«Казав, що це завдання з квитком в один кінець»: історія Сергія Руденка, зниклого в Кринках
Операція українських сил із зайняття позицій та розширення плацдарму на лівому березі Дніпра – тривала з жовтня 2023 року до липня 2024-го. Основні бойові дії розгорталися за контроль над селищем Кринки – єдиним населеним пунктом на лівобережжі Херсонщини, де тоді силам оборони, ймовірно, вдалось закріпитися. Дотепер офіційної інформації про результати цієї операції, на рівні військово-політичного командування, повідомлено не було.
За деякими джерелами, оприлюдненими публічно, є цифра у близько 800 зниклих безвісти лише у Кринках. Офіційно підтверджених загиблих, за цими ж даними, налічується понад 250 осіб. Однак, через неможливість, станом на зараз, перевірити ці території, всі цифри залишаються лише припущеннями.
На момент розгортання операції в Кринках, російські сили вже зосередили значні ресурси на лівому березі Дніпра, не лише для оборони, а й для спостереження за пересуванням української армії. Водночас, українські військові переправлялися на острови човнами, що робило їх легко помітними для ворога, через відкриту місцевість. Чинити опір проти обстрілу різним озброєнням, коли ти на воді – майже неможливо. Тобто, вже на цьому етапі українські бійці ставали вразливими перед ворогом.
“Ворог знав, коли нові групи військових мали переправлятися на острів, і відразу починав обстріл”, – розповідає Лідія, дружина морпіха Сергія Руденка, який зник безвісти під час операції у Кринках. Сергій, боєць 38-ї окремої бригади морської піхоти, зник у червні 2024 року, щойно опинившись на островах. За різними свідченнями, на території, де захисник, ймовірно, перебував востаннє, його тіла, у різні проміжки часу – не виявили.
Детальніше про передумови, які призвели до того, що Сергія відправили у Кринки, чому, за його словами, особовий склад не був до цього готовий, чи належним було забезпечення, за яких умов Сергій міг зникнути, і чи є цьому підтвердження від побратимів, а також про те, якою може бути статистика зниклих у Кринках, скількох підтверджують у полоні, і чому статус “полоненого” теж не завжди є обнадійливим – в інтерв’ю для Букв поділилась Лідія, дружина оборонця.
– Хочу почати з питання про життя Вашої родини до моменту і, власне, вже тоді, коли Сергій долучився до війська. Як мені відомо, у Вас велика сім’я. Тож, можу припустити, це було дуже непросто. Як це відбувалось?
– У нас із Сергієм є спільна донечка. Раніше я двічі була у шлюбі, і це моя п’ята дитина. У Сергія теж є дві донечки від попереднього шлюбу. Тому разом у нас дійсно велика родина.
Ми зустрілись з Сергієм трішки пізніше з початку повномасштабної війни. Тоді його з Миколаєва, саме з військової частини, перевели служити сюди, у Вінницьку область, де я проживаю. Трішки згодом ми і познайомились. 5 грудня його перевели, а 9-го ми вже пішли на перше побачення. І ось з тих пір не розлучались. На новий рік почали жити разом, хоч, чесно скажу, після розлучення я відчувала бажання трішки побути наодинці з собою, набратися сил, займатися саморозвитком. Але ми закохались і тепер були разом.
Сергій спершу працював на пропускному пункті. Займався охороною наших “пташок”, заправляв їх, перевіряв, лагодив. Він добу чергував, а потім добу міг бути вдома. Тож все було спокійно. Частково він служив у Бершаді, а іноді, щоб заробити більше грошей для родини, переводився за бойовим розпорядженням до Миколаєва.
Коли народилася наша донечка, Сергій якраз проходив службу в Миколаєві й мав завершувати контракт. Ми готували рапорт на звільнення, оскільки, власне, народилася вже третя дитина. Знаєте, Сергій дуже вагався, адже не бачив себе поза службою… Але паралельно ми готували рапорт. Це був тривалий процес, нам треба було підготувати низку паперів, і весь цей час нас супроводжував адвокат.
Одного дня, коли Сергій мав завершити своє чергування й відпочивати, до нього прийшли зі словами: “Руденко Сергій, сьогодні ви не йдете спати, а прямуєте з нами”. Не дали навіть можливості повноцінно зібрати речі, і ось так він поїхав у бойову частину. Вже там всі швидко пройшли медичну комісію, і ось з військової частини відтоді ми його лише один раз забрали додому на 10 днів. Для цього ми одружились.
Хоча, розумієте, ми планували зовсім інше весілля – з друзями, рідними, після його звільнення зі служби. Для нас це мало бути особливим днем, бо життя одне… Сергій, раніше вже маючи досвід участі у бойових діях під Миколаєвом, бачив, як поряд гинуть побратими. Саме тоді він усвідомив, наскільки коротким може бути життя. Він пообіцяв собі, що надалі хоче прожити його яскраво.
На жаль, Сергій бачив, як його побратими, які вирушали на острів (до Кринок), вже не поверталися. Для них щастям було отримати поранення, адже тоді, в найкращому випадку, їх могли забрати човном і доправити до госпіталю. В іншому ж випадку евакуації просто не було…
Одного разу він подзвонив мені й сказав, що ми маємо негайно одружитися, щоб він міг побути з нами ці 10 днів. Інакше, як він припустив, можливо, ми більше його й не побачимо.
У такому швидкому темпі ми, через адвоката, подали запит на дозвіл від військової частини для укладання шлюбу. З нашою малишкою на руках ми поїхали до РАЦСу, швидко розписалися, й отримали всі необхідні документи, щоб передати їх до частини. Ці короткі 10 днів ми були разом, а потім Сергій знову поїхав.
Я благала його не їхати… Але Сергій сказав мені: “Кицю, так не має бути. Я піду, але пізніше. Ми зробимо все це законним шляхом.”. Він не хотів, маючи такий значний військовий досвід, завершити службу зі статусом “СЗЧ” (самовільно залишив частину).
Коли він повернувся у військову частину, тоді попередив усіх, що має намір звільнятися. Після цих слів його вже не випускали за межі частини. Коли я пересилала посилки, мені доводилось домовлятися з хлопцями, що вони їх забрали і передали йому особисто. Командування боялось, що він втече в СЗЧ. Бо хлопці покидали службу.
Також після його слів про звільнення почалось певне внутрішнє цькування. Сергій по кілька днів не виходив зі мною на відеозв’язок… А коли нарешті вийшов, я помітила синці на його обличчі. Усі мої заяви про неправомірні дії всередині частини отримували стандартні відповіді, що жодних порушень немає.
– Тобто, попри те, що у військовій частині були попереджені, що незабаром буде рапорт про звільнення, його все ж відправили до Кринок? Коли це сталось? Хотілося б зрозуміти, чи це була чітко спланована бойова операція.
– За місяць до того, як Сергія відправили до Кринок, ми надіслали командиру рапорт на звільнення від служби. Однак, командири його не підписали, сказавши, що він не підходить. Зауважу, що рапорт складала досвідчений адвокат.
З усім тим, ми звернулись до іншого адвоката, уклали з ним новий договір і знову підготували рапорт. Цього разу ми відправили його не командиру, а безпосередньо у військову частину. І саме після цього Сергія відправили “укріплювати позиції”, з яких майже ніхто не повертався. Лише після його зникнення я отримала відповідь про те, що рапорт отримано, але оскільки Сергій є безвісти зниклим, звільняти зі служби фактично немає кого…
Взагалі, Сергія з побратимами відправили до Кринок як підкріплення. Там була величезна нестача ресурсів, особового складу… У багатьох випадках хлопці навіть не допливали до острова – їх “розбивали” дорогою. Як мені пояснював чоловік, це було завдання з квитком в один кінець.
Ще, перед виходом, Сергій телефонував мені зі словами: “Я не знаю, що відбувається навколо, але біля мене діти”. І це справді так: наймолодшому зі згодом зниклих було лише 19 років. Відповідно до закону, вони не мають воювати до 25 років або, принаймні, не повинні відправлятися на бойові позиції. Але таких випадків – безліч. Сергій розповідав, що ці хлопці були дуже налякані, і шансів вижити у такого особового складу було надто мало…
– Ми знаємо, що у Кринках важкі бої тривали протягом дев’яти місяців, але, як вже відомо з деяких джерел, це з самого початку були нерівні сили. Якщо я правильно розумію, йшлося про розпорядження укріплювати й утримувати ці позиції, так?
– Їм взагалі спершу казали, що вони будуть відбивати позиції та йти на штурм. Пізніше пояснювали, що вони мають укріплювати позиції, які є нашими. Але наших позицій там давно не було… Це все фактично “сіра зона”. Також, у ворога дуже хороша зброя, а наші хлопці їхали туди лише з автоматами та гранатами. Так зазначено в акті службового розслідування стосовно мого чоловіка. А ось поверталися лише ті хлопці, яких було поранено. Або ж, якщо евакуація була неможлива, вони могли перебувати там пораненими кілька днів, і наслідки, відповідно, плачевні.
З моїм чоловіком був побратим Олександр на псевдо “Рудий”. Вони разом вигрузилися на острові 20 червня. І ось Олександр пробув там тиждень, а 2-го липня росіяни виклали відео з ним про те, що він у полоні. У нього було поранене плече, рана на якому почала сильно гнити…
Сергій зник 20-го червня, в той самий день, коли він прибув на острів. Однак, саме 24-е червня є офіційною датою зникнення, коли надіслали сповіщення. Сергій був обачливий, він розумів, що може не повернутися з острова, тому зробив генеральне доручення на моє ім’я на три роки, щоб я могла діяти від його імені. Також він залишив мені всі контакти, звання та позивні його командирів, щоб я мала куди звертатися. Ще він записав номер побратима, який, на жаль, так і не вийшов зі мною на зв’язок, що зрозуміло, адже їм заборонено надавати родичам свідчення про хід бойових операцій.
– Давайте спробуємо детальніше розібратися у хронології зникнення Сергія. Чи відомо, яке саме завдання вони мали виконати того дня? Наскільки я розумію, одразу, по прибуттю, бійці потрапили під обстріл, так?…
– Разом з Сергієм тоді поїхало 12 військових. Дружина одного з них пізніше отримала телефон свого чоловіка, і там було повідомлення від командира, в якому видно, як він розподілив хлопців по човнах за позивними. Було три човни по чотири людини. Два човни відправились одразу, а третій – вночі. Ми змогли знайти майже кожного з хлопців за позивними. З моїм чоловіком були “Яр”, “Рудий”, “Ворон” та, власне, мій чоловік, “Лексус”. “Рудий” офіційно числиться в полоні.
За інформацією з різних джерел, вони висадилися на берег і одразу почався обстріл. Я вдячна, що їх не почали обстрілювати ще на воді, бо з такою амуніцією вони просто потонули б. Але, врешті-решт, їх обстріляли. “Рудий” двічі давав інтерв’ю на російському каналі, і в кожному – його свідчення трохи різняться. Спочатку він казав, що навколо нього були лише загиблі, і він був єдиним, хто вижив. В іншому інтерв’ю він сказав, що поряд з ним було лише четверо загиблих, а інших хлопців не було. Але, наскільки мені відомо, як мінімум двох хлопців все ж забрав евакуаційний човен.
Побратими, яким була небайдужа доля мого чоловіка, зателефонували мені і сказали, що Сергій був поранений, ймовірно, у нього навіть був роздроблений таз. Він вже не міг ходити… Хлопці, яких евакуювали, теж були поранені і фізично не змогли забрати його з собою. Вони розуміли, що він, ймовірно, не виживе. Тож, після їхнього повернення до частини, всі знали, що “Лексус” двухсотий.
– Якщо говорити саме про цю бойову операцію, скільки військових зникло в один проміжок часу з Вашим чоловіком? І чи є бійці, яких було офіційно підтверджено загиблими, або ж полоненими? Бо було чимало пліток про те, що в Кринках росіяни нібито не брали у полон.
– Наразі офіційно підтвердженим з тієї групи у полоні є лише “Рудий”. Однак, з неофіційних джерел, ми дізналися, що на той період на острові перебувала 810-та бригада морської піхоти РФ, і нібито їхній командир забирав поранених у полон. Чи довозив він їх до місця утримання – це вже невідомо точно. Але полон був.
У липні, вони, ймовірно, взяли найбільшу кількість наших військових у полон – 17 осіб (з того, що публічно було показано), про яких потім публікували інформацію на своїх каналах. Були відео наших хлопців з повністю перемотаними головами, що ускладнювало їх впізнання. Проте, вже згодом деяким дружинам почали надходити підтвердження з різних відео.
Вже після зникнення Сергія зі мною зв’язалися його побратими, які тоді вже покинули острови і були переведені на інший напрямок. Вони сказали, що бачили мого чоловіка у внутрішніх списках полону по бригаді. Про існування такого списку я раніше ніколи не чула. Тому я їх запитала: “Хлопці, ви ж зі мною не граєтесь, ви ж говорите правду?”. Адже я не шукаю марної надії, щоб заспокоїти себе… Я пообіцяла дитині знайти батька. Я маю розуміти, чи шукати мені чоловіка у полоні, чи, розуміючи, що він загинув. Адже це абсолютно різні напрямки.
І ось побратими сказали, що всі від початку думали, що Сергій загинув. Ніхто не прагнув вселяти мені марні надії. Але піднімалися дрони, і тіла мого чоловіка серед тих, які там були, не знайшли. Тому, ймовірно, він у полоні. До того ж, тепер є такі списки. Але, звісно, офіційно мені цього підтвердити не можуть. Командири дали мені зрозуміти, що, надаючи інформацію родичам, є ризик, що вона вийде публічно, і тоді вони матимуть власні проблеми.
– Однією з причин високої кількості зниклих безвісти є неможливість організувати пошукові місії для евакуації тіл. У цьому випадку евакуація могла пройти лише човном, що вже значно обмежує можливості. Чи були інші варіанти встановлення місць загибелі по всій траєкторії?
– Насправді, кожен бій фіксується дронами, наскільки це можливо. Звісно, їх інколи збивають, але одразу піднімають нові. Вони добре фіксують місцевість, про що мені відомо зі слів професійних дронщиків, які вже виводили хлопців за допомогою дронів. Людину переважно видно чітко. Якщо не видно обличчя, наприклад, коли тіло потонуло і можна побачити лише спину, то за статурою вже можна впізнати людину. Також є вірогідність впізнати за одягом, адже хлопці часто самостійно укомплектовували себе. Це теж може бути важливим маркером для ідентифікації.
Днями зі мною зв’язався ще один побратим Сергія, який наразі продовжує нести службу. На правах абсолютної анонімності я попросила його дізнатися хоча б щось нове про Сергія від інших хлопців, які тоді вижили. Минув час, вони вже морально оговталися, і якась інформація мала б з’явитися. Зрештою, він написав, що версії дійсно різні, але всі вони зводяться до одного: дрони не виявили його тіло по цій місцевості, тож існує велика ймовірність полону.
– Ситуація в Кринках, за моїми спостереженнями, стала відомою саме від окремих бійців, які свідчили. Тобто, на офіційному рівні якихось коментарів, здається, не було. Чи вплинуло це якось на процеси пошуку Вашого чоловіка, й інших бійців?
– Родичі шукають своїх близьких самостійно. Через три тижні після зникнення мого чоловіка ми об’єдналися з іншими родичами зниклих у Кринках. Ми склали список зниклих, підготували фотоальбом для впізнання і, зібравши кошти, вирушили в офіційну поїздку до Одеси. Ми об’їздили всі госпіталі, морги, лікарні, де могли перебувати військові, і просили надати доступ до архівів. Адже існувала ймовірність, що хтось із них міг потрапити до лікарні без пам’яті чи документів…
Тоді до лікарень масово надходили бійці у різному стані: хтось міг бути у реанімації без свідомості, хтось не міг себе назвати. Нам була важлива будь-яка інформація. Ми також їздили по великим госпіталям, де є загальна база даних по різним лікарням чи іншим медичним установам.
Взагалі, кожен госпіталь, де перебувають військові, є закритим. І ось коли звідти виходили військові, і ми бачили нашивку про те, що це морська піхота, самостійно підходили і просили поглянути наші альбоми з фото зниклих. У такий спосіб, ми знайшли до десяти людей, які дійсно загинули. Але впізнавали багатьох, лише не знали, що з ними сталося.
Ми також об’їздили психіатричні лікарні, сподіваючись, що хтось із хлопців міг втратити пам’ять чи розуміння того, ким є, після важкої контузії. Адже таких випадків було чимало. Так само об’їздили Миколаїв, де теж інформації багато не дізнались.
Далі ми поїхали до Херсона. Там було найстрашніше, адже постійні вибухи, до яких, живучи у відносно спокійному місті, ти просто не звик. Я там ледь не посивіла – настільки було страшно… У Херсоні ми натрапили на госпіталь, де до нас вийшла дівчина, яка, власне, представляла військових, що проходять там лікування. На жаль, підтримки від неї ми не отримали. За її словами, у них всі “впізнавані”.
Головний лікар, у свою чергу, дав певну надію, сказавши, що дуже багато наших хлопців можуть перебувати в полоні у підвалах Козачих Лагерів (селище на Херсонщині). Відповідно, якщо вони “на підвалах” – їх наразі не підтвердять офіційно у полоні.
– Востаннє було оприлюднено цифру близько 800 зниклих у Кринках. Чи можете Ви підтвердити або спростувати цю цифру, спираючись на те, скільки родин зниклих входить лише до Вашого об’єднання? Бо, наскільки я розумію, командування про це не повідомляє.
– Кожну свою відмову в наданні інформації командування мотивує тим, що це військова таємниця. Чому хлопців тривалий час відправляли туди, куди навіть дістатися було практично неможливо, скільки загиблих підтверджено, скільки тіл вдалося повернути – усе це під грифом “військова таємниця”.
Ми, родичі, самостійно вийшли на хлопців, які з січня по лютий займалися евакуацією тіл. Вони розповіли, що тіла загиблих вдавалось забрати лише з ближніх територій. На всіх інших ділянках, що наближені до ворога, тіла практично не евакуйовували. Ми запитуємо їх: “Якщо ви забирали тіла, то де вони? Адже нам їх не видають”. На жаль, вони цього не знають.
Коли ми порушили це питання у Координаційному штабі, нам відповіли, що з острова забрали 21 тіло і нібито передали їх родинам для поховання. Проте, коли я зв’язалася з одним із бійців, який евакуйовував тіла, він стверджує, що лише за два місяці їх було понад 40. Але ж працювали й інші евакуаційні групи…
У нас є інформація, що там зникло понад 2000 військових, тоді як офіційно нам повідомляють про 300-400, хоча раніше дійсно йшлося про близько 800. Лише з бригади чоловіка, за моїми підрахунками, могло зникнути близько 300 людей. Але бригади було чотири.
Щодо повернення тіл загиблих у Кринках, за рік мені відомо лише про три підтверджені збіги ДНК. Можливо, ця цифра трохи більша, але навіть 10 співпадінь на, ймовірно, понад 2000 зниклих – це надто мало. При цьому, нам відомо, що є морги, які переповнені тілами, а зразки ДНК беруть дуже і дуже повільно.
Є ще інформація, яку ми дізнались від звільнених з полону. За їхніми словами, вони перебували у полоні за статтею “затриманий, як особа, що чинить спротив СВО”. Тобто, їх навіть не вважали військовополоненими, і вони не мали жодного офіційного статусу. За їхніми словами, таких, як вони, дуже багато. Це складова тактики Росії, щоб уникнути відповідальності за всіх.
На питання, як їм вдалося бути звільненими, вони відповіли: “Нам просто пощастило”. Росіяни тоді не розрізняли статуси людей, яких відправляли на обмін. І це швидше виняток, ніж правило. Власне, таких військових, яких не утримують як офіційно полонених, часто змушують тренувати ворога.
– Скажіть, чи правильно я розумію, що бригада, у складі якої перебуває Ваш чоловік, наразі продовжує свою діяльність на інших напрямках? Хотілося б уточнити, чи зараз змінилось їхнє становище, і чи випадки зникнень військових продовжуються.
– Так, зараз дуже багато родичів зв’язуються з нами й просять додати до нашого Об’єднання родичів зниклих. Ми кажемо: “так, звісно, додамо вас у нашу групу по зниклих у Кринках”. А вони відповідають: “А мій зник у Курахове, або в Курську…”. І тут ми стикаємося з проблемою: ми не знаємо, куди їх додавати, адже вся наша робота, звернення та питання щодо повернення полонених чи загиблих стосуються саме Кринок. Бійці бригади, у складі якої перебуває мій чоловік, де тільки не зникали протягом усього часу існування…
– Лідіє, як Ви сьогодні? Бачу, що боротьба у пошуках чоловіка невпинна… Як вдається при цьому опікуватися родиною і продовжувати інші справи, аби підтримувати життя? І, загалом, як Ваші діти зараз?
– Ми з чоловіком готувалися до його звільнення з армії та думали, як будемо жити далі й де шукатимемо ресурси для забезпечення родини. Зважаючи на те, що ми проживаємо в селі й маємо велику територію, я запропонувала йому зайнятися фермерством. Ми закупили худобу, свиноматок і мріяли, що коли він повернеться додому, у нас вже будуть якісь гроші для життя на перший час.
Нам було дуже важливо, щоб наші дітки мали все необхідне. Я доглядала за тваринами відповідно до всіх правил: дотримувалася таблиць харчування, щоб вони отримували потрібні вітаміни. А ще ми з коханим мріяли про величезну теплицю-парник. Я йому казала: “Уявляєш, як ми заходимо у листопаді до нашого парника, а там і огірки, і помідори, і зелень…”. Сергій завжди підтримував мене, мріяв разом поставити дітей на ноги й був готовий зробити для цього все.
Але тут він зникає… Я залишилась сама вдома: п’ятеро дітей, город, тварини… Дотепер не знаю, як я з усім цим впоралася. Але все робила для нього. Знаєте, Сергій мріяв про великий гараж, де стояли б його машини, – і я побудувала для нього цей гараж. Він мріяв відремонтувати свої машини – і я це зробила. Хотів великий парник – і зараз над ним вже працюють. Сергій мріяв, що ми будемо працювати для себе, для наших дітей, для життя. І я роблю все так, як він хотів, аби після повернення Сергій лише відпочивав – душею та тілом.
Діти… Коли Сергій зник, наші дівчата постійно плакали. Вони зберігають усі речі, які він їм подарував. Синок також постійно запитує про нього, береже муляжні гранати, фуражки, патрони, які Сергій забрав у ворога, коли вони звільняли позиції. Ми говоримо про нього лише в хорошому світлі, адже нічого поганого з ним не пов’язано.
Старші дівчата, як і раніше, відвідують музичні гуртки. Молодша донечка і синок також навчаються на фортепіано та скрипці. Нещодавно у доньки був день народження, і я подарувала їй телефон, сказавши, що це від Сергія. Я знаю, що, якби він був поряд, він обов’язково це зробив би. Я теж беру участь у багатьох благодійних проєктах, і, якщо потрібно вказати, від кого цей донат, я завжди пишу: “Від Сергія”. Бо він би ніколи не залишився осторонь.
Президент Росії Володимир Путін заявив, що українців в Росії може бути більше, ніж в Україні. Однак, під “Росією” він мав на увазі й окуповані території України.
Лідери Європейського Союзу на саміті в Брюсселі мають підтвердити свою непохитну підтримку України та надіслати “чіткий сигнал” новообраному президенту США Дональду Трампу.
Президент РФ Володимир Путін торкнувся теми ефективності “Орєшніка”. Він запропонував країнам Заходу визначити цілі в Києві для обстрілу, аби вони влаштували “дуель”.
Президент Росії Володимир Путін заявив, що російські військові мають вибити українські сили з Курської області, однак не назвав конкретної дати для таких дій. Він зазначив, що, на його думку, українським військам “не було сенсу” заходити до цього регіону.
Операція українських сил із зайняття позицій та розширення плацдарму на лівому березі Дніпра – тривала…