«Не наша війна»: що робить Трамп і чого очікувати надалі

Майже чотиримісячний період невизначеності щодо дій нової адміністрації Трампа у російсько-українській війні закінчився фактичним самоусуненням президента США від участі в розв’язанні конфлікту, який він сам обіцяв закінчити “за 24 години”. 

Ба більше – за кілька днів після розмови Трампа і Путіна, в якій президент США вкотре безапеляційно погодився з позицією другого, американські медіа оприлюднили ще більш шокуючі деталі подальшого спілкування Трампа з лідерами Європи та президентом України. 

Президент США передав співрозмовникам, що Путін не збирається закінчувати війну просто через власну впевненість в перемозі. 

Не те щоб це було чимось новим, проте реакція Трампа на фактично пряму відмову Путіна погодитись з пропозиціями президента США здивувала багатьох, а ще більше людей – обурила. Втім, доведеться визнати, що логіка в діях Трампа все ж є. Просто оплачувати цю логіку вкотре доведеться українцям. 

Почати слід з того, що вся політика Трампа щодо необхідності розмов з Путіним задля припинення війни, була приречена на провал навіть не через фіксацію Путіна на ідеї знищення України (хоча це дійсно так) і не через нерішучість Трампа стосовно конкретно Путіна (природу якої дещо саркастично, але вкрай точно описав Віталій Портников у дописі на своїй сторінці у Facebook). 

Причини цієї приреченості на календарі.

Перші (публічні) контакти між Трампом і Путіним почались в кінці березня цього року, коли російська армія уже повним ходом готувалась до літнього наступу з метою виконати накази Путіна, віддані ще в лютому 2022 року – вийти на адмінкордони Донецької та Луганської областей. А за можливості – і Запорізької, переправитись через Дніпро на Херсонщині, захопити бодай райцентри для проведення “референдумів” на Харківщині та Сумщині.

Цей факт уже сам по собі мав би продиктувати будь-якому розважливому політику логіку дій – з’ясувати і зафіксувати “червоні лінії” української влади щодо умов припинення бойових дій; з’ясувати реальні можливості української армії і тилу; підкріпити (навіть за кошти ЄС) останні настільки, щоб наступ росіян став якомога менш успішним і якомога більш затратним; переконатись, що російська економіка рухається до колапсу та, за можливості, цей рух прискорити. І чекати, доки росіяни вкотре розіб’ють голови об українську оборону, підійдуть до вибору або збереження економіки, або продовження війни та постануть перед перспективою початку повномасштабної примусової мобілізації. 

В процесі можна зайнятись більш нагальними внутрішніми питаннями, а восени (враховуючи осінню погоду останніх років – радше взимку) 2025 року вийти з пропозицією переговорів, маючи “вікно можливостей” до наступної весни і значно гіршу ситуацію в обох сторін. За таких умов можна було розраховувати, що Путін погодиться хоча б на тимчасове припинення вогню, адже зруйнувати українську енергетику не вдається і є реальні проблеми як з поповненням армії та економікою, так і з українськими дронами. Примусити ж Володимира Зеленського до припинення вогню США можуть і так.

По-друге, у президента США (будь-якого) немає реалістичних рішень, які б дозволили примусити Путіна змінити свою позицію у короткостроковому періоді. Тим паче таких рішень немає у Трампа, який короткострокові періоди в політиці та міжнародних відносинах вимірює годинами, а не тижнями, а довгостроковими не мислить зовсім.

Так, посилення санкцій щодо російського нафтового сектору, тіньового флоту та запровадження вторинних санкцій – може бути ефективним інструментом. Але для того, щоб він подіяв, знадобляться місяці. Власне, у разі запровадження цих санкцій напередодні чи на початку російського наступу, до зими ефект від них уже міг би проявитись у повному обсязі, даючи додатковий важіль на перемовинах. Тільки от “півроку” для Трампа – це вже в іншому житті.

Натомість президент США у притаманному йому стилі вирішив, що зможе домовитись з Путіним, зазнав трьох невдач у трьох розмовах, отримав фактичну відмову у зустрічі з російським президентом і продемонстрував усьому світу, що “мир через силу” в його розумінні є тиском на жертву, щоб та задовольнила апетити агресора і не відволікала Трампа криками.

З усім тим, описаний вище сценарій залишається можливим, навіть попри самоусунення Трампа від цього процесу. Фактично, відновленням російсько-українських переговорів Трамп “купив” собі трохи часу, перш ніж російські удари по цивільних та наступ на фронті знову призведуть до того, що його в кожній розмові з медіа запитуватимуть, чому не вдається досягти примирення. 

Питання лише у тому, чи усвідомлює це Трамп?

Якщо так, то США збережуть певний рівень підтримки України – закінчать надання пакета допомоги, виділеного Джо Байденом, продовжать обмін розвідданими, продаватимуть (або надаватимуть в рахунок угоди про надра) зброю. При цьому курс на публічне дистанціювання від теми війни та спроби налагодити стосунки з РФ (які фактично є ганебним дипломатичним плазуванням перед росіянами, як недавня відмова підписати декларацію членів G7, яка називає російське вторгнення протиправним) – також будуть продовжені.

Якщо ні, то ми побачимо подальші спроби задовольнити Путіна ціною України та українців, які руйнуватимуть позиції США та систему світової безпеки.

При цьому, Трампа влаштовує майже будь-який варіант розвитку подій і до середини 2026 року (“гаряча фаза” кампанії на довиборах у Конгрес), особливого тиску всередині США через свою політику він не відчуватиме. Адже республіканці контролюють обидві палати Конгресу, Трамп контролює республіканців завдяки чисельності MAGA-електорату. І найголовніше, Трамп контролює спікера Палати Представників Майка Джонсона, який уже продемонстував готовність виконувати забаганки Трампа навіть коли той був підсудним, а не президентом США. За таких умов, що б не говорив сенатор Ліндсі Грем та його однодумці, очікувати на будь-який конфлікт між Конгресом та президентом США через Україну навряд чи варто.

Тому, якщо в результаті невдалого наступу, європейських санкцій та загального виснаження Росія схилятиметься до того, що подальші спроби знищити Україну потребують паузи та перепочинку – Трамп зможе повернутися в процес з риторикою про те, що без нього ніхто не здатен домовитись. Чим це повернення закінчиться – залежатиме від того, наскільки успішною буде українська оборона, наскільки непохитною – стійкість українського суспільства і наскільки одностайною і ефективною буде європейська підтримка України та санкції проти нафтових доходів РФ.

Якщо ж Росія з якихось, наразі неочевидних, причин зможе прорвати фронт чи зламати український тил – тоді Трамп знайде собі виправдання у тому, що він пропонував українцям “ЧУДОВУ” угоду, але вони самі не захотіли. А Трамп? А що Трамп, це ж не його війна врешті-решт. 

Який саме з цих варіантів настане – залежить від того, як українська влада та Генеральний штаб підготувалися до літньої кампанії. Лінія фронту не зазнавала радикальних змін з осені 2022 року та Харківської і Херсонської кампаній ЗСУ. Хоча росіяни змогли досягти кількох відносно гучних успіхів, як-то захоплення Авдіївки, і загалом просунутись вперед, їхні втрати впродовж 2024 і початку 2025 року були абсолютно неспівмірними з досягнутим результатом. Фактично, Путін може очікувати більшого від терору українського тилу і цивільного населення, ніж від спроб досягти значного розгрому Сил оборони на фронті.

Те, що ця ситуація фактично робить Трампа співучасником тих воєнних злочинів, які Путін вчинить в процесі – Трампа не дуже бентежить. Такі речі, як удар “Іскандером” по центру Сум звісно є неприємними, адже доводиться відповідати на запитання журналістів, але не більше. Особливо в ситуації, коли нарешті можна буде розмовляти з любим Владіміром про Трамп-тауер хоча б десь за МКАДом (ближче не заслужив). Зрештою, Джей Ді Венс вичерпно пояснив світогляд нової адміністрації США ще кілька місяців тому в Мюнхені – не слід плутати політику і моралізаторство (так Венс називає те, що Джо Байден, лідери Європи і ми називаємо цінностями).

Єдине, що не враховано у цьому “ЧУДОВОМУ” плані – чим меншою є участь США у тиску на Росію, тим менше є причин для того, щоб до позиції Трампа прислухалися і Росія, і Україна, і Європа. Можливо, щось таке Трамп і підозрює, адже він таки здогадався про те, що наслідки знищення ним USAID є “руйнівними”. Однак, чи зможе він усвідомити ще й причинно-наслідкові зв’язки цих процесів – залишається радше риторичним запитанням.