«Не наша війна»: що робить Трамп і чого очікувати надалі
Майже чотиримісячний період невизначеності щодо дій нової адміністрації Трампа у російсько-українській війні закінчився фактичним самоусуненням президента США від участі в розв’язанні конфлікту, який він сам обіцяв закінчити “за 24 години”.
Ба більше – за кілька днів після розмови Трампа і Путіна, в якій президент США вкотре безапеляційно погодився з позицією другого, американські медіа оприлюднили ще більш шокуючі деталі подальшого спілкування Трампа з лідерами Європи та президентом України.
Президент США передав співрозмовникам, що Путін не збирається закінчувати війну просто через власну впевненість в перемозі.
Не те щоб це було чимось новим, проте реакція Трампа на фактично пряму відмову Путіна погодитись з пропозиціями президента США здивувала багатьох, а ще більше людей – обурила. Втім, доведеться визнати, що логіка в діях Трампа все ж є. Просто оплачувати цю логіку вкотре доведеться українцям.
Почати слід з того, що вся політика Трампа щодо необхідності розмов з Путіним задля припинення війни, була приречена на провал навіть не через фіксацію Путіна на ідеї знищення України (хоча це дійсно так) і не через нерішучість Трампа стосовно конкретно Путіна (природу якої дещо саркастично, але вкрай точно описав Віталій Портников у дописі на своїй сторінці у Facebook).
Причини цієї приреченості на календарі.
Перші (публічні) контакти між Трампом і Путіним почались в кінці березня цього року, коли російська армія уже повним ходом готувалась до літнього наступу з метою виконати накази Путіна, віддані ще в лютому 2022 року – вийти на адмінкордони Донецької та Луганської областей. А за можливості – і Запорізької, переправитись через Дніпро на Херсонщині, захопити бодай райцентри для проведення “референдумів” на Харківщині та Сумщині.
Цей факт уже сам по собі мав би продиктувати будь-якому розважливому політику логіку дій – з’ясувати і зафіксувати “червоні лінії” української влади щодо умов припинення бойових дій; з’ясувати реальні можливості української армії і тилу; підкріпити (навіть за кошти ЄС) останні настільки, щоб наступ росіян став якомога менш успішним і якомога більш затратним; переконатись, що російська економіка рухається до колапсу та, за можливості, цей рух прискорити. І чекати, доки росіяни вкотре розіб’ють голови об українську оборону, підійдуть до вибору або збереження економіки, або продовження війни та постануть перед перспективою початку повномасштабної примусової мобілізації.
В процесі можна зайнятись більш нагальними внутрішніми питаннями, а восени (враховуючи осінню погоду останніх років – радше взимку) 2025 року вийти з пропозицією переговорів, маючи “вікно можливостей” до наступної весни і значно гіршу ситуацію в обох сторін. За таких умов можна було розраховувати, що Путін погодиться хоча б на тимчасове припинення вогню, адже зруйнувати українську енергетику не вдається і є реальні проблеми як з поповненням армії та економікою, так і з українськими дронами. Примусити ж Володимира Зеленського до припинення вогню США можуть і так.
По-друге, у президента США (будь-якого) немає реалістичних рішень, які б дозволили примусити Путіна змінити свою позицію у короткостроковому періоді. Тим паче таких рішень немає у Трампа, який короткострокові періоди в політиці та міжнародних відносинах вимірює годинами, а не тижнями, а довгостроковими не мислить зовсім.
Так, посилення санкцій щодо російського нафтового сектору, тіньового флоту та запровадження вторинних санкцій – може бути ефективним інструментом. Але для того, щоб він подіяв, знадобляться місяці. Власне, у разі запровадження цих санкцій напередодні чи на початку російського наступу, до зими ефект від них уже міг би проявитись у повному обсязі, даючи додатковий важіль на перемовинах. Тільки от “півроку” для Трампа – це вже в іншому житті.
Натомість президент США у притаманному йому стилі вирішив, що зможе домовитись з Путіним, зазнав трьох невдач у трьох розмовах, отримав фактичну відмову у зустрічі з російським президентом і продемонстрував усьому світу, що “мир через силу” в його розумінні є тиском на жертву, щоб та задовольнила апетити агресора і не відволікала Трампа криками.
З усім тим, описаний вище сценарій залишається можливим, навіть попри самоусунення Трампа від цього процесу. Фактично, відновленням російсько-українських переговорів Трамп “купив” собі трохи часу, перш ніж російські удари по цивільних та наступ на фронті знову призведуть до того, що його в кожній розмові з медіа запитуватимуть, чому не вдається досягти примирення.
Питання лише у тому, чи усвідомлює це Трамп?
Якщо так, то США збережуть певний рівень підтримки України – закінчать надання пакета допомоги, виділеного Джо Байденом, продовжать обмін розвідданими, продаватимуть (або надаватимуть в рахунок угоди про надра) зброю. При цьому курс на публічне дистанціювання від теми війни та спроби налагодити стосунки з РФ (які фактично є ганебним дипломатичним плазуванням перед росіянами, як недавня відмова підписати декларацію членів G7, яка називає російське вторгнення протиправним) – також будуть продовжені.
Якщо ні, то ми побачимо подальші спроби задовольнити Путіна ціною України та українців, які руйнуватимуть позиції США та систему світової безпеки.
При цьому, Трампа влаштовує майже будь-який варіант розвитку подій і до середини 2026 року (“гаряча фаза” кампанії на довиборах у Конгрес), особливого тиску всередині США через свою політику він не відчуватиме. Адже республіканці контролюють обидві палати Конгресу, Трамп контролює республіканців завдяки чисельності MAGA-електорату. І найголовніше, Трамп контролює спікера Палати Представників Майка Джонсона, який уже продемонстував готовність виконувати забаганки Трампа навіть коли той був підсудним, а не президентом США. За таких умов, що б не говорив сенатор Ліндсі Грем та його однодумці, очікувати на будь-який конфлікт між Конгресом та президентом США через Україну навряд чи варто.
Тому, якщо в результаті невдалого наступу, європейських санкцій та загального виснаження Росія схилятиметься до того, що подальші спроби знищити Україну потребують паузи та перепочинку – Трамп зможе повернутися в процес з риторикою про те, що без нього ніхто не здатен домовитись. Чим це повернення закінчиться – залежатиме від того, наскільки успішною буде українська оборона, наскільки непохитною – стійкість українського суспільства і наскільки одностайною і ефективною буде європейська підтримка України та санкції проти нафтових доходів РФ.
Якщо ж Росія з якихось, наразі неочевидних, причин зможе прорвати фронт чи зламати український тил – тоді Трамп знайде собі виправдання у тому, що він пропонував українцям “ЧУДОВУ” угоду, але вони самі не захотіли. А Трамп? А що Трамп, це ж не його війна врешті-решт.
Який саме з цих варіантів настане – залежить від того, як українська влада та Генеральний штаб підготувалися до літньої кампанії. Лінія фронту не зазнавала радикальних змін з осені 2022 року та Харківської і Херсонської кампаній ЗСУ. Хоча росіяни змогли досягти кількох відносно гучних успіхів, як-то захоплення Авдіївки, і загалом просунутись вперед, їхні втрати впродовж 2024 і початку 2025 року були абсолютно неспівмірними з досягнутим результатом. Фактично, Путін може очікувати більшого від терору українського тилу і цивільного населення, ніж від спроб досягти значного розгрому Сил оборони на фронті.
Те, що ця ситуація фактично робить Трампа співучасником тих воєнних злочинів, які Путін вчинить в процесі – Трампа не дуже бентежить. Такі речі, як удар “Іскандером” по центру Сум звісно є неприємними, адже доводиться відповідати на запитання журналістів, але не більше. Особливо в ситуації, коли нарешті можна буде розмовляти з любим Владіміром про Трамп-тауер хоча б десь за МКАДом (ближче не заслужив). Зрештою, Джей Ді Венс вичерпно пояснив світогляд нової адміністрації США ще кілька місяців тому в Мюнхені – не слід плутати політику і моралізаторство (так Венс називає те, що Джо Байден, лідери Європи і ми називаємо цінностями).
Єдине, що не враховано у цьому “ЧУДОВОМУ” плані – чим меншою є участь США у тиску на Росію, тим менше є причин для того, щоб до позиції Трампа прислухалися і Росія, і Україна, і Європа. Можливо, щось таке Трамп і підозрює, адже він таки здогадався про те, що наслідки знищення ним USAID є “руйнівними”. Однак, чи зможе він усвідомити ще й причинно-наслідкові зв’язки цих процесів – залишається радше риторичним запитанням.
Після блискавичного і успішного рейду американських військових на Венесуелу, в результаті якого її невизнанний президент був заарештований і доправлений до США для суду за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з організованою наркозлочинністю, думки спостерігачів розділились на тих, хто захоплюється здатністю США проводити такі операції проти диктаторів і тих, хто порівнює ці дії з вторгненням Росії в Україну.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.
Це вже стало своєрідною традицією – раз на кілька місяців в адміністрації Трампа настає чергове загострення щодо бажання мирних перемовин з Росією, а в української влади – щодо ідеї провести вибори. Цього разу загострення синхронізувались і Володимир Зеленський піймав Дональда Трампа на слові – президент України готовий до виборів, якщо президент США забезпечить можливість їхнього проведення, тобто примусить Путіна до припинення вогню хоча б на 90 днів.