«Крим – це не лише територія з новин, а спільнота людей з голосом, історією і майбутнім»: розмова про мистецтво, пам’ять і деколонізацію

Виставка “Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим”, яка нещодавно відбулася у Центрі сучасного мистецтва “Замок Уяздовський” у Варшаві, запропонувала міжнародній аудиторії поглянути на Крим очима сучасних українських, в тому числі кримськотатарських художників – як на простір пам’яті, втрати, а також місце сили, нової української ідентичності і спільного майбутнього. Спеціально для “Букв” куратор(к)и Катерина Семенюк, Оксана Довгополова і Алім Алієв розповідають, як народилася ідея проєкту, що сьогодні відбувається в Криму і як мистецтво допомагає доносити інформацію про складні історичні та політичні питання.

Катерина Семенюк – культурна менеджерка та кураторка, співзасновниця платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, голова ГО “Культурні практики”

Оксана Довгополова – співзасновниця та кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка Київської школи економіки, членкиня Memory Studies Association

Алім Алієв – заступник генерального директора Українського інституту, засновник літературного проєкту “Кримський інжир”, правозахисник, куратор освітніх і культурних проєктів, дослідник, есеїст, член українського ПЕН-клубу, співзасновник громадської організації “КримSOS”

Яка пам’ятка або історичне місце Криму, на вашу думку, найкраще пояснює, чому твердження “Крим завжди був російським” не витримує жодної історичної критики?

Алім Алієв: Найкраща відповідь на цей радянсько-російський імперський міф – Ханський палац у Бахчисараї. Це єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури, унікальне втілення ісламської культури Чорноморського регіону. Палац було зведено на початку XVI століття – задовго до того, як Російська імперія взагалі вперше ступила на кримську землю наприкінці XVIII століття.

Ханський палац – це матеріальне свідчення потужної, самобутньої державної традиції Кримського ханства, його природних зв’язків із європейським та османським світами. Коли Росія заявляє про “ісконно русскій Крим”, вона намагається викреслити століття абсолютно не-російської, самостійної історії півострова. Саме тому окупанти сьогодні так затято й цинічно знищують цей палац під виглядом “реставрації” – вони намагаються стерти фізичний доказ, який спростовує їхню пропаганду.

Фото: Dominika Jaruga

Чи можна сказати, що окупація – це не лише війна за землю, а й війна за право визначати історію Криму?

Оксана Довгополова: Так і є – Росія виправдовує окупацію в очах світу саме історичними аргументами: нібито Російська імперія має на Крим історичне право, а Україна “отримала півострів у подарунок від Хрущова – випадково та помилково”. Для пересічної людини десь в Чикаго чи Мілані це може виглядати переконливо, тому розповсюдження влади Росії на Крим сприймається не як окупація, а як, вибачте, “відновлення історичної справедливості”. Росія любить розповідати, що до неї на захоплених нею землях була суцільна пустка, а росіяни принесли сюди цивілізацію. При цьому до 1783 року, коли Росія окупувала Крим, тут з 1441 року існувало Кримське ханство, потужна держава, яку створив корінний народ півострова. І це теж тільки частина кримської історії. Право володіння історією для Росії – інструмент нормалізації агресії в очах світу. Вони не воюють за історію, вони інструменталізують історичне знання для виправдання окупації.

Коли ми говоримо про культурний геноцид, чи стосується це також Криму? Як він проявляється?

Алім Алієв: Безумовно, стосується. Росія має на меті повне розчинення та знищення ідентичності корінного кримськотатарського народу та української громади півострова. Це проявляється на кількох рівнях. По-перше, тотальний наступ на мову. Українську мову фактично повністю витіснено з освітнього та публічного простору, сьогодні не діє жодної україномовної школи на півострові. Кримськотатарська мова, яка сьогодні під загрозою зникнення згідно даних ЮНЕСКО, попри декларативні заяви окупантів зведена до статусу формальної, а її вивчення та використання впевнено маргіналізується.

Фото: Dominika Jaruga

По-друге, руйнування та апропріація спадщини, як, наприклад, Ханський палац чи Херсонес. Це не просто недбалість, це свідома політика знищення всього, що не підпадає під офіційну кремлівську пропаганду. Також росіяни переписують історію, змінюють топоніми, закривають незалежні медіа, переслідують за релігійні переконання. Мета – створити суцільне, монолітне “російське” поле, де немає місця нічому автентичному.

Що сьогодні відбувається з кримськими музеями, археологічними пам’ятками, старовинними будівлями? Наскільки ми розуміємо масштаб втрат?

Алім Алієв: Сьогодні Крим – це зона масштабного колоніального мародерства. Точний масштаб втрат ми зможемо оцінити лише після деокупації, але те, що ми бачимо вже зараз, вражає своїм цинізмом. До прикладу, відбувається масове незаконне вивезення музейних експонатів на територію РФ під приводом “виставок” чи “евакуації”. Окремий кейс – це будівництво так званої траси “Таврида”. Заради цієї інфраструктурної артерії війни окупанти провели масштабні, абсолютно варварські та незаконні археологічні розкопки. Тисячі артефактів, знайдених без дотримання міжнародних наукових стандартів, були вивезені в Ермітаж та інші російські центри.

Ваша виставка називається “Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим”. А про що ми досі майже не говоримо, хоча давно мали б?

Оксана Довгополова: Коли ми уявляли собі назву виставки “Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим”, ми думали про те, наскільки різні картинки Криму існують в головах різних людей. Наприклад, для тих, хто в радянському дитинстві їздив в “Артек”, не існувало питання депортації кримських татар. Для тих, хто звик купатися та засмагати на південному узбережжі Криму, не було уявлення, що більша частина півострова – це степ. І так далі. Все залежить від того, хто ці “ми”, які говорять про Крим. В Україні років незалежності говорили – але недостатньо, – про те, в який спосіб кримські татари та українці формували одне одного протягом багатьох століть. Це складна історія, яка, на жаль, тонула у звичному наративі про “споконвічну ворожість”. Ми давно мали б говорити про права корінних народів та про унікальність України як спільної батьківщини різних, але споріднених народів. Бажання відкласти так звані історичні питання до кращих часів спрацювало проти нас – у світі не чутно українського голосу, а Росія сформулювала чіткі, прості, зрозумілі пояснення, чому не варто переживати через агресію проти України.

Катерина Семенюк: Хочу додати, ми дуже мало говоримо про сучасне кримськотатарське мистецтво. Коли мова заходить про кримськотатарську культуру, розмова майже завжди переходить в історичний регістр. Вона постійно постає як щось, що відбулося в минулому або постраждало в минулому, а не як культура, яка живе й розвивається просто зараз, у теперішньому часі. Є художники й художниці кримськотатарського походження, які працюють сьогодні вже поза Кримом – хтось в Україні, хтось в еміграції – і які говорять не тільки про втрату, а й про сучасну ідентичність, про те, як культура виглядає сьогодні, коли фізичного доступу до батьківщини немає. На виставці ми намагались це врахувати, але загалом це розмова, яка в українському культурному просторі тільки починається, і їй варто приділяти значно більше уваги, ніж зараз.

Фото: Dominika Jaruga

Що б ви хотіли, щоб кожен українець знав про Крим, але чомусь досі не знає, або знає замало?

Алім Алієв: Я б дуже хотів, щоб кожен українець перестав сприймати Крим виключно крізь радянську чи пострадянську лінзу “всесоюзної оздоровниці” з Ластівчиним гніздом чи територією “пляжів і чебуреків”. Цей спрощений наратив нам довго нав’язували.

Крим – це простір багатошарових сенсів і унікальної культури. Нам потрібно відкривати для себе його як невіддільну частину нашого власного європейського коду. Історія Кримського ханства, культура кримських татар, караїмів, кримчаків – це не екзотика, а наша спільна історія взаємодії, розуміння різних контеектсів, спільної боротьби проти імперій.

Ми не знаємо, коли і в якому вигляді Крим повернеться до України. Як нам говорити про нього вже зараз, щоб він не перетворився лише на символ втрати чи політичне гасло?

Оксана Довгополова: Це неймовірно складна проблема. Ми з 2014 року перебуваємо в різних реальностях, при цьому Крим є простором особливо фокусованої уваги російської пропаганди. На півострові після окупації виросло вже ціле нове покоління. Так само як на решті території України виросло покоління, яке ніколи не бачило Крим на власні очі. І це як таке є величезним викликом. Але це виклик, а не вирок. Як говорити про Крим вже зараз? Питання в тому, про що ми говоримо, коли говоримо про Крим. Про територію? Про людей? Про історію? Частина Криму є серед нас – після 2014-го з Криму виїхали тисячі людей, які сьогодні будують, часто зі зброєю в руках, майбутнє України. Серед цих людей є й кримські татари. Сьогодні ми маємо говорити про те, що Крим є серед нас. Коли ми говоримо про корінні народи України – ми говоримо про цінності, на яких має будуватись майбутнє, в якому ми хотіли б жити. Говорити про Крим – це не тільки говорити про історію та втрату, а й говорити про цінності, на яких ми готові будувати майбутнє. Це може здаватись надто абстрактним, але це не так. Якщо ми бачимо розмову про Крим виключно в режимі спогадів, а не уявляння майбутнього, тоді ми залишимось на рівні політичних гасел. Спогади – так, дослідження – так, робота над історичним наративом, який школярі бачать у своїх підручниках історії – теж так. Але має бути і мрія про те, яким може бути наше спільне майбутнє. Коли ми відкривали виставку у Варшаві, ті художники, хто змогли приїхати, говорили про мрію: я проведу фестиваль стрибків з пірсу, я в’їду в улюблений Крим о 4 ранку. Це мрії про те, що цей конкретний художник, ця людина хоче подарувати Криму, як він чи вона хочуть освідчитись Криму. Там, де є любов, – там є надія.

В проєкті немає історичних довідок чи політичних пояснень – натомість багато особистої пам’яті, образів і емоцій. Це був свідомий вибір? Чому ви вирішили, що саме такий спосіб розмови про Крим сьогодні є найчеснішим або найдієвішим?

Катерина Семенюк: Так, це свідомий вибір, і він випливає з того, на чому побудована робота платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво. Ми не зводимо все до історичних фактів, ми працюємо з пам’яттю через мистецтво. Мистецтво вміє утримувати складність і суперечність, яку політична мова змушена спрощувати до тези. Важливо не констатувати факти, а створювати простір, де людина стикається з чужим досвідом безпосередньо і сама починає ставити собі запитання, замість того, щоб отримати готовий висновок. Це робота в довгу, але лише такий підхід дійсно ефективний.

Якби людина, яка ніколи не була в Криму й майже нічого про нього не знає, вийшла з цієї виставки лише з однією думкою чи відчуттям, яким би ви хотіли, щоб воно було?

Оксана Довгополова: Мені б хотілося, щоб людина вийшла з виставки з відчуттям здивування. Якесь “передрозуміння” у людини, яка вже прийшла в музейний простір, точно є – інакше вона би просто туди не прийшла. Художники, роботи яких представлені на виставці, репрезентують настільки різні досвіди, що відвідувач так чи інакше змушений себе питати – про що це? Чому ці чоловіки на відео розкочують рулон руберойду? А чому нам показують комп’ютерну симуляцію, на якій різні дивні істоти стрибають з пірсу в море? Чому цей художник створив монохромне зображення Чорного моря? Воно справді таке чорне? Абсолютно неочікувані оптики бачення Криму зустрічає практично кожен відвідувач виставки. Розуміння того, що мені показали щось, чого я радикально не очікувала чи не очікував, напряму впливає на подальше запитання. Чому в мене було враження, що тут мені все зрозуміло, а виявилося, що ні? А чого ще я не бачу? Може, варто подумати в цей бік. Коли людина засумнівалася в досконалості свого знання, це дає можливість змінити картину світу. Можливо, вона зробить наступний крок – і від байдужості до питання російської агресії перейде до визнання того, що Росія – це терористична країна, і справедливість має бути на боці України.

На виставці немає прямої розмови про окупацію сьогодення – натомість є пам’ять, мистецтво, особисті історії. Чи не боялися ви, що хтось сприйме такий підхід як “недостатньо політичний”?

Катерина Семенюк: У нас не було завдання створити політичний жест, ми міркували мистецьким проєктом, який все ж розповідає про Крим, але не є буквальним вислювлюванням. Про окупацію говорить щоденна хроніка – і значно ефективніше за нас. Нашим завданням було показати, що Крим – це не лише територія з новин, а спільнота людей з голосом, історією і майбутнім. Це теж політика, тільки не одноразового висловлювання, а довгої розбудови діалогу і розуміння.

Алім Алієв: Ні, не боялися, адже мистецький проєкт принципово відрізняється від інформаційної чи хронікальної виставки. Мистецтво не мусить маніфестувати політичні гасла чи говорити в лоба – його завдання насамперед ставити запитання. У саму назву нашого проєкту вже зашито ключове питання: “Про що ми все-таки говоримо, коли говоримо про Крим?”. Ми не пропонуємо готових шаблонних рішень, а запрошуємо митців та відвідувачів до спільного пошуку відповідей. Саме тому в експозиції багато рефлексій: тут є і переосмислення минулого, і тонке відчуття сьогодення, і що найважливіше, – діалог про майбутнє.

Які плани щодо виставки надалі?

Катерина Семенюк: Проєкт від початку замислювався як низка подій в різних країнах світу. Виставка в Польщі стала логічним першим кроком, і тепер ми працюємо над тим, аби говорити про Крим з різноманітними аудиторіями, показати його ще в декількох країнах. Цей проєкт не має на меті сперечатись напряму з російської пропагандою і не обмежується питанням “чий Крим”. Він розгортає широкий пласт питань довкола Криму, роблячи його суб’єктом розмови, і допомагає дивитись на півострів не лише як на територію.