Хтось не може довести українське громадянство: інтерв’ю про людей, які виїхали з окупації

Люди, які опиняються в окупації, змушені робити непростий вибір між двома варіантами, жоден з яких не здається для них надійним рішенням. Якщо вони залишаються на окупованих територіях, то ризикують стати жертвами репресій, обмеження свободи, постійного страху за своє життя та безпеку. Окупаційний режим може переслідувати їх за проукраїнські погляди, примусово залучати до співпраці, або навіть позбавляти власності й засобів для існування.

З іншого боку, рішення виїхати на підконтрольну Україні територію часто означає залишити позаду все, що було їм дорогим: домівку, майно, звичний спосіб життя, а інколи й близьких людей, які можуть не підтримувати це рішення або не мати можливості виїхати. Після евакуації вони стикаються з новими труднощами: відсутністю постійного житла, проблемами з працевлаштуванням, нестачею фінансових ресурсів, а також психологічними викликами адаптації до нових умов і пережитого стресу. Все це робить їхню спробу знайти безпечніше майбутнє на підконтрольній Україні території теж невизначеною…

Протягом двох місяців Букви випустили серію матеріалів про окуповані міста та історії їхніх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Усі герої серії матеріалів зараз намагаються почати нове життя на підконтрольних Україні територіях. Однак, деякі з них все ще можуть зазнавати упереджень від суспільства через своє походження з окупованих міст. Інші зіштовхуються з бюрократичними перешкодами, не можуть завершити процес відновлення документів або отримати необхідні офіційні статуси. Хтось змушений бути обережним у своїх діях та висловлюваннях, оскільки їхні близькі досі залишаються в окупації.

Герої серії матеріалів про окуповані міста також є учасниками кампанії “Мій дім помістився в чашку” від Helping to Leave – організації, що допомагає виїхати українцям з тимчасово окупованих територій. Кампанію запустили з метою сприяти порозумінню між українцями з різних регіонів, розповідаючи про те, чому деякі люди можуть тривалий час проживати в окупації, і чому виїзд – це нові виклики, впоратися з якими можуть допомогти інші небайдужі українці.

Більше про те, у який спосіб окупаційні сили можуть переконувати мешканців залишатися у містах, ставлення до тих, хто відмовляється отримувати російський паспорт, пропагандистські наративи, які поширюються не лише в окупації, а й у світогляді інших громадян України, відсутність розуміння внутрішньопереміщених осіб про власні права та передбачену державну допомогу, а також про те, як ці люди проживають розлуку з рідними, що залишаються ізольованими, і чи поширеними є випадки, коли українці повертаються в окупацію – далі в матеріалі Букв з командою Helping to Leave.

Фото: Helping to Leave

– Перш ніж розглядати кожен випадок окремо, давайте обговоримо можливі причини, чому люди не виїжджають з окупації. Адже, крім страху, це можуть бути фінансові обставини або психологічна залежність, наприклад, від батьків, якщо особа неповнолітня…

– За весь час роботи ми зіткнулися з масою причин, чому люди не виїжджають з окупації. Дійсно, як правило, людям не дозволяє виїжджати саме страх. Люди дуже бояться ворожих блокпостів та фільтрації, адже ніколи не можна бути впевненими, що окупанти не затримають чи не застосують насилля щодо них. Є певні групи людей, чий ризик не пройти фільтрацію більший, тому ці побоювання мають певне підґрунтя. Це взагалі важкі кейси, бо люди, які перебувають на “особливому рахунку” в окупантів, ризикують, залишаючись в окупації, і так само ризикують, намагаючись виїхати з ТОТ. Є випадки, коли люди були готові виїжджати, але бачили розстріляні машини і тіла вздовж дороги, тому не ризикували…

Люди бувають залякані – чужим досвідом фільтрації, ворожими “вкидами” про те, що на підконтрольних Україні територіях вони нікому не потрібні або будуть покарані за колабораційну діяльність, оформлення російського паспорта тощо. Наприклад, у березні 2024 року, ми евакуювали з Криму Тетяну. Весь процес тривав практично рік. Однак, окрім тривалих бюрократичних процедур, повʼязаних із тим, що в жінки викрали документи, дуже багато часу витратили на спілкування з Тетяною, щоб вона наважилася на виїзд. Жінку залякували, вона боялася звертатися за допомогою й виїжджати, щоб не наразитися на небезпеку. Тому найважче було саме вибудувати довіру та довести, що ми дійсно можемо допомогти, що вона виїде з окупації, побачиться з донькою й отримає документи.

Не слід применшувати і масштаби поганої поінформованості населення ТОТ про можливості виїзду та допомогу, на яку слід розраховувати на підконтрольних Україні територіях. Особливо це стосується безоплатної допомоги. Багато людей виїжджають із ТОТ із перевізниками, що є дуже дорогою послугою. Люди шукають гроші, продають майно, і навіть збір коштів на дорогу може тривати місяці. Багато людей просто не мають таких коштів, і водночас не знають про можливість безоплатної евакуації. Тому залишаються в окупації. За нашою статистикою, лише в Херсонській області більшість людей користуються послугами волонтерів з евакуації. В інших випадках люди виїжджають із перевізниками.

У когось просто немає можливостей для виїзду. Вони навіть не можуть заплатити за машину. І, безумовно, багато людей не наважуються покинути свої домівки, своє майно. Вони бояться залишитися без нічого, не побачити більше рідну домівку. І це часто переважає інші раціональні причини для виїзду з окупації. Особливо це стосується людей старшого віку. До цього додається також те, що ці люди мають проблеми зі здоровʼям, інвалідність.. Страх не витримати важкої дороги, великий стрес через розлуку з рідним домом – спонукають їх все ж залишатися.

Фото: з відкритих джерел

– Продовжуючи попереднє питання: чи є випадки, коли представники окупаційного режиму забороняють людям виїжджати? Можливо, є політика, спрямована на те, щоб переконати людей, що їм краще залишитися в окупації?

– Прямої заборони на виїзд немає. Однак окупанти, під час фільтрації та перетину кордону, можуть не випускати людей із ТОТ. Особливо це стосується чоловіків, людей певних професій, учасників АТО та їхніх близьких. Окупанти також впливають на місцеве населення різними способами, щоб вони залишалися та вірили в те, що за окупаційної влади їм буде жити краще, а українська влада не повернеться.

Надавалися додаткові преференції тим, хто оформляв російські паспорти, йшов працювати в окупаційні органи влади. Паралельно створювалися всі умови, щоби без російського паспорта місцевому населенню було максимально важко виживати: такі люди не могли покидати межі населеного пункту, звертатися за медичною допомогою, користуватися багатьма іншими послугами. Окупанти погрожували людям та вчиняли розправи через те, що вони відмовлялися від російського паспорта.

Наприклад, наш герой кампанії Володимир – виїхав з окупації лише з третьої спроби, після того, як оформив російський паспорт. До цього його тримали у полоні три тижні та піддавали страшним тортурам. Полонили чоловіка після того, як він відповів окупантам, що Каховка — це не Росія, і йому не потрібен в Україні російський паспорт. Ще одна героїня Марина, розповідала, що у їхній громаді росіяни розстріляли чоловіка за український паспорт, що стало для них останньою краплею, і вони ухвалили це важке рішення взяти російські паспорти…

Водночас окупанти розповідали, що відтепер люди, які взяли російський паспорт, є зрадниками для України. Тому нерідко люди боялися виїжджати на підконтрольні території, боячись відповідальності за цю вимушену дію. Останнім часом окупанти поширюють інформацію про те, що вони “націоналізують” житло людей, які не підтвердили право власності на нього, або розповідають про “державні програми” з відновлення зруйнованого ними ж житла. У такий спосіб, окупанти заманюють назад людей, які виїхали з ТОТ.

Фото: Helping to Leave

– Серед героїв кампанії є люди, які зазнали наслідків війни у рідному місті в 2014 році. Наприклад, донеччанин Родіон, який, виїхавши з Донецька, відчув чи не перші прояви упередженого ставлення. Власне, які стереотипи щодо внутрішньопереміщених осіб були поширеними у 2014-2015 роках?

– Можна говорити про те, що українське суспільство на початку війни виявилося неготовим підтримати внутрішньопереміщених осіб, упереджене ставлення до яких продовжило стереотипні уявлення про мешканців Донецької та Луганської областей. Родіон, який евакуювався з рідного Донецька до Києва у 2014 році, зазначив, що ставлення суспільства до внутрішньопереміщених осіб було жорстоким і неприязним. Часто він мав доводити свою гідність і право на рівне ставлення. Родіон згадує оголошення, де власники квартир відмовлялися здавати житло людям з Донецька та Луганська. Він відчув значне знецінення з боку суспільства.

Проте, Родіон відзначає, що з часом суспільство змінилося на краще, особливо після початку повномасштабної війни у 2022 році. Люди стали більш відповідальними за свої слова і дії, а ставлення до переселенців значно покращилося. Він сподівається, що люди, які були вимушені виїхати з рідного міста зараз, не будуть проходити через ті ж випробування, що й він сам.

Інша героїня кампанії Тія, 9 років прожила в окупованій Макіївці. Виїхала звідти самостійно вже в 19-річному віці. Вона розповідала про те, що досі є люди, які вважають, що якщо ти не виїхав з окупації в 2014-2015 роках, або як тільки окупація зайшла на терени твого дому, це означає, що ти сепаратист. На жаль, такі прояви теж існують.

– Попри стереотипи, хочеться поговорити і про спротив, який чинять українці. Наприклад, відмовляються працювати в державних структурах… Тобто, давайте акцентуємо, що навіть живучи в окупації, люди відмовлялися від найменших дій, щоб не бути частиною російського.

– Ми евакуюємо людей із ТОТ, і досі до нас звертаються люди, які не оформлювали російського паспорта – як на територіях, окупованих із 2022 року, так і з 2014 року. Наприклад, Тетяна, яку ми з великими зусиллями евакуювали з Криму цього року, мешкала там із початку окупації півострова. І весь цей час вона не оформлювала російського паспорта.

Герої нашої кампанії “Мій дім помістився в чашку” чинили власний спротив в окупації. Володимир відмовлявся оформлювати російський паспорт і не визнавав влади російських окупантів, за що потрапив у полон. Марина не віддавала дитину до школи попри погрози окупантів, переховуючи її до самого виїзду… Ольга, виїжджаючи з окупації, з великим ризиком провезла через фільтраційні пункти окупантів старовинну вишиванку.

Галина з 96-річною мамою не оформлювали російські паспорти, через що проходили фільтрацію. Відсутність російського паспорта означала відсутність медичної допомоги, що для літніх людей особливо небезпечно. Галина каже про те, що не розуміє, як зараз живуть деякі люди, бо вони не отримують нічого. Ні гуманітарку не беруть, відмовляються від усього російського. Тільки знімають готівкою свою пенсію українську. І поля рятує молодь, бо роботи немає, і вони там трошки підробляють. Таким людям дуже важко.

Фото: Helping to Leave

– З подіями повномасштабної війни, деякі громадяни, які вісім років мешкали в окупації, все ж виїхали. На жаль, такі люди можуть зазнавати найбільше упереджень, і починаються вони з моменту перетину кордону. Можемо акцентувати на таких історіях?

– Дійсно, до людей, які ще з 2014 року проживали на ТОТ і вирішили евакуюватися після повномасштабного вторгнення, виникає більше питань: “Чому ви так довго там були? Що заважало евакуюватися раніше?”. Можемо сказати, що ситуації у цих людей бувають найрізноманітніші. Але з нашого досвіду, це переважно молодь, яка не бачить свого майбутнього на ТОТ і хоче виїхати на підконтрольні території, або люди старшого віку, яких хочуть забрати до себе рідні та яким потрібен догляд.

20-річна Тія – одна з таких молодих людей, яка ухвалила рішення виїхати після повномасштабного вторгнення. Вона не знайшла підтримки в родині, тож евакуювалася самостійно. Розуміла, що залишатися вдома з її поглядами і з ситуацією навколо, по-перше, небезпечно, а по-друге, дуже впливає на психологічний стан. Вона їхала на підконтрольні території без окреслених якихось можливостей зупинитися десь, ще й без документів. У неї була лише валіза та кіт. До слова, Тія досі намагається вирішити проблеми з документами, які виникли через те, що дівчина не отримувала українського паспорта, і тепер не може довести своє українське громадянство.

Героїня Тетяна – мешкала в Криму ще до його окупації, і виїхала у 2024 році з великими труднощами, в тому числі через відсутність документів, які в неї викрали. Російського паспорта вона не оформлювала, але в регіональному центрі їй не повірили і просили надати підтвердження наявності російського паспорта, бо на думку деяких працівників центру, без нього жити в Криму неможливо. Ця ситуація є нонсенсом, оскільки переселенці опиняються в ситуації, коли їх можуть засуджувати за оформлення російського паспорта, і водночас, не вірять, якщо людина відмовлялася його отримувати.

Тож, дійсно, українці, які залишають території, окуповані з 2014 року, часто отримують більше критики у свою адресу, а також багато викликів, повʼязаних із відновленням, оформленням документів, і відповідно, налагодженням життя у вільній Україні.

Фото: Helping to Leave

– Також, є люди, у яких родичі продовжують жити в окупації. Тоді рівень упереджень може сягати того, що людину звинувачують у неоднозначній позиції… Якою взагалі може бути проблематика таких історій з обох сторін? Тобто, як це впливає і на родичів, які в окупації, і людей, які виїхали.

– Насправді, це доволі поширена ситуація, коли в людини чи родини, яка виїжджає з ТОТ, там залишаються рідні, друзі чи знайомі. Навіть герої нашої кампанії свого часу були в такій ситуації – родичі виїжджали, а вони залишалися, доглядали за майном, чекали інформацію від рідних про те, як минула дорога, як справи на новому місці, і через деякий час планували свій виїзд з окупованої домівки.

Люди, які залишаються на ТОТ, отримують важливу інформацію від близьких, які виїхали, щодо умов виїзду, допомоги, яка надається, загалом про те, що насправді відбувається у вільній Україні. Це надзвичайно важливий канал комунікації, що має особливе значення за умов інформаційного вакууму та впровадженні пропаганди на ТОТ.

Водночас, питання безпеки є дуже актуальним у ситуації, коли близькі знаходяться по різні боки лінії фронту. Треба бути дуже обережними у спілкуванні, оприлюдненні інформації про рідних, які залишаються в окупації, бо це може становити реальну загрозу.

– Важливо поговорити і про стереотипи, яких зазнають внутрішньопереміщені люди у державних структурах, або ж при спробі працевлаштуватися. Тобто, чи є у нас така проблема не лише у сприйнятті окремих людей, а й у наданні послуг на державному рівні?

– Попри те, що права внутрішньопереміщених осіб на отримання медичних, юридичних послуг й інших видів державної допомоги передбачені законом – іноді вони зазнають упередженого ставлення, намагаючись скористатися своїм законним правом. Ми знову наведемо за приклад кейс Тетяни з Криму, яка мала такий неприємний досвід, оформлюючи довідку ВПО. Попри те, що вона мала достатньо доказів проживання в Криму, у регіональному центрі їй заявили, що цих доказів недостатньо, і вони не можуть повірити, що людина прожила 10 років в окупованому Криму і не має російського паспорта.

Також нам відомо про випадок, коли в окупації на дівчину скоїв наїзд російський окупант. Вона отримала численні та важкі травми та потребувала негайної госпіталізації. Оскільки на ТОТ медична інфраструктура практично знищена, розграбована окупантами або обслуговує лише російських військових, дівчину відвезли до Росії, де зробили операцію. Опісля її евакуювали на підконтрольні території. Дівчина потребувала ще однієї операції, її стан залишався важким. Але в київських лікарнях їй відмовляли. В одній із таких вона почула: “Де вам ставили платину, туди і їдьте її знімати”. Пошук лікаря тривав довго і, зрештою, операцію їй погодився зробити лікар, який сам родом із ТОТ.

На жаль, схожі випадки непоодинокі. Влаштуватися на роботу теж буває нелегко, бо в деяких роботодавців внутрішньопереміщені особи не асоціюються із зацікавленими, вмотивованими співробітниками. Або чомусь вважають, що людина може в будь-який час повернутися додому і покинути роботу. Ми дуже сподіваємося, що таких випадків усе ж меншість, і ці люди отримують достатню підтримку та реалізацію своїх законних прав. Але такі історії треба висвітлювати, щоб люди, які втратили дуже багато, не зазнавали несправедливого ставлення, і це не ставало нормою.

Фото: з відкритих джерел

– Якщо Ви ведете таку статистику, було б добре порушити питання повернення людей в окупацію. Чи часто трапляються випадки, коли через упередження та труднощі, наприклад, при працевлаштуванні, люди повертаються на окуповані території або виїжджають до Європи?

– Ми не ведемо подібної статистики. Нам відомо про випадки повернення на ТОТ, але можемо сказати, що вони носять одиничний характер. Так, іноді до нас звертаються люди з питаннями, чи можна поїхати на ТОТ провідати батьків, забрати якісь речі, подивитися, що з їхнім майном тощо. Буває, що люди хочуть повернутися до рідних старшого віку, які не бажають виїжджати і яким потрібен догляд. Ми завжди розповідаємо, що не радимо і фінансово не підтримуємо поїздки на ТОТ, оскільки вони є дуже ризикованими. Натомість, ми готові надати всю можливу допомогу людям, яким потрібно виїхати з ТОТ.

Люди після евакуації іноді виїжджають до Європи. Переважно вони їдуть туди до рідних, або це самотні люди, яким потрібен догляд і лікування. Ми допомагаємо таким людям з евакуацією до країн ЄС, де вони можуть отримати належну допомогу. Попри те, що повернення людей на ТОТ є рідкісним явищем, ті проблеми, яких зазнають внутрішньопереміщені особи, важливо вирішувати на системному рівні. Люди, які були змушені покинути дім, мають відчувати підтримку держави і суспільства, відчувати себе його повноцінною частиною.

Важливо розуміти, що звʼязок із ТОТ хоч і послаблюється, але він є. У переміщених людей там залишаються рідні, знайомі чи сусіди, які отримують інформацію про те, як українська держава та українці підтримують співвітчизників у їхній часто важкій ситуації.

– На противагу негативним проявам щодо внутрішньопереміщених людей, варто поговорити про історії щирої допомоги. Часто, виїжджаючи з окупації, люди не знають, куди їхати. Як небайдужі допомагають цим людям? Чи існують конкретні організації або ініціативи, до яких можна звернутися?

– Ми віримо, що ніхто не допоможе українцям так, як самі українці. Люди, які роблять вибір покинути окуповану домівку і все, що мали, щоб жити у вільній Україні – заслуговують на підтримку. І ми щиро радіємо, коли чуємо історії людей, які адаптуються на новому місці й отримують підтримку інших.

Після того, як Helping to Leave допомогли Галині та її 96-річній матері евакуюватися з ТОТ, жінка розповіла нам, що вона зустріла багато добрих людей, які допомогли її родині, онукам, адаптуватися.

Про свій досвід розповідає і Марина: “Тут сусіди прекрасні. Ми тільки приїхали, біля мене сусідка живе, саме вона одразу дала на сайт оголошення, що приїхала така родина, немає нічого, всі хто чим може допоможіть… І люди на другий день почали звозити: хто ковдру, хто подушку, хто речі, хто допоміг продуктами, консервацією, швидко люди відгукнулися на допомогу”.

Ось, наприклад, Ольга, не зазнала упередженого ставленням від інших стосовно людей з тимчасово окупованих територій. Навпаки – зустріла багато підтримки від місцевих, зокрема у переході на українську мову: “Я розмовляла переважно російською, тому що в Бердянську – російська, в селі – суржик. Тому тут одразу переключитися на українську було дуже важко. Але мені казали, що я молодець, розуміли. Усі допомагали знайти переклад з російської на українську, і завдяки цьому в мене вже виходить трошки розмовляти”.

Ольга з братом оселилися у Львівській області у знайомої, що приїхала туди на рік раніше. Вона суттєво допомогла їм в адаптації: провела екскурсію містом, показала, де ЦНАП, розповіла про оформлення документів.

Володимир, якому ми також допомогли виїхати з ТОТ, був вражений тим, наскільки волонтери підтримують і допомагають людям, які приїжджають з окупованих домівок. Він стверджує, що саме волонтери допомогли йому адаптуватися, і згодом він став частиною команди, яка колись допомогла йому.

Не раз нам говорили, що наші волонтери були першими, хто відгукнувся на прохання допомогти, підтримав, пояснив, був поряд весь час підготовки до виїзду і на самому шляху. Іноді ми тижнями, місяцями спілкуємося з людьми, які вагаються виїхати. Бо їм дуже потрібна інформація та підтримка…

Часто ці люди раніше навіть не були за межами району, області, і рішення не просто виїхати, а покинути все і поїхати у невідомість – надзвичайно лякає… Останні місяці, окрім евакуації, ми розвиваємо напрямок реінтеграції, бо розуміємо, наскільки важливо не просто вивезти людину, а й допомогти їй стати на ноги та отримати підтримку у вільній Україні.

– Насамкінець, давайте обговоримо психологічний стан людей, які виїжджають з окупації. Які теми можуть бути для них тригерними? Чого вони можуть не розуміти і якими маленькими діями можна створити безпечне середовище для них?

– Для людей, які змушені покинути рідний дім – це важке випробування. Після важкої дороги, тривог і переживань, вони, опиняючись в Україні, відчувають ейфорію. Відчуття свободи, дому, “своїх” людей. Вони скидають кайдани окупації. Однак, з часом, людина, освоюючись на новому місці, бачить перед собою безліч питань і проблем, які необхідно вирішувати, і не завжди все проходить безхмарно.

Багато таких людей мають депресію різного ступеню, вони дезорієнтовані та не знають, куди звертатися щодо вирішення своїх проблем. Не знають своїх прав, на яку допомогу претендують від держави, міжнародних, благодійних організацій тощо. Тривалі утиски з боку окупантів, відсутність інформації, психологічні барʼєри і страхи – теж заважають звертатися за допомогою.

Люди, які перебували під окупацією з 2014 року, опиняючись у вільній Україні, просто не впізнають її. Картинка життя в їхній свідомості зафіксувалася на рівні того часу, і люди лише знайомляться з абсолютно буденними для нас процесами і речами. Вони часто потребують допомоги в питаннях, які можуть здатися для нас дивними (умовно кажучи, де придбати сім-картку МТС). Але це реальність людей, які перебували в окупації.

Тут дуже важливо спокійно і терпляче допомагати таким людям, не робити щодо них поспішні висновки. Надзвичайно важливим є формування безпечного середовища, де люди, які втратили чи покинули все, могли черпати сили для нового життя у підтримці та розумінні.

Фото: з відкритих джерел

У межах кампанії, Helping to Leave разом із психотерапевткою Надією Волченською, створили памʼятку про те, як спілкуватися з людьми, які виїхали з ТОТ, і з тими, хто досі там перебуває:

Ви можете не розуміти досвіду, який пережила людина, і не знати, як її підтримати. Тому запитуйте її, не вирішуйте самі.
Давайте їм додатковий час на будь-які рішення навіть у дрібницях, бо адаптація забирає багато ресурсу.
Ставтеся з розумінням до нерішучості чи змін рішень у побутових справах чи планах.
Уявляйте себе на місці людини: це може допомогти вам зрозуміти обсяг розгубленості, з яким вона стикається на новому місці.
Людині може бути важливо спиратись саме на “тимчасовість” свого статусу й мати надію на повернення. Поважайте це, навіть якщо самі у це не вірите.

Як НЕ спілкуватися з людьми, які виїхали з ТОТ:

Намагайтеся уникати оціночних суджень стосовно міста чи території, яку залишила людина. Для когось це все ще дім, хоч і втрачений.
Не робіть прогнозів стосовно майбутнього ТОТ. Це може спричиняти біль і травматичні переживання.
Не надсилайте їм неперевірену інформацію, яка “просто дотична” до ТОТ.
Не обʼєднуйте всіх вимушених переселенців лише за ознакою їхнього спільного походження.
Не питайте про плани чи майбутнє, якщо людина сама не ініціює цю розмову.
Не плутайте заплановану міграцію з вимушеною. Не порівнюйте свій або чийсь досвід переїзду за власним вибором з досвідом тих, хто поїхав через війну.

Як людям, які виїхали з ТОТ, допомогти собі прожити складний досвід?

Давайте собі час. Не чиніть опір нормальним для ваших обставин переживанням та почуттям, проживайте їх.
За можливості повертайте ті рутини, які підтримували вас вдома.
Не знецінюйте втрати. Навіть малі. Це не допомагає зменшувати біль, а лише збільшує час на його “перетравлення”.
Шукайте “схожих” – людей, які також проходять етап адаптації в новому місці чи статусі.
Прислухайтесь до своїх потреб: вони можуть не відповідати вашій уяві про те, чого ви повинні були б потребувати в “таких” умовах, нехай ця оцінка не заважає реалізувати те, що відповідає справжній потребі.
Ні, ви сумуєте не занадто. Пам’ятайте про це.
Так, ці відчуття колись закінчаться й ви зможете рухатись далі.