Марта Госовська: «Мій довоєнний Львів: спогади про втрачений рай»

Коли я була маленькою, бабуся Марія часто розповідала про якийсь інший, довоєнний, Львів. Баба була не з говірких, а про війну чи клятий комунізм, – і поготів говорила мало. Тільки той магічний довоєнний час вартував, щоб про нього сказати щось більше, ніж “та, всяке бувало, то життє”.

Баба розповідала, як її колежанка, Юзька, бігала Львовом у пошуках мережива до весільної сукні.  Навіть не думала скасовувати гостину – варʼятка, казала  баба, яка на тім весіллі була за дружку, і то її аж ніяк не бентежило. Каська,  натомість, забрала в кравчині недошиту сукенку і на ту забаву не прийшла. І дарма, бо музики на весіллі грали модні тоді фокстроти. Я все слухала ті розповіді і думала собі, що на чорно-білих знимках не видно тих кольорів – все видається звичайним. Інакшим, ніж є тепер, але звичайним, – барви є тільки в бабиних спогадах, у бабиному серці.

А тепер я у розмовах з подругами кажу “довоєнний Львів”. І мій – мало не на сто років старший за той, бабин. Я впіймала себе на цьому нещодавно: щоб не казати “до повномасштабного вторгнення Росії в Україну” я не зчулася, як з язика зірвалося оте – “довоєнний”. Мов струмом вдарило: я, як моя баба, маю свій втрачений рай. Та що там я, – ціле моє покоління пізньо-тридцятирічних скрушно згадує, як то було колись.

А було так: радісно, живо, гамірно, світло, невпинно, яскраво, повно. Усяко було. Було життя. І ніби нічого не змінилося, але все стало іншим. Я довго не могла упіймати це відчуття за хвіст, гуляючи Львовом поміж тривог – і тих повітряних, від яких можна хоч на позір у підвалі сховатися, і тих внутрішніх, від яких прихистку шукати годі. Нічого, начебто, не змінилося: ошатно вбрані люди пʼють каву з маленьких філіжанок, вибирають книжки у книгарнях, на площі Ринок грають музики і я впізнаю квітникарку – постаріла, як і я, але все така ж усміхнена. Все так само дзеленчать трамваї і от-от шугоне злива. Люди влаштовують весілля – пишні й дуже пишні, збираються на гостини і знимкуються, виструнчившись рядочком. Дівчата приміряють сукні – і все такі ж перебірливі до фасонів і такі ж прискіпливі до тільки їм відомої різниці у відтінках ecru та nude. Відчиняються нові кавʼярні, зачиняються нові кавʼярні. У старих кавʼярнях, які протривали крізь усе, обговорюють справи.

Я все це знаю. Мені все це добре знайоме. Я про цей мій Львів не одну колонку написала. Та я вперто не можу позбутися відчуття, що це – тільки тонка паперова обгортка. А під сподом, під сподом щось таке, що я ще не можу намацати.

Я пробула у Львові всього півроку під час повномасштабної війни. Небагато. Я жалкую за кожним днем, який збуваю у вимушеній еміграції, далеко від свого міста. Від локусу болю, втрат, а разом з тим – надій і незламної віри, що ми і це поборемо. Та відстань дозволяє налаштувати оптику і прицільно побачити те, що впритул не видно. Власне, не так побачити, як сформулювати те, що не піддавалося увиразненню на місці.

Під шарудкою обгорткою “нічого не змінилось” криється усвідомлення минущості. Себе, близьких, рідних, часу. Всього. Світ розкришився у нас на очах. І хоч ми й зібрали його докупи, сяк-так скріпивши скотчем – і тим, що канцелярський, і тим, що в склянках, але він вже ніколи не буде “як раніше”. Як у Стейнбека, памʼятаєте? The gods are fallen and all safety gone. Хтось каже, що ми постаріли за один день. Може, й так. Я кажу, що ми вдруге подорослішали. Дитяча невинність скресає з усвідомленням минущості, тільки десь там в закутках свідомості криється потаємна надія, що минуще все довкола, тільки не я. Тепер ми знаємо напевне, що спокою – нема, гарантій – теж, безпека – ілюзорна. Так само, як успіх. Планування – безглузде, а відкладені мрії – то непрожите життя, у яке годі повернутися, щоб все доробити. Можна усе в житті зробити “правильно” – збудувати дім, виростити дітей і посадити собі хоч цілий яблуневий сад, а в якусь мить – опинитися на вокзалі десь у Варшаві чи Відні з валізочкою, в яку поспіхом увібгали своє понівечене життя.

Хтось з нас робить, як та Юзька з бабиної оповіді, – чіпляється за дрібні радощі, щоб якось заглушити гул сирен. А хтось, як Каська, обирає закрити щільніше вікна і не потикати носа на двір. Та ми всі здригаємося, як хтось гримне дверцятами на кухні; зіщулюємося, як чуємо ворожу мову, хай навіть від своїх; збираємо гроші на зброю “хлопцям”. І плачемо, міцно стиснувши кулаки, вже з перших звуків “Пливе кача”. Іноді ми збираємося “на каву”, де ту каву ніхто і не пʼє. І я вже нутром чую, що зараз хтось з нас скаже “а памʼятаєш, як колись”. Ми шкодуємо про всі перенесені на день святого Миколая зустрічі, про всі Карпати, в які ми не сходили, про всі Різдва і Великодні, на які не приїхали, бо у нас були якісь невідкладно-нескінченні справи. Ми на мить повертаємось у часопростір нашої безпеки, де найбільшою зажурою було встигати за реченцями і вчасно платити оренду.

Не знаю, чи стали ми відчувати життя гостріше. Думки психологів тут суперечливі: щось війна загострює, а щось – витоншує, і в кожного те “щось” різне. Я тільки знаю напевне, що все частіше хочеться переглядати старі фотокартки і розповідати “довоєнні” байки.