«Після всіх допитів я був майже лежачий»: історія «Расті», який 2,5 року перебував у полоні

Восени 2024 року, після тривалої перерви у включенні бійців “Азова” та інших бригад до списків на обмін, статистика звільнених з полону врешті почала зростати. Водночас, більшість оборонців Маріуполя вже майже три роки перебувають у полоні. Цей час стає критичним для їхнього здоров’я: значна втрата ваги, фізичні тортури, які спричиняють травми, що не загоюються через погані умови, та інші серйозні проблеми. До цього також додаються й психологічні тортури, коли ворог намагається “зламати” людину як громадянина і як військового, для якого територіальна цілісність України – першочергова цінність.

Таку риторику Російської Федерації на власному досвіді пережив й азовець Дмитро Канупєр на псевдо “Расті”. 18 жовтня 2024 року захисника повернули додому в межах чергового обміну. У полоні Дмитра засудили до 29 років колонії суворого режиму за воєнний злочин, якого він не вчиняв. Проте це не зупинило росіян, які намагалися сповна показати свою “приязнь” до бійців “Азова”. Постійний голод, регулярні допити з численними побиттями, погрози родиною, постійний холод і біль, спричинений тортурами – таким полон став для Дмитра. І, власне, таким все ще залишається для тисяч українських полонених.

Більше про те, на що були готові оборонці “Азовсталі”, щоб не потрапити в полон; про момент, коли стало зрозуміло, що Росія не дотримається наданих “гарантій”; про ставлення до азовців у полоні, СІЗО у Таганрозі, де українських полонених допитують через побиття; про погрози родині, натяки на “зґвалтування” і те, як полон зрештою вплинув на здоров’я, – “Расті” розповів у великому інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Дмитра

– Хочеться повернутися у тижні перед двадцятими числами лютого 2022 року. Яким цей час був для Вас? Адже, наскільки я розумію, військові чітко усвідомлювали, що почнеться широке вторгнення…

– Насправді, лише слідкуючи за розмовами та настроями в соцмережах, за новинами та поведінкою самого Путіна, ми вже всі розуміли, що щось назріває. Приблизно за два тижні до повномасштабного вторгнення нам прямо сказали: ніхто наразі у відпустку не йде, всі залишаються у резерві й чекають наказу. Ми буквально сиділи на валізах, готували спорядження, озброєння та чекали. А вже коли 22 лютого Путін визнав “незалежність” цих самопроголошених “ЛНР” та “ДНР”, стало зрозуміло, що наближається щось серйозне. І ось 24 лютого це й сталося.

– З того, що ми згодом дізнавались з новин, Маріуполь було оточено 1-2 березня. Потім був спротив через міські бої, а далі з’являлися форпости оборони, якими стали різні заводи міста. Якими ці події пригадуєте Ви? До того, як основні сили “Азова” опинилися на території “Азовсталі”.

– Ми з моїм підрозділом чекали російські колони зі сторони Криму. Нашим завданням було – проводити диверсійні дії та засідки. Але тоді нічого не вийшло, бо противник змінив тактику і не пішов наступом так, як на Київ. Завдяки досвіду столиці вони зрозуміли, що йти колонами й втрачати танки в передових дозорах – не найкраща ідея. Те саме стосується й досвіду інших міст, які вони почали штурмувати 24 лютого. Так ось в Маріуполі вони вирішили діяти інакше.

Якщо говорити про ту колону, яку ми чекали зі сторони Криму, то вона все ж спершу розділилася на Херсон. Поки росіяни закріплювалися в Бердянську, Мелітополі та інших містах, ми не мали чіткої інформації про їхню кількість та точкове місцеперебування на період 26-27 лютого. Тож увесь цей час ми їх чекали, але, зрештою, зрозуміли, що це не має сенсу. Противник вже не просто їхав колоною, а почав надсилати передові дозори для розвідки, перш ніж рухати основні колони.

Розуміючи це, далі ми підірвали два мости в населеному пункті Ялта, що в Маріупольському районі. У цей час моя група розвідки спеціального призначення працювала мобільно, переміщаючись різними напрямками міста та околиць. Ми виконували функції протитанкової групи, бо не могли діяти як класична розвідка через нестачу досвідчених людей для протитанкових операцій. Фактично, ми виконували не свою роль, а піхоти.

Фото: особистий архів Дмитра

Так, їздили різними напрямками Маріуполя: і на правий берег, і на лівий, допомагаючи піхотним підрозділам, щоб ворог не зміг прорватися в місто. Основні спроби прориву були з правого берега. Противник використовував техніку, випалюючи всі будівлі на своєму шляху, незалежно від того, чи були там наші солдати, чи ні. Вони випалювали весь передній край міста, звільняючи собі шлях до того, аби увійти. У перші кілька тижнів у них це були танки та бронетехніка. Піхоту я бачив лише на окремих завданнях, але вона не брала участі в основній “рутині” Маріуполя.

Коли ворог вже зайшов у місто, наш день починався приблизно о п’ятій ранку. Бо саме в цей час у ворога було “шикування”, на якому всім доводили завдання. І ось після цього починалася артпідготовка, а далі – штурми на різних напрямках. У них все було розписано за графіком. Шикування, артпідготовка, штурм, обід, а потім знову штурм. І лише коли темнішало, вони майже припиняли штурмові дії й відпочивали. У цей час працювали їхні диверсійні групи та аеророзвідка.

Вже пізніше пішла в наступ і піхота противника. Але, розумієте, штурмували здебільшого мобілізовані, яких просто відправляли на м’ясо. Вже за ними йшли більш підготовлені підрозділи. На лівому березі це були кадирівці та морпіхи. Ми ж в цей час поступово змінювали місця дислокації, бо ворог нас оточував, маючи значну перевагу як у чисельності, так і в озброєнні. Вони просто все випалювали. Нам не було де закріпитися, тому доводилося поступово відходити.

– Так стався і відхід на “Азовсталь”. Ті події називають “битвою за Азовсталь”, але, як знаємо, чинити цю битву було важко через нестачу озброєння й інших засобів. Особисто для Вас, коли “битва за Азовсталь” перетворилась радше на завдання “вижити”?

– Приблизно 7-8 квітня я отримав поранення, а вже за тиждень нас чекала переправа на “Азовсталь” через річку на плотах. Під час цієї операції загинуло дуже багато наших хлопців… Для мене подолати цю переправу теж було непросто, адже через два уламкових поранення, які я отримав напередодні, у мене частково було втрачено функціональність правої руки. Тому, на “Азовсталі” я перший тиждень перебував як поранений. 

Для мене, цей період “аби вижити”, можна сказати, почався з самого початку. Хоча озброєння перший час ще було, але в основному стрілкове. І, напевно, головною перевагою було те, що ми перебували на “Азовсталі”, куди противнику навряд чи вдалося б прорватися. Принаймні, це було б дуже складно. Однак, залишались постійні авіаобстріли. 

Фото: особистий архів Дмитра

Спочатку росіяни застосовували не дуже тяжку артилерію, але згодом почали працювати літаками, які вже не били по будівлях над бункерами, а прямо по самим бункерам, оскільки будівлі над ними вже не було. Через це багато бункерів було “вскрито”. Основні два, які найбільше постраждали, – це “магазин 10” та “магазин 20”. По тій інформації, яку я мав на той час, з обох бункерів загинуло десь понад 150 осіб. 

І ось ти сидиш у тому бункері та очікуєш, поки до тебе прилетить бомба, яка може знищити цей бункер і на цьому все… Десь через тиждень перебування на “Азовсталі” я вже став у стрій. Тоді ми почали ходити на чергування по всіх напрямках території заводу.

– Ви сказали про поранення, через яке права рука спершу втратила свою функціональність. Чи вдалось її тоді відновити, чи Ви повернулися у стрій з пораненням?

– Поранення у мене не було дуже серйозним. Вийшло так, що шматок стіни влучив у спину і вибив плечовий суглоб. Це сталося під час штурму ворожої позиції в тилу противника. Ми трохи засиділися після штурму, і тоді надійшло підкріплення ворога. БМП-1 відпрацювало і впало в будинок гаража, частина якого вже впала на мене. 

Спочатку я ще відчував руку, а під адреналіном навіть нічого не боліло. Потім побратим сказав, що у мене кров тече зі спини, а я такий: “Ну добре, хай собі тече”. І ось через хвилину відчув, що рука просто сама по собі опускається, і я нічого не можу зробити… Я був легкий поранений, але через те, що рука не функціонувала, майже нічого не міг зробити в бою. Та вже на “Азовсталі” рука, звісно, продовжувала боліти, але я йшов і працював. Вона виконувала свою функцію, але все було через біль.

Фото: особистий архів Дмитра

– Розуміємо, що багато військових, які перебували на “Азовсталі”, бачили не лише ті жахи, які відбуваються навколо, але й проживали особисті втрати побратимів… Чи готові Ви про це говорити?

– Звісно, готовий. Розумієте, під час того, як я перебував на “Азовсталі”, так сталося, що у мене не було навіть часу задумуватися про це. Мені доповіли, що в перший же день повномасштабної війни загинув мій найкращий друг на псевдо “Жрець”. Потім, через тиждень, я дізнався, що загинув ще один мій найкращий друг “Гамп”, і впродовж маріупольської компанії загинуло ще багато моїх друзів-побратимів. Але саме під час бойових дій це не викликає ніяких емоцій. Ти знаєш, що це війна і вона забирає життя… Як військових, так і цивільних.

Та ось вже під час полону я почав більше думати про друзів, і тоді відчув сильні емоційні напливи… Мені постійно снилися побратими, які загинули. А згодом й ті, які загинули під час теракту в Оленівці. Більше того, вже коли я вийшов з полону, всі ці втрати дали про себе знати. Я також дізнався про смерть багатьох знайомих за весь цей час, поки  перебував у полоні. І ось це тепер важко.

– Перебуваючи на “Азовсталі”, чи вдавалось іноді виходити на зв’язок з рідними? Якими були особисто Ваші сподівання на те, як ситуація складеться далі, і чи виражали Ви це у розмові з близькими?

– Щодо сподівань “що буде далі”, то я в цілому розраховував, що, скоріше за все, помру, тому що не може так часто щастити. Коли щодня ти мінімум п’ять разів можеш загинути, це перетворюється на очікування того моменту, коли це таки станеться. 

З рідними зв’язок з’явився, коли до нас прилетіли перші гвинтокрили й привезли старлінки. В основному, я писав друзям та рідним, що все добре. Моя мама навіть взяла старий батальйонний прапор “Азова” і на ньому розклеїла мої повідомлення. І ось там видно, що найчастіше це було “все нормально” або “ще живий”. Я ще навіть відеоповідомлення надсилав. Мені було головне, щоб мама не хвилювалась.

Фото: особистий архів Дмитра

– Скажіть, чи серед всіх цих обстрілів, загибелі близьких людей та думок про власну смерть – були речі, які хоча б якось підтримували дух? І особисто Ваш, й інших військових.

– Підтримували побратими, які залишалися поруч. Вони мене, а я – їх. Були, до речі, хлопці, які щиро вірили в деблокаду. Я якось зайшов на медичний бункер “залізяка”, і ось військові, які перебували там зовсім без зв’язку, питають: “Чи правда, що наші знаходяться у селищі Мелекіне?”. Це село, яке розташоване досить близько до Маріуполя. І мені так не хотілося їх розчаровувати… Бо я вже тоді знав, що ми в повному оточенні, мінімум 120 кілометрів, і варіантів підкріплення немає. Пізніше хоча б почали прилітати гвинтокрили, забирати важкопоранених, привозити нових людей та спорядження.

– Щодо виходу в полон. До моменту, коли надійшов наказ від вищого керівництва держави, командири “Азова” й інших бригад неодноразово заявляли про відмову виходити в полон. Чи це була готовність загинути в стінах заводу, чи все ж надія на підкріплення? 

– Загалом, всі хлопці були мотивовані не потрапляти в полон. Було розуміння, що ми “Азов”, і у нас в кращому випадку є два шляхи: або дивом вистояти до кінця, або померти. 

Взагалі, приблизно за тиждень-два до виходу в полон, вже почалися розмови про це і про те, як можуть обмінювати “Азов”. Були думки, що одного азовця будуть міняти на шістьох військовослужбовців РФ. Більшість розуміли, що з полону нас або дуже довго мінятимуть, або вимагатимуть за нас надто високу ціну…

Потім почався режим припинення вогню, під час якого велися перемовини “Редіса” з російською стороною щодо нашої здачі в полон. Декілька разів ці перемовини зривалися підрозділами, які явно не хотіли, щоб ми здавалися. Противник проводив обстріли під час режиму тиші, і ось під час одного з них якось отримав поранення і “Редіс”. Противник навіть намагався зайти на територію “Азовсталі”. Тоді ж РФ була попереджена, що якщо вони це не вирішать, групу бійців, яка намагається зайти на територію заводу, буде знищено. В результаті їх все ж вивели. 

Фото: особистий архів Дмитра

І ось вже 14-15 травня наш командир повідомив, що є наказ про вихід у полон. Насправді, багато хлопців з мого підрозділу мали достатньо мотивації, щоб не здаватися. Були навіть розмови про те, щоб стояти до кінця, намагатися вийти самостійно, а іноді доходило до думок про самогубство. Для багатьох це здавалося кращим, аніж потрапити в полон. Не було віри в те, що Росія дотримуватиметься домовленостей і ставитиметься до азовців належно. 

Тоді ми почали обговорювати все це з командиром роти, але отримали чітку відповідь: ми здаємося в полон, аби зберегти життя приблизно 500-м важкопоранених військових, які помирали від нестачі їжі та ліків. Нам сказали, що виходити повинні всі. Списки теж були поіменними, аби не порушити умови виходу. 

Далі спершу виводили важкопоранених, яких відправляли до Донецького госпіталю. Особисто я виходив 16 травня, а вже після 21 числа, коли вийшов увесь Маріупольський гарнізон, усіх відправили в Оленівку.

– Те, як відбувався вихід у полон – уся країна спостерігала на екранах. Тоді здавалося, що дійсно все може пройти з дотриманням усіх конвенцій. Коли ж, особисто для Вас, вперше стало очевидно, що росіяни не мають наміру їх дотримуватись? 

– Для багатьох це розуміння прийшло під час перебування в Оленівці, де вже на початку вересня деяких хлопців почали катувати. Хоча, я досі не знаю, за яким принципом вони обирали тих, кого, на їхню думку, варто було допитувати та катувати. Когось одразу відправили на Таганрог, інших – до Донецького СІЗО.

Я до 26 вересня 2022 року перебував в Оленівці, а потім мене, разом із 150 азовцями, етапували до Таганрогу. Перед етапуванням деякі навіть думали, що нас везуть на обмін. Але вже дорогою стало зрозуміло, що ні. Конвоїри, які нас супроводжували, били нас шокерами, металевими палицями… Потім почалась та сама “прийомка” в Таганрозі…

Фото: особистий архів Дмитра

Але найболіснішим перед всім цим став теракт в Оленівці… Напередодні вони забрали з нашого бараку близько 200 азовців, аби “розвантажити його”. Бо там перебувало 333 людини, хоча барак був розрахований на 60-80 осіб. І ось під цим “приводом” вони зробили окремий барак у промзоні, куди відселили наших хлопців. 

Тоді, вночі, я навіть пам’ятаю, як лежав і читав книгу, коли раптом почув вихід градів. Минуло менше хвилини – і вибух. Ми не розуміли, що відбувається, почали виходити на вулицю і спершу побачили лише, що горить територія колонії. Далі були чутні крики. Кілька годин ці крики не вщухали. Потім ми почали відчувати запах людської плоті… 

Загинуло дуже багато побратимів. Важкопоранених відправили в госпіталь, а “легких” та всіх інших просто посадили у дисциплінарний ізолятор. Нібито, щоб ніхто не розповідав “зайвого” про те, що відбувалось у тому бараці. І лише коли хлопців звідти вивели, ми почали дізнаватися імена загиблих…

– Наступне питання лише за Вашої згоди. Відомо, що всі полонені, а особливо бійці Маріупольського гарнізону, зазнавали у полоні різних форм тортур… Чи відчували Ви таку “риторику” росіян на собі?

– Відчував на собі повною мірою їхню “гостинність”. Коли ми приїхали до Таганрога, у нас була так звана “прийомка” – це коли місцеві з нами ніби “вітаються”. А робили вони це побиттям. Як я чув, багато колоній чекало на азовців. Особливо ці російські патріоти, які тільки й мріяли нищити “Азов”. Були ті, хто від самого розуміння, що це “Азов”, отримували задоволення, думаючи, що вони можуть з нами зробити…

Почався мій шлях до Таганрога з дороги у повністю забитому КамАЗі. Усі сиділи одне за одним. Я сидів останнім, із зав’язаними очима, руки були затягнуті стяжками, і цими руками ти тримаєш того, хто сидить попереду. У мене від тих стяжок залишилися шрами – шкіра була буквально роздерта до кістки. Ось у таких умовах нас перевозили. І кожного били по черзі. Навіть найпростіші прохання, як-от попити води чи можливості розстебнути одяг через задуху, конвоїри виконували після побиття.

Фото: з російських ресурсів

Коли ми приїхали в Таганрог, почалася ця “прийомка”. Щойно заїхали на територію СІЗО, одразу почули їхні пісні: “Катюша”, “Маруся”, “День победы”. Усе це було дуже гучно. Далі хлопців почали виводити й одразу бити. І ось я сиджу крайній і просто чекаю своєї черги.

Коли дійшла моя черга, я останнім вже просто виповз із автобуса, бо навіть не міг стати на ноги – вони оніміли. Бо, дорогою, на кожній нозі сиділо по три людини. Я повз, як гусінь… Доповз до кінця борта, і мене звідти просто “десантували” головою на асфальт. Я впав, і вони почали кричати: “Давай, вставай и иди по проходу”. Але очі були зав’язані, і я нічого не бачив. 

Після падіння я ще й втратив свідомість, мене почали бити, після чого я встав і відразу побіг не в ту сторону, куди треба. Тоді врізався в якогось спецназівця, після чого вони знову почали мене бити. Це був коридор, який потрібно було просто пробігти. Хлопці, яким вдалося зняти пов’язки, казали, що там стояло приблизно 20 спецназівців, які нас так “вітали”.

Мене побили, після чого я ще разів п’ять втрачав свідомість. Вони продовжували мене “пинати”, а потім вже й самі донесли до камери. До слова, камера була розрахована на двох людей, але нас там перебувало 15-20 осіб. Усі побиті, не розуміємо, що робити. У мене ще й очі залишалися зав’язаними, але раптом чую: “Растішка, привіт”. Хтось мене навіть впізнав. 

Але я розумів, що буквально втрачаю свідомість. Бо поранення було ще до полону, а потім і під час “прийомки” – я навіть не уявляю, скільки разів у мене були черепно-мозкові травми чи струс мозку. Ще й лікар довго не приходив. А коли нарешті з’явився, нас почали оформлювати: стригли, викидали наші речі, видавали нові, брали відбитки пальців і таке інше. Коли мене вивели з камери, піднесли до носа вату з нашатирем, але й це не допомогло. Через те, що я був одним із найбільш постраждалих, мене оформили швидко. Та не без чергового побиття, звісно.

Потім почали пояснювати, як треба себе поводити в їхньому “закладі”. Ми постійно перебували в положенні літери “Г” – максимально нахилені вперед, руки максимально підняті вгору. В такому положенні ми повинні були виходити на перевірку, ставати в позу “зірочки”, а після перевірки швидко забігати назад, не дивлячись ні на кого, особливо на працівників СІЗО та інших. У камерах ми спілкувались між собою таким шепотом, що навіть не зможу зараз його відтворити. Ще нам не можна було дивитися на вікна, двері, чи на глазок.

Фото: з російських ресурсів (Дмитро у полоні)

У камері у нас був такий собі “розпорядок дня” – з шостої ранку до десятої вечора. Весь день проходив у очікуванні: сніданку, ранкової перевірки, обіду, вечірньої перевірки та вечері. Графік дня також залежав від “постового”. Були ті, хто просто не чіпав нас, а були й такі, хто намагався виділитися. Нам обов’язково потрібно було вивчити гімн Росії, а також знати, що означають їхній герб та прапор. А ще у них є вірш “Простите нас, родные россияне”, який ми також повинні були вивчити.

Були ще так звані “спортсмени”, які змушували нас присідати та виконувати різні вправи до повного виснаження. Перевірки ж проходили, в основному, так: ми шикувалися, заходили на поверх спецназівці, які ніби охороняли співробітників СІЗО від нас – і починалося. Наша камера не була першою, тому ми вже мали час зрозуміти, що перевірка почалася. Як тільки двері відчинилися, ми мали стояти зігнуті, готові до вказівок далі. Але били кожної перевірки. Відбивали ноги, руки, ребра.

Потім особисто у мене почалися допити. Взагалі, спочатку допитували всіх: кожного запитували про посаду, про те, як вони бачили події в Маріуполі. Але найбільше їх цікавили саме посади. І ось розвідник для них був чимось “надприродним”. Під час одного допиту вони кажуть мені: “Ты ж ничего не рассказываешь, ты ж разведчик, тебя учили выдерживать пытки”. Я ж собі думаю: “Ого, такого мене, на жаль, не вчили”…

– Власне, не секрет, що, як і багатьох оборонців Маріуполя, Вас засудили за важкий воєнний злочин, який Ви не вчиняли. Поділитесь, як взагалі “зібрали” цю справу?

– Скажу так: полонених з різних місць утримання відправляли в Таганрог, якщо потрібно було “вибити” якісь зізнання чи “повісити” на людину справу. Ти просто сидиш у камері і з двох сторін чуєш крики: в одному кабінеті людей допитують через побиття, а в іншому – катують.

І ось якось у мене теж почались регулярні допити, які супроводжувалися побиттям, включаючи шокери різних типів. Були навіть дванадцятигодинні допити, під час яких двічі на мені розряджали по два шокери. 

Були моменти, коли я не розповідав їм того, що їм було цікаво. Я розповідав про те, як все було насправді. Все, що я бачив у Маріуполі з їхньої сторони. А вони мені кажуть: “Ты ж понимаешь, что это неправда. Это вы всё сделали”. Тобто, ми вбивали мирних цивільних і тому подібне. Я їм казав, що такого не було. Але потім зрозумів, що так з ними розмовляти не можна. 

Те, що я розповів їм про злочини Росії, вони переписали так, що це нібито зробила Україна. І змусили мене підписати ці свідчення. Я міг лише казати “Так точно, гражданин начальник” і “Никак нет, гражданин начальник”. Все.

Фото: з російських джерел

Згодом я взяв на себе першу справу. В Маріуполі була ситуація, коли ми стріляли по автомобілю, який належав росіянам, на ньому ще була “зетка”. Тобто, автомобіль був позначений як ворожий. І ось мені дали завдання вивести його з ладу. Людей в ньому не було. Лише до цього там перебував противник, який просто вибіг. Росіяни про все це дізналися і почали писати справу так, що я нібито стріляв по цивільному транспорту, в якому були двоє мирних, і я їх вбив. Спочатку я не взяв на себе цю справу, але через постійні допити не витримав. Морально я був готовий триматися, але фізично – вже ні.

Та після того, як я взяв на себе справу, почалися ще гірші допити. Крім фізичного тиску, почали звучати прямі й непрямі погрози моїй сім’ї. Була навіть одна ситуація, про яку я дізнався лише після обміну. У 2023 році, коли Росія вже опублікувала фото з трибуналу, в під’їзді мого будинку в Києві, на стіні хтось нашкрябав напис: “Здесь живет Дима-убийца”. Коли я дізнався про це, був шокований. І це тут, в Україні.

Після всіх цих допитів я майже був лежачий. Мене після одного з допитів віднесли до камери, і я доповз до неї на колінах. Це було наприкінці 2022 року. “Постовий” ще промовив хлопцям: “Смотрите за ним, чтобы не с*дох, а то это будет на вашей ответственности”.

В той момент у мене були сильні провали в пам’яті, я втрачав свідомість, але мав дещо сказати. Коли мене били, я підслухав, як між собою спілкувались працівники про те, що Україна відбила Херсон. І тут я всім кажу: “Хлопці, Херсон наш”. І про те, що готується обмін на новий рік. У всіх тоді піднявся настрій. А у мене була думка про те, що все це – лише один зі шляхів, які ми маємо пройти. Бо територія і цілісність України – набагато важливіші, ніж наше життя. Ми пройшли нелегкий шлях у Маріуполі, а тепер мали пройти полон. Скажу так: всі люди можуть адаптуватися до полону.

Фото: особистий архів Дмитра

Ми тоді також знали, що вже обміняли наших командирів. Деякі хлопці, в тому числі й я, спершу були демотивовані. Бо нам же обіцяли 3-4 місяці… Але з часом ти розумієш, що, навпаки, добре, що саме їх обміняли. По-перше, обміни відбуваються. По-друге, обміняли людей, які є професійними військовими, знають свою справу і можуть керувати особовим складом. Це офіцери. І на той час це був розумний хід.

Коли вже по мені закінчилися регулярні допити, їх проводили раз на місяць “для профілактики”, так би мовити. А решту часу ти просто адаптуєшся до цього “дня сурка”. Єдине, що розряджало ситуацію – це обговорення всього, чого тільки можна. А ще рятували книги. Так, це була російська література, але хоч щось.

– Поки наші військові у полоні, ми мовимо про те, що може зробити наша держава і міжнародна спільнота для прискорення їхнього звільнення. Чи у полоні Вам казали про те, що нібито Україна не прагне повернути полонених?

– З самого початку перебування в Таганрозі я спілкувався з ФСБ щодо того, коли нас обміняють. На це вони мені казали: “Ну смотри, кто что-то сделал и на кого будут открыты дела – тот будет сидеть свой срок. А кто будет военнопленным – прийдёт время, и вас обменяют. Как договорятся”. 

А взагалі, як тільки ми виходили на допити, ми намагалися дізнатися, коли нас обміняють. Але якщо це був “активний” допит, нам казали щось типу: “Смотри, ваших офицеров уже поменяли, а тебя вот нет”. Вони намагалися деморалізувати нас, щоб ми розповідали те, що їм було цікаво. І неважливо, чи це правда, чи ні. Справ щодо вбивства ними мирних людей Маріуполя – десятки тисяч, і все це вони хотіли “повісити” на нас. 

Якось під час чергового допиту вони кажуть мені: “Нам нужно, чтобы ты что-то интересное рассказал”. Вони постійно повторювали: “Нам не нужно, чтобы ты выдумывал, нам нужно, чтобы ты вспомнил”. Це, звісно, означало взяти на себе справу. Я їм завжди казав, що розповів усе – навіть те, чого не знав. Вони сміялися з цього і починали переходити на жартівливий тон. 

Фото: особистий архів Дмитра

І ось в один момент вони мені прямим текстом почали говорити про згвалтування. Про те, що, у випадку мого мовчання, вони зроблять мене “лежачим” і я всеодно візьму на себе справу. Тоді я мав щось вигадати, щоб не проходити новий шлях побиттів. Прийшов до камери і так придумав собі справу. 

Але я намагався писати так, як вигідно мені. Писав про те, що стріляв, не бачачи, що це цивільні, і подібне. Вони прочитали все це і кажуть: “Ну кто такое пишет? Давай по-другому”. І починають надиктовувати, що нібито мій командир побачив цивільних і наказав саме  їх вбити, а я виконав наказ і ще перевірив, чи мертві вони. Ось так у них робилися всі справи. З усіма цими звинуваченнями я вже й сам не розраховував на те, що мене обміняють.

– Дмитро, поділитесь, яким був Ваш шлях додому? Чи одразу Ви знали, що це буде саме обмін? І, загалом, якими були Ваші емоції після того, як вже ступили на українську землю? Це відчувалось, як щастя, чи радше полегшення, чи ще щось?

– Спершу вийшло так, що 3-4 вересня прийшли та забрали кількох людей. У них запитали “Чи хочете ви на обмін?”. Ми зрозуміли, що є якесь зрушення і, можливо, буде обмін. Якщо хлопців за таке питали, значить, треба було очікувати. Потім 7-8 вересня до нас знову прийшли, пошикували всіх, назвали конкретні прізвища, і тих хлопців відвели в сторону. Ще згодом нас зібрали для уточнення інформації та прямо запитали, чи хочемо ми на обмін. Звісно, всі хотіли. Тоді нам сказали: “Ну, если свыше всё уладят, в ближайшем времени вас заберут”.

Потім ми дізналися, що 13-14 вересня відбулися обміни, і було два варіанти: або ми потрапимо в наступну партію, або вже пропустили свою чергу. Тобто, якщо нас видалили зі списку. І ось ми продовжили “жити своє життя”, вже на той час у Макіївці. 

Невдовзі, за кілька днів до обміну, нас всіх зібрали, зробили фотографії, відправили в медпункт. Згодом забрали автозаком. Через певний проміжок дороги нас пересадили в інший автозак, де ми побачили військовополонених з інших місць утримання. Тоді я впізнав кількох хлопців з маріупольської поліції. І ось ми почали розмовляти, хто де і в яких умовах перебував. Деякі навіть не знали, що їдуть на обмін. Але ми знали.

Ми доїхали до Ростова на аеродром, але не встигли сісти на літак. Далі ми чекали, поки нам “дадуть” повітряний простір, щоб ми могли злетіти, бо, як я розумію, летіли ми через Курщину. В результаті приземлилися на території Брянської області та поїхали в сторону Білорусі. 

Коли вже під’їхали до кордону, військова поліція Росії вийшла, і до нас зайшли спецслужби Білорусі. Такі “дяді” в клітчастих сорочках, джинсах, кепках, балаклавах, з пістолетами. Кажуть: “Всех поздравляем от президента Беларуси Лукашенко, вот вам пайки”. І дають по два пакетики з їжею. Після цього ми вже поїхали на нашу територію. 

Згодом до нас зайшов співробітник СБУ, почав розмовляти українською мовою, і один хлопець запитує у нього: “А що ж робити з цими пакетами?”. А він каже: “Залиште ось цим, які зараз будуть їхати до себе додому в Курську область”. Бо, як я розумію, нас обміняли на військових з Курська. І ось так ми вийшли з тих автобусів, а вони і поїхали на свою територію.

Останній рік полону, чесно кажучи, я не сподівався на обмін найближчим часом. Думав, можливо, під кінець війни. Тому, коли мене обміняли, це було більше відчуттям полегшення. Я зрозумів, що вже вдома. У мене було дуже багато планів, які я хотів реалізувати після виходу з полону. Але щастя не відчував. Я розумію, що витягнув щасливий квиток, але дуже багато наших хлопців все ще там. 

Фото: особистий архів Дмитра

Одразу на обміні я зустрівся з командиром. Запитав у нього, чи є можливість найближчим часом піти на фронт. Але, звісно, почув про те, що мені потрібно відпочивати, реабілітуватися півроку мінімум. Дуже багато моїх друзів та побратимів вмовили мене поки залишатися тут, аби відновитися. Бо війна змінилася, і мені зараз потрібні сили.

– Всі ми неодноразово бачили, якими наші люди повертаються з полону. Це велика втрата ваги, і знесилення, яке відчувається навіть за поглядом. Чи розкажете більше про Ваш фізичний та психологічний стан зараз? Що найважче вже на етапі реабілітації?

– Наразі я проходжу реабілітацію в четвертій клініці з моменту повернення. Основною проблемою спершу був дуже високий тиск. Чи є негаразди з серцем – поки що не можу сказати точно. Також мені зробили операцію на носі – септопластику, адже одна ніздря не дихала, а інша лише наполовину. Це була складна операція. 

Ще виявилося, що в мене зламано два ребра, хронічний загострений простатит через постійне перебування на холоді, травма руки, надрив лівого біцепса. Також у мене ж було два вхідних уламки – один витягли в день поранення, а інший залишили, бо він зайшов глибше. В підсумку, є одне вхідне і шість уламків. Декілька з них, більші, знаходяться під лопаткою, і для того, щоб їх дістати, потрібно робити втручання на самій лопатці. Тому лікарі порадили поки утриматися від операції.

Нещодавно зробив МРТ голови, і мені лише днями сказали, що в мене кіста лівої носової пазухи. Тепер питання в тому, якого вона розміру. Якщо велика – це може бути погано. Пощастило, що після всіх травм та контузій хоча б не постраждав зір. Щодо правого вуха, то є певна частота, яку я не чую, але в цілому зі слухом все нормально. Що стосується ваги, то до початку “повномасштабки” я важив 90 кілограмів, і це була переважно суха м’язова маса. А повернувся я з вагою 60 кілограмів при зрості 190 см. Зараз активно відновлююся.

В психологічному плані я швидко адаптуюсь як до поганих умов, так і до хороших. Так, це були 29 місяців полону, але я розумію, що є хлопці, які сидітимуть там ще довше. Особисто мені спершу було трохи дискомфортно у великому місті. Після обміну було багато фото, і деякі люди мене впізнавали, підходили, дякували за захист, оберталися. І це трохи незвично спочатку. Але зараз я вже адаптувався до цивілізації, так би мовити. Основна проблема, яка залишилась – це мої побратими, які загинули. І ці втрати, з часом, через спогади, дають про себе знати.

Фото: особистий архів Дмитра

Мені поставили діагноз “розлад адаптації”, що, як мені сказали, є останньою фазою перед ПТСР. Хоча я себе так не відчуваю. Мій психологічний стан задовільний. Люди, які мене знають, розуміють, що я завжди намагаюсь залишатися позитивним. І зараз, коли я розповідаю своїм знайомим про те, що пережив, вони не розуміють, як я можу таке розповідати й при цьому усміхатися чи сміятися. Але це пережитий етап життя. Це те, що залишилося позаду для мене, але, знову-таки, не залишилось позаду для моїх побратимів.

Водночас, у мене немає бажання відзначати свята. Бо хлопці все ще там. 

– Насамкінець, хочеться вкотре нагадати, що все ще дуже багато наших людей у полоні. Для Вас – побратимів, які, впевнена, за час у полоні, стали й рідними. До кого Ви хочете звернутися, аби наголосити, що майже три роки у полоні, в тих умовах – вже стає критичним?

– Ніхто не зрозуміє військовополонених так, як інший військовополонений, особливо той, який вже звільнився з полону. Після мого повернення я був здивований, побачивши, які акції відбуваються на підтримку “Азовсталі” та інших підрозділів. Я розумію, що найбільшу роботу виконують переговорні групи, але щоб підштовхнути їх та державу до дій – це роблять наші батьки, друзі та небайдужі люди, які виходять на такі акції. Це об’єднує нас усіх, хоч, на жаль, і через одну велику трагедію – війну. 

Треба постійно говорити про полонених. Це люди, які обмежені у всьому. Знаєте, на Новий рік, коли ми були в Таганрозі, ми слухали, як на вулиці годинами бахкають салюти. І ось під час цього ти згадуєш все пережите в Маріуполі. А ще нам дали дві ложки вінегрету. Ось такі свята у полоні. Іноді, дай боже, щоб тебе просто не побили під час перевірки. Це найкращий подарунок для військовополоненого.

Як я вже казав, люди адаптуються до будь-яких умов. Наші люди теж адаптувалися до війни, навчившись іноді не звертати уваги на смерті чи полон. Жити й святкувати важливо, але водночас треба розуміти, у яких умовах ми живемо. Мене дуже дивує, як багато хлопців зараз уникають армії. Але це, на мою думку, проблема держави. Вона не мотивує людей і не створює належних умов. Люди не впевнені, що їхні сім’ї будуть забезпечені, якщо вони загинуть на фронті.

Якщо вже примусово будуть мобілізувати, люди йтимуть, але навряд чи вони потраплять у підрозділи, де для них нададуть якісну тактичну, фізичну та психологічну підготовку, яка допоможе їм вижити. Саме тому треба прагнути потрапити до спеціальних підрозділів, таких як “Азов”, “Третя штурмова”, “Кракен” та інші. У таких підрозділах відбувається відбір, щоб залучати лише найкращих і мотивованих людей. Таких, що готові бути там до кінця. 

За кожного з нас щодня помирає дуже багато хлопців. Крім цього, наші території постійно захоплює противник. Найбільш мотивовані бійці, які взяли до рук зброю у 2022 році, вже або загинули, або перебувають у полоні, або морально вигоріли. Чи можемо ми ще чогось чекати? І саме тому, після реабілітації, я маю чіткий намір повернутися у стрій.