«Ми – дуже велика країна, і ми різні. У цій різниці наша сила» – Ярина Ясиневич

Після розпаду СРСР Росія поставила за мету повернути Україну у зону свого впливу, проводячи політику спрямовану на руйнування української державності, знищуючи все та всіх, що могло підсилити єдність українського народу. З тих самих часів російська пропаганда покладається на інформаційну війну не менше, ніж на ракети та танки.

У 2000-х роках в Україні домінували політичний дискурс розділення на Схід та Захід, поляризація суспільства за мовною ознакою, страшилки про бандерівців (уособленням яких під час Помаранчової Революції  2004 року став Віктор Ющенко), які нібито заборонять російську мову та забов’яжуть носити вишиванки. 

Проте яким було насправді сприйняття Донбасу у Львові і навпаки?

Про це засновниця Букв, політологиня  Катерина Рошук поговорила із директоркою Форуму Via Carpatia, керівницею програм Центру досліджень визвольного руху, волонтеркою Ініціативної групи українських інтелектуалів “Першого грудня”, членкинею Ради “Реанімаційного пакету реформ” Яриною Ясиневич.

– Катерина Рошук (далі К.Р.). Я виросла в Маріуполі, навчалася у Донецьку пам’ятаю наочно міфи про Схід та Захід країни – так зване розділення на проросійських на Сході та бандерівців на Заході, які транслювалися у медіа. Якою для тебе тоді була реальність?

– Ярина Ясиневич  (далі Я.Я.) Українці – дуже цікавий приклад нації, яка століттями була розділена кордонами різних імперій: і культурно, і ментально, і ціннісно. Але ми постійно обирали одне одного: в 1919 році, коли відбувся акт злуки УНР та ЗУНР, ми з власної волі вибрали бути разом. У 1991 році ми знову обрали жити у незалежній країні: від Заходу до Сходу – Донбас, Луганщина і Крим у більшості проголосували за незалежність української держави. Але потім почалися будні.

Держава не докладала зусиль, щоб зшивати країну, допомагати громадам налагоджувати контакти. Популярними ставали командотворення, побудова брендів та спільнот довкола бізнес-цілей, але спробуй поговори тоді про націєтворення!  Не було жодних інструментів в країні для того, щоб ми між собою спілкувалися. А міфи і стереотипи жили. 

У Львові ми в громадській організації “Молода просвіта” почали їздити на Схід у 2000 році. Нам було десь по 20 років.  Для нас було важливо спілкуватися з молоддю з інших регіонів. Сідаєш у поїзд і майже добу їдеш крізь всю країну, щоб знайти однодумців. Але таких ініціатив було небагато через відсутність грошей. Перший наш вертеп був у Донецьку, потім – у Луганську. Тоді зі студентами зі Східноукраїнського національного університету робили цикл зустрічей “москалі-бандерівці”, щоб самим опрацювати стереотипи.

Ми мали щодо них упередження, вони мали упередження щодо нас. Тоді ж мобільний зв’язок ще не набув поширення, бракувало інтернету, соцмереж. Набагато складніше було спілкуватися і обмінюватися інформацією, щоб знати одне про одного. 

– К.Р. Які були упередження? 

– Я.Я. Приїхали, відбули програму, ввечері – дискотека. Ми йдемо на дискотеку в їхньому гуртожитку. Наші проходять, луганські проходять. Молодь не відрізняється між собою ніяк. І тут хтось каже: “а де ті львівські? Чому ми їх не бачимо?”.

– Я.Я. Я кажу, ви чекали, що ми всі у вишиванках будемо? Далі жарти: “Руки – по лікті в крові, і сокира за пазухою”. Тобто, це образ бандерівця, як “різуна”. 

– К.Р. Якого малювала радянська пропаганда…

– Я.Я. Він був звідкись присутній у молодих людях двотисячного року.

– К.Р. Вони очікували, що ви будете в вишиванках. Руки по лікті в крові. А ви? 

– Я.Я. Що вони – за своєю суттю росіяни. 

– К.Р. Як мало проявлятися, що вони – росіяни? 

– Я.Я. Крім мови, це проросійський геополітичний вибір. Російська церква. Найделікатніша тема  – це саме російська церква. 

– К.Р. Якщо казати про політичний вибір, якою тоді була дискусія? ЄС чи Росія? 

– Я.Я. Це початок 2000-х років. Нічого такого на порядку денному ще не було. Тоді вже Кучма написав “Україна – не Росія”, після чого, я так розумію, росіяни зреагували, що треба ще більше тримати Україну в полі свого впливу. ЄС навіть трохи посилив візовий режим. 

А нашою проблемою була відсутність інформаційного обміну, певна цензура у медіа. Наприклад, ми у Львові не знали, що студенти Дніпра теж страйкують з питань, які всі нас хвилювали, цього не показували по телебаченню. Тоді, у 1998-99 роках, була спроба скасувати пільги на проїзд студентам. У Львові були величезні акції протесту, і ми думали, що вся решта України сидить тихо, бо в медіа це не потрапляло. Потім ми дізнавалися, що, наприклад, у Дніпрі були десятитисячні протести, Луганськ теж виходив на вулицю.

– К.Р. Інформаційна ізоляція регіонів була політикою часів Кучми. Боялися, що Україна може об’єднатися у незадоволенні центральною владою?

– Я.Я.  Влада дотримувалась принципу “розділяй та владарюй”  – це було зручним інструментом внутрішньої політики. Тож ми вважали, що громадське життя мало розвинуте на Сході. Тим часом Росія втручалася інформаційно, підтримуючи проросійські наративи, а українська держава – ні. Українська громадськість ніколи не мала достатнього ресурсу для протидії Росії. При цьому навіть чинні проукраїнські ініціативи зображали “бандерівців” як неадекватно войовничих, а це – неправильно і з історичної точки зору, адже за їх боротьбою стояла якісно розроблена стратегія та висока мета, значно об’ємніша, аніж спрощене “антиросійське”.  І з внутрішньополітичної: молодь шукала конструктиву та проєктування майбутнього, а не лише протистояння. 

Вже з 2003 року з’явилися карти про розкол України, розроблені російськими політтехнологами. Карти, які ділили Україну на сорти, ділили українців. Це впало на сприятливий ґрунт незнайомих між собою складників нації. 

Довідка: у 2004 році кремлівський політтехнолог Гліб Павловський брав участь у президентській кампанії Віктора Януковича, де масовано почав використовувати московські технології, які базувалися на “поділі” та навіть протиставленні України за територіальним та мовним принципами. 

Найяскравішим результатом його антиукраїнської діяльності стала мапа “трьох сортів України”. На ній Ющенко звинувачувався у   прихильності до виборців на заході України (назвавши їх “першим сортом”) та у баченні південно-східних областей країни як “третьосортних”. На карті для підкреслення “причетності” Ющенка використовувалися кольори та символіка його передвиборчої кампанії. 

Згодом, після Революції Гідності, подібні технології знову використовувалися Кремлем для розпалювання ворожнечі між українцями у південно-східних регіонах. Подібні розділення українців і акценти на відмінностях є російською технологією.

Джерело: архів

– К.Р. На жаль, це спрацювало

– Я.Я.  Абсолютно. Вона була ефективною, бо хоча й багато в чому гіпертрофовано, але окреслила реальний стан. Цей період був дуже тяжким. Я думаю, що Росія прорахувалася, підтримавши Януковича. Взяли б когось трішки  інтелігентнішого з цього табору, то нам у 2004 було б політично важче побудувати отаке протистояння “за демократію – проти”, а їм накинути на це рамку “Схід проти Заходу”.

Для нас, на заході  України, це було божевіллям – президентом країни міг стати бандит. Найбільше обурення викликав моральний бік – двічі засуджений, це взагалі не вкладалося в голову, як може бути таким очільник держави? І цю карту прекрасно розіграли.

Ще одна проблема, що приблизно 78% українців за соціологією на той час ніколи не виїжджали за межі своєї області. Схід і Захід були разом хіба що у незнанні одне одного, будь-хто новий ставав чужинцем.

Коли люди перемішуються – це корисно для країни. З приходом Ющенка з’явилися ідеї про те, щоб якось об’єднувати країну. Росія дуже працювала проти нього власне через його зусилля з побудови національної ідентичності, і люди на це велися, хоча економічно ми рухалися вгору.

– К.Р.  Ющенко закінчив свою каденцію 5-відсотковим рейтингом та перемогою його опонента Януковича.

– Я.Я. Так, але за часів Ющенка відкрили архіви ЧК-КГБ. Російські медіа були в превентивній істериці та малювали нам громадянський апокаліпсис, коли сусіди підуть мстити сусідам. Цього не сталося, ба більше — стільки людей дізналося про репресії щодо їхніх родин, що це значно підважило проросійський оптимізм.

Іван Вакарчук, міністр освіти, зробив спробу запускати університетську мобільність, щоб студенти могли переїхати, наприклад, з Луганська до Львова, з Харкова в Одесу, з Черкас у Луцьк, на семестр навчання. Приїжджаєш і вчишся в іншому університеті семестр або хоча б місяць, щоб побачити, познайомитися, пожити поруч.

Але це дуже точкові ініціативи. Після Революції 2014-го року у нас була навіть від громадського сектору Євромайдану пропозиція зробити поїзд Львів – Луганськ за 1 грн. Не встигли.

Протиставлення Сходу і Заходу, яке час до часу виринає, я вважаю руйнівним. Дорослий підхід – це рухатися назустріч одне одному. Жодна революція не відбулась би, якби Київ не підтримував демократичний і патріотичний національний вибір. Незалежність не здобули б, якби Схід не голосував. І Україна б упала, якби не воювали ми всі пліч-о-пліч.

– К.Р. Хоча Київ вважався російськомовним.

– Я.Я. Російська мова в Києві переважала, але цікаво, що кияни не сприймали і не сприймають виборчу агітацію російською мовою. Агітація російською мовою в Києві завжди була програшною.

– К.Р. Тобто, є чітке розрізнення того, що є побутове спілкування, і що є держава, і якою вона має бути?

– Я.Я. Виглядає так. Зараз покоління дуже сильно змінилося, і це помітно.

До речі, впровадження ЗНО дуже перемішало молодь.

– К.Р. ЗНО відкрило шлях до вищої освіти, поставивши у центр знання, а не зв’язки та корупцію?

– Я.Я. Так. Приходили мами, які до цього не вірили, що дитина може вступити до медуніверситету в Києві без хабарів і на бюджет, приносили ікони з подяками.

В 2008-му, одразу після першого всеохопного ЗНО, географія першокурсників столиці, Одеси, Харкова, Дніпра та Львова значно змінилася. У топові університети потрапили молоді люди зі всієї країни, які взяли цей поріг знаннями, а не зв’язками чи статусом родини. Ректори університетів дзвонили персонально “200-бальникам” і запрошували до себе. Будь-куди, бо ці абітурієнти мали право на це. А найкращі університети хотіли найкращих студентів.

Вже пізніше й Євросоюз відкрився. “Безвіз” чудово допоміг владнати із наслідками десятиліть “консервації” українців фізично в межах кордонів чи вільних подорожей хіба колишніми союзними республіками та медійного тиску Росії. Принаймні для молоді.

Я ж пам’ятаю, як складно було поїхати за кордон: дорого, довго, візу отримати – як сім кіл пекла пройти. Був короткий період, коли можна було з’їздити у Польщу, але тобі ще треба було зробити паспорт за 100 доларів.

І тут молодь, яка вступила за знаннями, будучи студентами в умовах безвізу та європейських освітніх обмінів, могла собі дозволити сісти і поїхати… Це настільки зробило нас відкритішими, що ми інакше стали ставитися одне до одного.

–  К.Р. Мовне питання. Тоді і зараз.

– Я.Я. Мені важливе мовне середовище. Особливо це я відчула, коли не змогла в 2008 році спершу знайти роботу в Києві, яка мене б влаштовувала. Мені казали: ти маєш спілкуватися російською і вести роботу з клієнтами російською. Я не хотіла цього робити. Воно, може, і на добре вийшло, бо я в інший спосіб кар’єру почала свою будувати. Але коли в мене народилася тут дитина, у 2016 році, і пішла в гуртки, я зрозуміла, що маю боротися за його право, щоб із ним спілкувалися мовою, яку він розуміє.

Бо виявляється, не очевидно, що дитина у чотири роки не розуміє російської. І тут йде україномовна дитина на гуртки чи в садок і русифікується, потрапляє в інше мовне середовище.

Було багато дискусій щодо прийнятого мовного закону. Скажу зі свого досвіду, мені стало легше отримувати сервіс в Києві українською мовою. Ще багато змінилося після 2022 року: змінився Київ –  багато хто перейшов на українську.

Я їздила в грудні 2022 року в Ізюм. Мені вже ніхто не казав, що мене не розуміє, як колись на Луганщині чи навіть у столиці, але я також перестала говорити, що я когось не розумію. Може, ми стали нарешті терплячішими одне до одного.

Становлення української мови – це тяжкий шлях, але його точно не треба проходити методами а-ля Фаріон. Зусилля російськомовних у переході на українську – важливі для державності як один із чинників нашої спільної безпеки.

Це не значить, що вимагаємо викинути російську мову. Зрозуміло, що у деяких родинах будуть розмовляти російською, але діти будуть навчатися українською і знати якісно мінімум дві мови – українську та російську, якщо такий вибір їх батьків. Головне – щоб українська залишалася складовою цього вибору.

Я навіть не вважаю, що треба викинути всю російську літературу. Росіян треба знати і вивчати, щоб їх перемогти. Не в школі, звісно. Не в громадській бібліотеці. До речі, порожні полиці очищених від росліту бібліотек чудово демонструють, наскільки мало українська держава вкладалася в поповнення фондів якісною українською та перекладеною на українську світовою книгою.

Повернуся до ЗНО, яке багато зробило для української мови і для руйнування міфів. Була дуже тривала політична війна, чи буде ЗНО українською мовою. Вимагали, щоб воно було в тому числі російською мовою, прикривалися правами меншин, але всі розуміли, про що йдеться.

Коли міністр Вакарчук пішов на невеликий політичний компроміс, щоб зберегти реформу, то до тестів запропонували допоміжний аркуш з перекладом,  і діти, за бажанням, могли взяти собі в допомогу переклад російською, чи польською, чи угорською, чи кримськотатарською, до речі – вперше. Російську взяли 3% з хвостиком. Наступний рік – близько 2%. І це переважно був Крим, який справді погано знав українську мову, і це був наслідок відсутності чи недолугості політики держави. А решта спокійно собі склали тести українською і пішли вчитися у ВНЗ. Це яскраво продемонструвало, що так зване мовне питання – надумане.

–К.Р. Росія досі спекулює мовним питанням

–Я.Я.  І не тільки мовним питанням. Росія як вкладала в просування своєї культури та наративів за кордоном, так і продовжує, і нас переконує (а ми й ладні нарікати), що від нас світ “втомився”. Зменшення фокуса уваги – абсолютно нормальний процес, бо всі – у своїх проблемах. Але це не привід складати руки і ображеною бездіяльністю звільняти простір для ворожої пропаганди.