не так? Як у якомусь збоченому кросовері про Гаррі Поттера у світі Warhammer 40 000, де “один повинен загинути від руки іншого, бо жоден з них не може жити спокійно доки живе інший – у похмурій пітьмі далекого майбутнього, де є тільки війна”. Що ж, хоч перспективи миру найближчим часом не проглядаються, все ж різниця між фентезійним світом і реальним полягає у тому, що наше майбутнє не детерміноване законами вигаданого всесвіту, написаними так, щоб він змінювався лише косметично.

Італійському кондотьєру та маршалу Франції Джакомо Трівульціо (а ще Наполеону Бонапарту, Фрідріху Великому та кільком іншим людям) приписують слова: “Для перемоги у війні потрібні три речі: перше – гроші, друге – гроші і третє – гроші”. І хоч успішний полководець Трівульціо навряд би дозволив такому як Путін хоча б свого коня чистити, не те що командувати армією, різниця між їхніми потребами невелика – як і 400 років тому, для успішної війни потрібні гроші.

Саме тому Путін перейшов від демонстрації байдужості до долі заморожених в Європі російських активів, до регулярних погроз на випадок їхньої конфіскації – як тільки ця тема закріпилась у порядку денному. Саме тому з подачі росіян з’явився “мирний план” напередодні запровадження в дію санкцій проти Роснєфті та Лукойла, в надії, що вдасться зупинити їх так само, як це сталось після пропозиції “відновити” Стамбульський процес. Саме тому Путін погрожує знищити українські порти (наче до цього він щось інше робив) і атакувати кораблі союзників України, у відповідь на удари по російських танкерах та нафтовій інфраструктурі у Чорному морі.

Для досягнення своїх цілей, для війни як процесу, Росії потрібні гроші. Стабільний потік великих грошей, на які можна купити запчастини для дронів у Китаю, снаряди у Північної Кореї, найманців у самій Росії… Навіть мобілізацію замість контрактів не можна оголосити без грошей – потрібна зброя, одяг, боєприпаси, пальне, провіант, техніка, потрібно компенсувати втрати економіки від вимивання робочої сили. Війна – дороге задоволення, особливо коли вона перестає бути інструментом, а направду стає задоволенням.

Тому ключем до миру є не “28 пунктів плану”, не поїздки до Москви (і навіть не до Стамбула чи Женеви), а санкції, удари по танкерах і нафтових терміналах, зупинка нафтопроводів і переробних заводів, конфіскація російських грошей та купівля на них зброї для України. І якщо це все буде продовжуватись, якщо нафтогазові доходи російського бюджету продовжать обвалюватись на десятки відсотків, то в один день, без всяких віткофів і планів, Путін запропонує припинення вогню на лінії зіткнення без будь-яких попередніх умов. І Зеленський цю пропозицію прийме. А Трамп може й не дізнатись, що “зупинив ще одну війну”, бо дріматиме на якомусь офіційному заході, зігрішись під світлом софітів.

І тільки тоді почнеться реальний мирний процес – але вже не за наш рахунок, без комісійних для американських рієлтерів за те, що вони є, і з зовсім іншими перспективами для нас, ніж та імітація, яку намагається продати нам усім Трамп.