«Не думав, що буду ночувати біля трупа. Я бачив багато тіл»: військовослужбовець 95-ї ОДШБр

Букви випустили низку інтерв’ю з рідними українських військовослужбовців, які сьогодні мають статус “безвісти зниклих”. Це бійці різних бригад, які брали участь у виконанні бойових завдань на різних напрямках лінії фронту. Однак у кожній з цих бригад кількість безвісти зниклих може вимірюватися не лише сотнями, але й тисячами. Значна частина яких може бути як і серед списків загиблих, так і серед числа полонених. 

Проте у полоні ворог тривалий час може не підтверджувати їхнє перебування. Натомість встановити, хто ймовірно загинув – можна лише після повернення тіл, якщо російська сторона забере їх з поля бою. Адже нерідко території, де бійці зникають, згодом опиняються в окупації або стають “сірою зоною”, де проведення евакуації тіл для української сторони майже неможливе.

Однією з бригад, у якій, за словами рідних бійців, випадки зникнення особового складу набули масового характеру, є 95 окрема десантно-штурмова бригада. У різні періоди російсько-української війни вона виконувала бойові завдання на найскладніших напрямках фронту, зокрема на Торецькому, а нині також перебуває на Курщині.

Букви опублікували інтерв’ю з рідними зниклих на обох напрямках. За їхніми словами, основна причина, через яку кількість зниклих у бригаді можна вимірювати сотнями – дії командування та відсутність належного механізму евакуації тіл загиблих з поля бою.

Для кращого розуміння ситуації ми поспілкувалися з військовослужбовцем 95-ї бригади, піхотинцем Олександром, який через важке поранення наразі проходить військово-лікарську комісію, щоб отримати довідку про непридатність до служби в цьому роді військ. Раніше він брав участь у боях на Торецькому напрямку.

Більше про рівень підготовки піхотинців, реалії Торецького напрямку, те, як доводилося бачити росіян з власних позицій, ночувати біля тіла загиблого, самостійно виходити з важким пораненням, а також про те, чому евакуювати тіла загиблих часто фізично неможливо, і наскільки реальними є ситуації, коли ворог міг зайти буквально на українські позиції – Олександр поділився в матеріалі для Букв.

*Прізвище та особисті фото захисника, на його прохання та з міркувань безпеки, не оприлюднюємо.

Фото: з відкритих джерел

– Щодо Вашого бойового досвіду. Чи правильно я розумію, що Торецький напрямок був для Вас першим бойовим виходом? Яку посаду обіймали, і чи пройшли для цього належну підготовку?

– Так, Торецьк – це перший бойовий вихід. Якщо говорити про БЗВП (базову військову підготовку) – це навряд чи та підготовка, яка дає реальні навички. Це ще певні відголоски “совкових” методів. Нам прямо казали, що все, що ми вивчимо – на фронті нам не знадобиться. До того ж, навіть інструктори були не бойові.

Лише коли ми потрапили до бойової частини, нас почали готувати хлопці з реальним бойовим досвідом. Однак зрозуміло, що, коли ти стоїш на позиції впритул до ворога, не всі знання та тактичні навички можна застосувати. В такі моменти покладаєшся лише на себе. Але навчали нас добре. 

Також була можливість пройти фах для підвищення кваліфікації. Нас прямо запитували, чи хочемо ми цього. Я казав, що так, адже для мене важливо знати більше. Так само в моїх же інтересах розуміти, як працюють різні боєприпаси, вміти надавати медичну допомогу та інше. І ось якщо ти цікавишся – тобі все розкажуть.

Звісно, є багато нюансів, наприклад, стосовно тієї ж амуніції, яку видавали. Екіпірування було завелике, тому доводилося купувати самостійно. Хотілося б також, щоб при формуванні бригади було певне бойове злагодження, щоб ми разом навчалися, пристосовувались одне до одного. Щоб розуміти, з ким ти заходиш на позицію. Бо було таке, що хтось відстає чи своїми діями гальмує всю групу. Беруть же різних людей.

А так, особисто мені, як людині, яка ще вчора була цивільним і працювала на будівництві, усе це дається нелегко. Опинився я у піхоті, на посаді стрілка, як і більшість.

– Перед тим, як перейти до теми Торецька, чи можу запитати про командування бригади? На жаль, від родичів зниклих чула занепокоєння саме щодо наказів командування. Хочеться почути і Вашу думку. 

– Ситуації є різні. І не все залежить лише від командування. Наприклад, були військові, які відмовилися йти на позиції. До деяких ставились з розумінням, відправляли на інші завдання, а то і взагалі переводили. А були такі випадки, що відмовитися не було шансів. Бо серед своїх же, серед простих військових – є великий психологічний тиск. 

Все також залежить і від вдачі, і від підготовки. Я на позиції заходив двічі: перший раз все пройшло вдало, а ось другий раз, хоч теж вийшов живим, але з пораненням. Бо, як я розумію, вдруге нас там вже чекали. 

Були хлопці, які “трьохсотилися” вже першого ж дня. На жаль, багато людей не пристосовані ні морально, ні фізично до бойових дій. Так само є окремі некомпетентні люди, “політика” яких може спричиняти невиправдані втрати особового складу. Але, наскільки мені відомо, таких людей поступово замінюють на посадах.

Нас на позиціях не кидали. Та були деякі незрозумілі дії. По-правильному має бути так: перед тим, як піхота заходить на позиції, має проводитись штурм. Першого разу, коли ми заходили, штурм, здається, провели. Але в той час, поки ми там перебували, заходили інші наші угруповання і знову проводили штурми. Тобто тоді, коли піхота вже на позиціях. Другого разу ми заходили, і жодного штурму перед нами взагалі не проводили. І, відповідно, це збільшує ризик потрапити в засідку ворога.

– На Торецькому напрямку 95-та бригада була однією з основних сил. Водночас, втрати бригади саме там – теж є значними. Розумію, що це може бути непросто, але чи готові Ви поділитися особистим досвідом перебування на цьому напрямку?

– Розумієте, оскільки це був мій перший бойовий досвід, я не маю з чим його порівняти. Пам’ятаю, як ми їхали до Торецька: дорогою ніби й сонце світить, і все виглядає більш-менш спокійно, а тільки заїжджаємо туди – це вже суцільна пітьма. Той трупний запах… Запах горілого. Можливо, саме так виглядає пекло. Таке не забувається.

Хоч по життю я більш холодна людина, і у мене майже немає таких моментів, коли я відчуваю паніку, чи ще щось. Я також ніколи не думав, що мені доведеться ночувати біля трупа. Але не було іншого варіанту. І я ночував. Можливо, це якийсь адреналін. Бо ти постійно в емоційному напруженні, завжди маєш бути сконцентрованим.

Але водночас, те, що ти прожив там – допомагає по-іншому поглянути на проблеми у житті. Ось, наприклад, вже в цивільному житті, їхав якось автобусом, і почалася повітряна тривога. Через це перекрили міст, і рух зупинився. Люди почали здіймати таку бучу, мовляв, чому водій не може розвернутися чи об’їхати. Або інший випадок – коли хтось скаржиться на вимкнення світла. Я в такі моменти думаю: “Не бачили ви ще справжніх проблем..”. Бо ти тепер розумієш, наскільки все це незначне. Страшно буде тоді, коли лінія фронту посунеться сюди, у мирні міста.

Люди думають, що такого не буде. Але ж кількісно росіян набагато більше. І вони витрачають дуже багато ресурсів на підготовку. Мені на позиції вдалось забрати російську рацію, ту, що була з тілом загиблого. І ось цілу ніч я чув, як їхній командир кричав: “Окапуємось, риємо!”. І вночі вони постійно копали. Ніхто не відпочиває. А наші в цей час сплять. І ворог наступає з усіх сторін.

– Чи правильно я розумію, що позиції, де Ви стояли, також знаходились дуже поруч до позицій росіян? Хотілося б зрозуміти, наскільки реальною була ситуація, за якої ворог міг проникнути на наші позиції, влаштувати засідку чи щось подібне.

– Це було настільки близько, що ввечері можна було почути їхні розмови. Тоді, коли між стрільбою наставало тимчасове затишшя. Це було десь до 100 метрів відстані. У деяких моментах навіть візуально можна було бачити їхнє переміщення. Відповідно, коли бачив такий рух, я намагався одразу не відкривати вогонь, щоб не видати свою позицію. 

– Хочу порушити тему так званої “пріоритетності” забирати з поля бою тіла загиблих. Знаю, що є бригади, де може бути на це пряма заборона через ризики. Чи у Вашому випадку було так само? І чи відрізнялася ситуація, коли йшлося про евакуацію поранених?

– Наприклад, коли нас на позиції було троє поранених, нам сказали або чекати евакуаційну групу до вечора, або виходити самостійно, бо ніхто зараз до нас не дійде. Все небо було у дронах. Це важко уявити, але так це і виглядає. Все прострілюється, всюди можуть бути засади. І ніхто не буде ризикувати цілою групою, щоб врятувати нас негайно. Поранених забирають з позицій, але в конкретний час. Звісно, залежить і від того, наскільки важким є стан людини, чи може вона ходити й таке інше.

Якщо це боєць “200”, то його тіло мінімум має нести четверо людей. Це дуже великі ризики. Машиною туди теж не заїдеш, тому тіла не забирають. І так було не лише у нас. Поряд, нашими суміжниками, була 32-га бригада. І біля мене лежало тіло їхнього бійця, який пролежав там десь до тижня. Його відмовлялися забирати. І тіло навіть не було прикопане. Тому ми з хлопцями самостійно це зробили. Бо тіло ж розкладається.

 – Ви сказали, що разом з побратимами самостійно вибиралися з позицій, бувши пораненими. Чи могли б Ви розповісти, як це відбувалося в умовах постійних обстрілів? І наскільки важким було Ваше поранення?

– Нас поранили вранці, і ми мали чекати до вечора на евакуацію. Але я вирішив виходити самостійно, бо просто не хотів залишатися там. І ось по рації командири постійно уточнювали, як ми, переживали і намагались нас зорієнтувати. І ми вийшли. Хлопці вже з безпечної відстані нас забрали, і далі вивозили теж під обстрілами.

Насправді, поранення у мене вважалося доволі важким – нога фактично не функціонувала. Але в цей момент у тебе ніби пробуджується якесь інше відчуття. Ти під адреналіном, і хоч біль відчуваєш, нога не згинається, беруть судоми – але ти знаєш, що маєш вийти. Є жага до життя.

Коли я тільки заходив на позиції, були військові, які від початку сприймали це як квиток в один кінець. Але я був налаштований так, що при будь-якому сценарії звідти вийду, або ж виповзу. І коли ми виходили, хлопці теж моментами панікували, казали, що ми не вийдемо, бо не знаємо дороги, обстріли, але все ж вийшли. Можна було, звісно, сидіти і чекати, поки за нами прийдуть і евакуюють, але в будь-який момент по нам знову могло прилетіти. Або до нас могли зайти п*дари.

– Від рідних зниклих бійців, які мають свою статистику, мені відомо, що у Торецьку, лише за місяць, могло зникнути десь 150 військових бригади. Враховуючи Ваші спостереження й те, як часто бійці не поверталися з завдань, чи можна сказати, що зникнення були масовими?

– Розумієте, якщо хлопці перебували на позиції, і в цей момент сталося пряме влучання снаряда, їх, на жаль, могло “накрити” прямо на місці. І тоді вони вже вважаються безвісти зниклими. Їх не завжди можуть дістати, і часто навіть не знають точно, де саме вони знаходяться. 

За час, поки я перебував на тому напрямку, особисто не стикався з тим, щоб хтось із наших виходив і не повернувся. Та, розумієте, це величезна кількість людей… Я бачив багато тіл. Серед них були і з нашої бригади, і з інших. Як я вже згадував, іноді доводилося самостійно прикопувати тіла, і немає жодної гарантії, що їх згодом знайдуть. 

І найважче, що весь цей час більшість родин залишатимуться без відповіді, де може перебувати їхній рідний. Бо про полон я також точно не чув. Віримо лише в те, що прийде час і, можливо, будуть якісь домовленості, аби забрати тіла. Але ситуація є такою, що кінця цьому всьому не видно.

– Наразі Ви проходите ВЛК для визначення придатності до служби в 95-ій бригаді. Я правильно розумію, що, за станом здоров’я, Ви можете бути повністю відстороненим від служби? І як проходить сам процес ВЛК? Є якісь труднощі?

– Труднощів немає. Якщо мене щось турбує, наприклад, біль у спині або в нозі – все належно обстежується. Мені пощастило в тому, що наша військова частина не залишає нас самих. Вони підтримують нас і фінансово, і на етапі реабілітації, і в питаннях з документами. Наприклад, зараз я проходжу ВЛК і знаю, що вже буду непридатним до служби в 95-й бригаді. Непридатним до ДШВ (десантно-штурмових військ). Але мій лікар від бригади постійно на зв’язку, завжди цікавиться, як я себе почуваю. Так само і в частині – завжди є підтримка.

– А як Ви загалом сьогодні? І в психологічному стані, враховуючи все, що Вам довелось побачити на фронті, і у фізичному здоров’ї, яке, на жаль, теж значно постраждало? Що наразі найважче, і що все ж підтримує?

– Найбільше мені не подобається те, що немає впевненості в завтрашньому дні. Я не знаю, як будувати свої плани, чим займатися… По здоров’ю теж важко, бо це ж ноги. За дівчатами вже не побігаю (сміється). 

Ось одну реабілітацію вже пройшов, але поки не можу сказати, що є значні результати. Та я не поспішаю. Все маленькими кроками. Наразі, навесні, планую ще й реабілітацію за кордоном. Такими є настанови лікарів.

Знаєте, я себе й у цивільному житті не дуже відчуваю зараз. Так само бачу багато нерозуміння з боку деяких людей. Дехто в обличчя може сказати, що ні за яких обставин не підуть воювати, бо, мовляв, що їм дала держава, і тому подібне. Думки неоднозначні. І я теж не знаю, що мене чекає далі. Можливо, через півроку моя нога відновиться, і я знову повинен буду повернутися в стрій, але вже в більш тилових частинах. І якщо потрібно буде – ховатися я не стану. Але тут не можна вгадати наперед. Це наразі найбільше і лякає.