Іноземні бійці в українській армії: як бюрократія заважає отримати громадянство

Станом на 2025 рік у лавах Збройних сил України служать тисячі іноземців із 72 країн світу. За оцінками відкритих джерел, до підрозділів Сухопутних військ долучилися понад 8 тисяч добровольців з інших країн.

Серед них громадяни Білорусі, Росії, Грузії, США, Польщі, Литви та інших держав. Лише білоруські формування, за неофіційними даними, нараховують понад тисячу бійців, з яких десятки отримали поранення, а щонайменше кілька десятків загинули, захищаючи Україну.

На відміну від Франції, де вже понад сто років діє Іноземний легіон – офіційне військове формування, що дозволяє іноземцям отримати громадянство після кількох років служби, в Україні механізму легалізації для таких військових досі немає. Це створює серйозні труднощі для тих, хто воює за Україну, але не має українського паспорта.

Букви поспілкувалися з білорусом Андрієм Трацевським (“Безсмертний”) – командиром підрозділу спеціального призначення “1514”, який до 2020 року працював інженером у Міністерстві оборони Білорусі, а нині захищає Україну. Ми поговорили про те, як іноземні добровольці долають бюрократичні бар’єри, чому залишаються на фронті попри відсутність гарантій і що насправді мотивує їх захищати Україну.

– Як ви долучилися до Сил оборони і чи був момент, коли ви зрозуміли, що ця війна – також і ваша?
– Я приїхав в Україну в кінці 2020 року після протестів у Білорусі. Наш фанатський футбольний рух був одним із лідерів протестів після чергової фальсифікації виборів Лукашенка. Багатьох тоді посадили, хтось зник безвісти, мене також затримували. Коли мене випустили, поки фабрикували справи, я встиг вилетіти до Києва. Згодом приїхала моя дружина і дитина, а також хлопці із фанатського руху “Динамо-Мінськ”. У Білорусі проти мене відкрили кримінальні справи. Спочатку мені загрожувало 10 років, пізніше 15, зараз уже смертна кара, нібито за створення формування на території третіх країн. Я командир підрозділу спеціального призначення “1514”, тому в мене така “спадщина” від білоруської влади.

Screenshot

Я був лідером футбольного руху “Динамо-Мінськ”, ми були одними з основних рушійних сил того часу. Ми дружили з фанатами московського “ЦСКА”, але ніхто з них не підтримував анексію Криму, частини Донецької та Луганської області, на той час. Всі були прости агресії Росії в сторону України. Вони були антипутінські, антирежимні, праві радикали. У 2022 році багато хто злякався й почав підтримувати владу Путіна, але я вважаю, що якщо ти не згоден і вважаєш себе сильним – потрібно боротися, а не мовчати, приймаючи неправду. А коли ти мовчиш – ти згоден.

Ми завжди підтримували Майдан, білоруси теж були там. Один із перших загиблих був білорус Михайло Жизневський, і це нас дуже зачепило. З часом наші друзі з футбольного руху поїхали воювати – хтось приєднався до “Азову”, хтось у ССО. Дехто загинув, інші досі воюють.

Я бачив, що в 2020 році саме путінський режим підтримав Лукашенка. Московський ОМОН приїжджав на бусах з номерами РФ і допомагав розганяти протести, бити людей. Я зрозумів, що в мене відібрали країну.

За місяць до повномасштабного вторгнення Росії я сказав хлопцям, що війна буде, і я залишаюся воювати. Усі підтримали одноголосно. Ми долучилися до війська й з перших днів стали на захист, бо розуміли, що якщо не боротися, нас позбавлять дому остаточно. Можна скільки завгодно їздити по різним країнам, але ми вирішили стояти пліч-о-пліч із вільним народом України.

– У дописі ви написали, що ситуація, в якій зараз знаходяться добровольці із Білорусі, – це “крик душі”. Що стало останньою краплею, після якої ви вирішили винести це публічно?

– Насправді це черговий крик душі.
Попередні рази криком душі стало те, що ми з дружиною прийшли робити посвідку ВНЖ, і нам сказали, що потрібно оформити обов’язкове страхування життя. Ми пішли до страхової, де нам кажуть: “Білорусів і росіян не страхуємо”. Я питаю: “В якому сенсі? Я воюю вже три роки, це моя дружина, чому не страхуєте?”. Пішли до іншої страхової – там те саме. У третій, біля Державної міграційної служби, нам відповіли: “Білорусів страхуємо, але ціна удвічі вища”.

Оце й стало останньою краплею. Я записав відео, виклав його – і воно розлетілося. Після цього вийшло на зв’язок командування, Міністерство оборони, дали завдання розібратися. Мене запросили в кабінет Міністра, де ми це разом обговорювали. Я допомагав пропрацьовувати й просувати деякі законопроєкти, які зараз приймають із січня.

Але я більше ніж впевнений, що прийде січень – і нічого не зміниться. Це вже не вперше закон ухвалюють, потім починаються “доопрацювання”, і врешті все знову відкладають. Так було, наприклад, із законом, який дозволяє іноземцям отримувати офіцерське звання.

Чому я не можу його мати? Я воюю вже майже чотири роки. Мені якийсь “совковий” генерал, який війни в очі не бачив, буде розповідати, як воювати? А він сам навчився колись за радянським підручником 40 років тому. Війна змінилася, і вона змінюється щомісяця, розвивається, стає іншою. А ці “совки” лише гальмують процес.

Закон прийняли, але минув рік, і ніхто не знає, як він має працювати. Я не чув, щоб хтось із іноземців отримав офіцерську посаду. Є закон, а “дорожньої карти” – немає.

Screenshot

– Нещодавно президент підписав закон про множинне громадянство №11469, який начебто спрощує умови для тих, хто воював на боці України або зазнав переслідувань у Росії чи Білорусі. Чи діє цей закон?
– От у цьому й проблема. Вони можуть ухвалювати будь-які закони, але вони не працюють. Приходиш у будь-яку установу – ДМС, міграційну – і поянюєш, що такий закон є, а у відповідь отримуємо: “Не знаємо, як це працює, ну ми уточнимо”.

Насправді це означає, що нічого не працює, нічого не змінилося. Людям дають відмови: “Відповідно до чинного законодавства України”, і крапка.

– Це поширений аргумент, що все має бути “за законом”.

– Жоден закон в Україні не діє сам по собі, лише коли ти піднімаєш шум.

Нещодавно я мав неприємну ситуацію з Нацбанком. Вони ввели обмеження на перекази, а у війську ми багато чого забезпечуємо самі. У нас є “общак”, куди військові скидаються по 5–10% від зарплати. Якщо таких людей 50–100, то це вже велика сума. Я, як командир, оплачую ці витрати зі своєї картки, але є ліміт – 100–150 тисяч. Тільки на ремонти машин йде близько 400 тисяч на місяць.

Я виклав допис, де звернувся до Нацбанку: “Що це за обмеження? Ви на кого працюєте?”. Мені треба відремонтувати машину зараз, а не чекати. Я можу відзвітувати кожен переказ коштів. У Запорізькій області не всі мають ФОП, щоб офіційно переказати кошти. Люди сидять під обстрілами, їм не до цього. Нам потрібно воювати, швидко ремонтувати авто, нам із цим допомагають прості люди, які мають власні СТО, але за це потрібно платити.

Після того, як я публічно про це сказав, з Нацбанку одразу вийшли на зв’язок керівники, дали контакти старших у банках, ліміти збільшили. І це показово, що закон є, але коли “згори” хтось втручається, то він починає діяти.

– Ви сказали, що іноземці взагалі не мають прав ні на що. Які саме обмеження найбільш болючі у повсякденному житті?
– Починається все з абсурду. Коли воюєш, тобі видають військовий квиток – це так звана “мілітарі”-віза для нас. Він дає лише право перебувати тут офіційно не більше ніж 90 днів.

Буває, зупиняють на дорозі місцеві правоохоронці, просять паспорт. Я показую паспорт Білорусі. Поліцейські не просять військовий квиток, вони просто “пробивають” мій паспорт. Кажуть: “Ви тут чотири роки – вам штраф”. Я показую військовий квиток, але вони все одно наполягають, що я прострочив перебування. Я кажу: “Виписуйте штраф, а я зніматиму весь процес на камеру”. Після цього вони зазвичай відпускають мене і бажають щасливої дороги.

Виходить, що у мене є посвідчення учасника бойових дій, ветеранське посвідчення, я воюю, але не маю нормальних можливостей і прав у побуті.

– А якщо “мілітарі”-віза закінчиться, то вас виставлять за межі країни? Як це взагалі бачать у відомствах?
– Коли ми пропрацьовували зміни, які мають вступити в січні, я казав, що обставини бувають дуже різні. Був закон, в якому чітко говорять про те, що потрібно відслужити три роки неперервного контракту на фронті, щоб тобі дали громадянство. Ви уявляєте, що таке навіть місяць на фронті? Прожити місяць на позиції – це вже удача, якщо ти залишився не поранений, не зламаний фізично чи психологічно.

А що таке три роки повномасштабної війни? Не сидіти в тилу, а реально воювати! Ми ще живі – нам пощастило, але багатьох вже немає в живих. І при цьому, до прикладу, провоював 2 роки, 11 місяців і 20 днів, а тобі кажуть: “Ви не підходите під критерії отримання громадянства”.

Якщо в тебе захворіли батьки або ти мусиш звільнитися за станом здоров’я – і все, ти “не дотягуєш” до трьох років. Тобі кажуть: “Ви білорус, ви маєте виїхати, у вас депортація”. Це плювок в обличчя.

На фронті ніхто не питає, білорус ти чи хтось інший, бо всі роблять свою справу в окопах, на позиціях. А як тільки виходиш за межі війни, то відразу: “О, ти росіянин, ти білорус – їдь додому”. Ось таке ставлення.

Screenshot

– А наскільки сильно це впливає на моральний стан хлопців?
– На фронті нас це взагалі не турбує, хлопців теж, бо немає часу на бюрократію. Ми 24/7 на війні, коли йдуть активні дії. Наш підрозділ працює без перерв, тобто якщо заїхали в сектор, працюємо день і ніч, це постійний фронт, втрати і все інше.

Але коли відкриваєш телефон десь навіть на позиції і бачиш, що когось знову звільнили через вкрадені мільйони, когось затримали, а через три місяці вони вже на новій посаді. По-перше, ми тут не за громадянство, бо мені воно не потрібне, моїм хлопцям теж, але нам потрібна базова легалізація, оформлення постійної посвідки на прожиття. Ми білоруси — і ми цим пишаємося. У багатьох вже закінчився термін дії паспортів Білорусі, люди фактично нелегали. Ми не можемо поїхати додому поміняти паспорт, бо нас одразу посадять, когось уб’ють.

Ми просто зручний інструмент в руках української влади, у руках Міноборони. Ми сюди не приїхали за громадянством, мені важливо, щоб моя сім’я могла відчувати себе захищеною, що була можливість виїхати в Європу. Я сам не можу виїхати, бо в мене немає візи, я її не отримаю. Нам потрібна можливість здати на посвідчення водія, вирішувати побутові питання.

Це питання стало особливо гострим, коли я купив квартиру в розстрочку на три роки в Київській області. Я регулярно вношу платежі зі своєї військової зарплатної карти. Коли мені дзвонять і питають, за що саме платите, я пояснюю, що за квартиру, і надсилаю договір розстрочки. А вони відповідають: “Тільки той, хто купив, може робити платіж. Тобто платіж має робити ваша дружина”. Ми ще встигли оформити апостиль у Білорусі, який засвідчує шлюб на міжнародному рівні. Я показую документи: “Ось посвідчення шлюбу з апостилем, це моя дружина, ми – сім’я”. І все одно отримую відмову, хоча це моя дружина, яка різниця, хто із подружжя внесе кошти. Абсурд також в тому що перший і найбільший платіж пройшов успішно, до нас не було питань.

Забудовник у нас більш ніж адекватний, він признається, що йому соромно за цю ситуацію.

У банку мені кажуть: “Якби ви робили платіж, ми б пропустили”. А за законом це прописано? Тобто якщо б це був я, то ви б плюнули на закон? Ти формально платиш, а для них це не має значення, бо ти нерезидент, білорус, і все.

Отакі дрібниці реально б’ють по моральному стану. На фронті хлопці відчувають підтримку один одного, а поза війною постійно стикаються з абсурдними обмеженнями.

Screenshot

– А як ви зараз вирішили цю ситуацію? Продовжуєте платити, чи все заморожено?
– Ні, я чекаю. Відпросився з сектора і на один день поїхав у Київ до податкової служби. Разом з юристами підготували документи, щоб підтвердити резиденцію та отримати статус резидента. Там є чотири критерії для отримання статусу, підходити треба хоча б по 1 пункту. Я підходжу за всіма чотирма, а моя дружина – по двох-чотирьох пунктах. І все одно ми не можемо мати статус резидента. Виникає питання: що за ідіотизм?

Ми написали заяву і чекаємо на відповідь, вона має бути найближчим часом.

– Ви казали, що співпрацювали з міністерством. Як зараз вони до вас ставляться?

– Я піднімав це питання не тільки за себе. До міністерства приходили й інші хлопці всіх національностей: РДК, азербайджанці, грузини тощо. Ми воюємо разом з самого початку. Правда білоруси і росіяни – це окрема історія, суспільство сприймає нас інакше.

Росіяни напали, білоруси надали територію для нападу. Мало хто розуміє, що білоруська влада – це не білоруський народ. Народ підтримує Україну, поважає її і соромиться того, що сталося. Але вони живуть у такій же окупації, як люди в Криму чи на Донеччині.

Людей на окупованих територіях України не звинувачують за дії влади. Так само й у Білорусі, бо прості люди не винні, але їм складно, і на жаль, це реалії.

– Ви просили максимальної уваги і підтримки. Як саме люди можуть зараз вас підтримати?
– Нас знає дуже багато людей, і, здається, саме завдяки цьому сюди приїхали сотні хлопців. Можна сказати, тисячі з різних країн дивляться на нас і приходять воювати. Окрім боїв, ми ще працюємо інформаційно, ми ведемо соціальні мережі. Це теж велика праця, коли ти втомлений, але розумієш, що треба щось сказати чи показати людям. Якщо б я навіть фізично не воював, я б усе одно зробив великий внесок інформаційно й організаційно.

Влада все це знає, і посадовці знають, хто і що робив, але вдячності немає. Як підтримати? Люди можуть репостити, коментувати, звертатися в інституції – це важливо, бо “зверху” бачать тисячі репостів і коментарів. Але я не закликаю наразі до масових акцій чи протестів, бо це може розхитати ситуацію, ворог скористається провокацією, і ми не можемо собі цього дозволити.

Загалом з мого фанатського колективу воювало багато людей, але нині залишилося лише троє, багато хто виїхав. Багато хлопців просто втомилися від несправедливості і поїхали, а Польща їх легалізувала за декілька місяців. Люди з простроченими паспортами отримали там документи за декілька місяців, ви уявіть. Вони працюють, подорожують, живуть нормально, а ми тут щодня ризикуємо життям, нищимо ворога – і нічого не маємо.

Я міг би теж піти, припинити воювати, але з лютого 2022 року для мене нічого не змінилося, бо загарбники досі тут. Я бачу це щодня на власні очі, мені не треба дивитися Телемарафон. Незважаючи на все, я залишуся до кінця. Це сумно, але люди, за яких ми воюємо, не винні в тому, що відбувається. Мені вистачає простих речей – бачити дітей на вулиці, жінок, тварин, яких треба врятувати. Тому нам допомогти можна увагою, інформаційною підтримкою і не створювати додаткових ризиків.