Невибіркове (не)правосуддя
Події навколо антикорупційного активіста Віталія Шабуніна стали черговою демонстрацією глибокої кризи в українському суспільстві, яку влада (цього разу українська, а не російська) використовує для посилення власних позицій та контролю у тих сферах, де раніше доводилось діяти у партнерстві. Багато хто вбачає тут тенденцію до побудови під прикриттям воєнного стану режиму, який є природним для російського суспільства. Однак, йдеться радше про спробу створити копію режиму Віктора Орбана, ніж Володимира Путіна. З тією різницею, що Угорщина Орбана УЖЕ в ЄС і НАТО з усіма перевагами цього статусу, а Україна Зеленського ще навіть не на порозі.
Реакції на новини про обшуки та підозру Шабуніна очікувано стали вкрай полярними. Дехто щиро обурився, звинувативши владу в тиску на представників громадянського суспільства. Дехто зрадів тому, що у Шабуніна, який, будемо відвертими, разом з наближеними особами давно і далеко вийшов за межі активізму, здобувши значний політичний вплив без будь-якого навіть натяку на політичну відповідальність, виникли проблеми, пов’язані саме з його “особливим” статусом навіть в ЗСУ, хоча багатьом спершу здавалось, що війна урівняла всіх.
Попри таку поляризацію думок, дещо спільне у перших і других все ж є – ніхто не вірить офіційній позиції ДБР. Вона полягає у тому, що Шабунін нібито шляхом перебування у відрядженнях ухилявся від безпосереднього проходження воєнної служби, а також незаконно використовував позашляховик, ввезений в Україну як гуманітарна допомога для потреб армії — без належного оформлення.
Про друге смішно (а ДБР мало б бути соромно) навіть згадувати, бо ледь не половина логістики ЗСУ тримається завдяки “позашляховикам, ввезеним в Україну як гуманітарна допомога для потреб армії і без належного оформлення”. Той факт, що ДБР намагається переслідувати людей, які взяли на себе ті завдання, які влада так і не спромоглась виконати на четвертому році, є звинуваченням радше на адресу влади.
А ось щодо першого звинувачення, то проблема з позицією ДБР у тому, що відрядження (які ДБР з якихось причин бере у лапки), у Шабуніна таки були оформлені. Може постати питання щодо загальнолюдської справедливості таких відряджень (умовно кажучи, чи міг би в такі відрядження поїхати нікому не відомий Василь з села Бальківці, а не усім відомий антикорупціонер Віталій Шабунін), але до правосуддя це не має ніякого стосунку. А якби мало, якби завданням правоохоронних органів було встановлення справедливості, то розслідування численних зловживань серед топ-чиновників було б у цьому списку значно вище, ніж спроби Шабуніна, як і тисяч інших людей, комфортніше влаштуватися на службі.
З погляду ж закону в особі диспозиції статті 409 КК України – ДБР потрібно довести або підробку документів на відрядження, або змову, яку Шабунін організував за добровільної та активної участі свого безпосереднього командира (адже ніхто інший відправити його у відрядження не міг) та посадової особи “приймаючої” організації.
Фактично, хтось чи всі з перелічених мають себе обмовити, якщо не вдасться довести, що Шабунін документи на відрядження підробив. Для другого обшуки не потрібні, потрібна технічна експертиза відповідних документів. Що ж до першого, то для всіх учасників значно більш логічним є наполягати на законності процедур (маючи для цього всі підстави), ніж обмовити себе незрозуміло заради чого.
З усім цим судові перспективи справи проти Шабуніна виглядають вкрай туманними. Оскільки в ДБР чудово це розуміють, і мають десятки інших справ, активність в яких не викличе величезного скандалу, виникає запитання – навіщо це все владі, яка руками ДБР намагається усунути ще одного публічного критика.
Адже те, що відбувається у справі і навколо справи Шабуніна дуже схоже на те, що відбувається у численних справах Петра Порошенка, і навколо них. Так, навряд цих двох можна було б порівнювати ще за якихось умов – настільки різного масштабу та впливу на українську державність та дійсність це люди – однак, як і у провадженні проти Шабуніна, так і у численних справах проти Порошенка є ряд однакових рис.
Там і там – вкрай сумнівні правові підстави, які розвалюються ще до суду. Там і там – стримане (з об’єктивних причин) невдоволення міжнародних партнерів. Там і там – вкрай полярне ставлення суспільства до обох і до справ проти обох. Там і там – критика влади, хай у Порошенка це відбувається послідовно, а Шабунін довгий час був союзником Зеленського і противником самого Порошенка.
Останнє, власне, є найцікавішим, адже ні Порошенко (як активний політик), ні Шабунін (як людина зі значним політичним впливом) не є загрозою для Володимира Зеленського. Навіть не тому, що в того вищий рейтинг схвалення (це минуче), а тому, що політичного процесу в Україні не буде до самого кінця війни, якого не передбачається. А політичний ландшафт після завершення війни, більше залежить від того, ЯК вона завершиться, ніж від того, КОЛИ.
Втім, судячи з подій останніх місяців, українська влада нарешті перейшла від життя в режимі підготовки до виборів, в логіці якого Володимир Зеленський та компанія діяли з осені 2022 року, в режим перетворення виборів на формальний ритуал. Коли вибори ніби і є, але комбінація контролю над медійним, політичним середовищем та громадянським суспільством дозволяють отримати передбачуваний результат ще до голосування. У крайньому разі виручить адмінресурс, на який теж розраховують, прибираючи до рук владу на місцях, передусім у Києві (критика на адресу Віталія Кличка часто є цілком справедливою, проте він був і є обраним самими киянами мером, а не чиновником, якого призначив президент з власних мотивів).
Колись Володимир Зеленський казав, що він збирається бути на посаді лише одну каденцію. Навіть більше – що піде з посади, якщо порушить закон. Але апетит, як завжди, розігрався у процесі і зараз Володимир Зеленський вже каже, що він не Путін і не буде президентом 30-35 років (наразі всього 6). Тут він цілком щирий. Зеленський не Путін, бо Україна – не Росія. Те, що для росіян є нормою, українці сприймають як збочення. Але якщо не можеш стати Путіним, завжди є можливість спробувати стати Орбаном. Щоправда, перетворювати навіть покалічену війною Україну на орбанівську Угорщину, пародію на європейську демократію, дещо…принизливо. Приниження українцями сприймається ще менше, ніж чергова спроба навʼязати формат чергового міцного, чи то вже – найдосвідченішого, господарника. Чи розуміє це президент України?
Іронія в тому, що звинувачувати Володимира Зеленського у всьому, що відбувається, навіть не дуже й виходить. Він ніколи не приховував того, що тяжіє до авторитарного стилю управління в форматі “я начальник – ти дурак”. Він чесно сказав українцям, що нікому нічого не завинив, ще до обрання на посаду. Він є законно обраним президентом України на демократичних і легітимних виборах. Можливо останніх демократичних і легітимних в історії України, але що це змінює?
Проте значно жахливіша іронія у тому, що Володимир Зеленський може бути “українським Черчиллем” лише в тій Україні, де є демократія, вільна політична конкуренція і свобода слова включно з критикою влади. Тому що тільки ця Україна зможе вистояти у війні на виснаження проти Росії, з її чинопоклонінням, тотальною несвободою та бравурним ідіотизмом. А в тій Україні, де Зеленському з його стилем управління буде комфортно, він зможе стати лише живою лялькою, на якій Путін покаже всьому світу, що буває з тим, хто насмілився протистояти йому. Тому що українське суспільство готове чинити опір заради України, а не заради президента, яким би не було його прізвище.
P.S. Згадавши фразу попередника Зеленського, яка з банальної раптом стала крилатою, варто зауважити, що попри схоже уявлення про те, як слід управляти державою, Кучма зміг вчасно зупинитись. Чи зможе Зеленський?
Після блискавичного і успішного рейду американських військових на Венесуелу, в результаті якого її невизнанний президент був заарештований і доправлений до США для суду за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з організованою наркозлочинністю, думки спостерігачів розділились на тих, хто захоплюється здатністю США проводити такі операції проти диктаторів і тих, хто порівнює ці дії з вторгненням Росії в Україну.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.
Це вже стало своєрідною традицією – раз на кілька місяців в адміністрації Трампа настає чергове загострення щодо бажання мирних перемовин з Росією, а в української влади – щодо ідеї провести вибори. Цього разу загострення синхронізувались і Володимир Зеленський піймав Дональда Трампа на слові – президент України готовий до виборів, якщо президент США забезпечить можливість їхнього проведення, тобто примусить Путіна до припинення вогню хоча б на 90 днів.