Побачивши татка без ніг, сказала: «тепер у нього будуть залізні ніжки і він буде схожий на супермена» – історія захисника, який отримав поранення на мінному полі

Війна, основними методами ведення  якої є артилерійські, ракетні та мінометні обстріли – спричиняє низку наслідків, найвагомішим з яких є тисячі поранених військових з вогнепальними та мінно-вибуховими травмами рук та ніг різного ступеня тяжкості. Так, крім першої медичної допомоги важливе значення має також і подальша реабілітація військовослужбовців для повного відновлення їх функцій та можливості повноцінно працювати й жити в суспільстві, яке ще недостатньо адаптоване до чутливих категорій.

Військовослужбовець Іван Марчак переніс ампутацію обидвох кінцівок внаслідок поранення, отриманого під час розмінування деокупованих територій. Майже три місяці безперервних операцій, неможливість сісти та цілковита безнадія – те, що сьогодні Іван називає “випробуванням на витривалість”, протягом якого наново переосмислюєш життя на майбутнє. Історією захисника, який брав участь у звільненні острова Зміїний, тривалою розлукою з родиною через окупацію, братерством та важливістю “ділитися останнім” на лінії фронту, а також щодо зневіри перед новим собою, нетерпимістю та нетактовністю зі сторони суспільства – в інтерв’ю для Букв поділилась дружина захисника – Анна Марчак.

– Завжди хвилююче дізнаватися історії наших захисників, а насамперед їх особисті риси характеру, які формують бажання долучитися до військової справи. Тож, які індивідуальні особливості привели Івана до війська і врешті до рішення стати на захист держави?

– Надійність. Це людина, на яку можна покластись у всьому, яка не підведе і не зрадить. Надійний чоловік. Надійний товариш. Іван став на захист Батьківщини восени 2021 року, підписавши контракт у ЗСУ. А війну зустрів 24-го лютого у селищі Мелекіно, під  Маріуполем. Тому з цього часу він був на межі життя і смерті. Від першого наказу: “Стати в оборону” і до останнього дня на розмінуванні, на мінному полі.

– Який унікальний шлях цієї боротьби було прокладено від моменту першого наказу до отримання поранення? Власне, які події вплинули на формування особистого досвіду Івана у військовій справі?

– В січні 2022 Іван поїхав на ротацію до селища Мелекіно, що під Маріуполем, так як він служить у інженерному полку, основним завданням якого було мінування узбережжя, щоб ворог не міг здійснити десантування. Потім, вже під час повномасштабного вторгнення, його частина була у Миколаївській області. Під час звільнення острова Зміїний, вони разом з хлопцями наводили понтонні переправи, щоб була можливість перевезти техніку на позиції для знищення окупантів. Іван отримав нагрудний знак “За взірцевість у військовій службі ”. Потім, у жовтні 2022 року, пройшов навчання ВОС сапера. Далі було розмінування деокупованих територій. Саме під час бойового завдання він отримав поранення.

Фото: особистий архів Анни

– Розуміємо, що це події, які неминуче залишають слід, адже це про постійне балансування на межі життя. Скажіть, як прожиті сценарії відобразилися на моральному стані Івана і чи мали руйнівний вплив?

– Я думаю, що кожен наш воїн, який боронить країну кожного дня знаходиться на межі життя і смерті, адже ти не можеш знати, що з тобою станеться навіть через 5 хвилин, тому я переживала кожного разу, коли він їздив на завдання. Так, світогляд змінився, бо якщо раніше він міг щось планувати наперед, то зараз розуміє, що життя – це коротка мить, яка може зникнути кожної хвилини. Моральний стан – це таке важке питання… Бо так сталось, що з початком війни наша родина опинилась в окупації. Іван переживав кожного дня за нас, особливо коли почали глушити звʼязок. Потім був важкий виїзд. Ми змогли виїхати з окупованого Мелітополя до Запоріжжя. Підтримував Іван нас, а ми його. В яких би ситуаціях він не перебував, завжди казав: “Зі мною все добре, прорвемось”.

– Ви згадали про пережитий досвід окупації, тож звідси запитання: які спогади про цей період є для Вас найбільш переломними, враховуючи, що це була тривала розлука з чоловіком, де окрім  неможливості його фізичної присутності поруч з Вами, існувала постійна небезпека?

– Життя в окупації важке. Починаючи з 24-го лютого, коли через нас летіли ракети в різних напрямках. А 25-го лютого зайшли танки. Через село їхало дуже багато техніки ворога. Розставили блокпости і почались перевірки, обшуки. Проводили обшуки у будинку, перевіряли кожну кімнату і все подвірʼя. Звʼязок постійно глушили, було таке, що ми не мали змоги взагалі не те, щоб подзвонити, а навіть написати повідомлення. Намагались хоча б якось відправити повідомлення один одному, щоб знати, що все нормально. Вирішили виїжджати, бо почали шукати родини військових. 80 кілометрів ми подолали за 10 годин. Важка дорога, багато перевірок, але ми змогли виїхати. Перша наша зустріч з чоловіком після того як ми виїхали з окупованої території, була лише через 4 місяці. Перші хвилини ми навіть не розуміли, що вже нарешті разом.

Фото: особистий архів Анни

– Чи ділився з Вами Іван розповідями про фронтовий побут? Перебуваючи в умовах постійної небезпеки, не маючи звичайних базових потреб, чи було те, що особливо підтримувало його бойовий дух і продовжує його супроводжувати сьогодні?

– Іван дуже рідко розповідав якісь ситуації. А на мої запитання він завжди відповідав коротко: “Все добре”. Ніколи не скаржився на фронтовий побут і як йому важко. Мав добрих товаришів, які за час війни стали сімʼєю. Знаєте, коли ти відчуваєш плече товариша, то готовий поділитися останнім. Так було на початку, в лютому, коли більше доби нічого не їли, крім печеньки, що ділили між товаришами. Згадувати важко, але допомога друзів надає сил. Побратими були поряд під час поранення, відвідували Івана у лікарні. Вони не стримували емоцій і сліз, памʼятаючи його двометровим… І тут вже Іван їх заспокоював і казав, що обов’язково знову буде двометровим. Навіть у госпіталі Іван легко знаходить друзів, бо так морально легше повертатись до життя. 

Фото: особистий архів Анни

Фото: особистий архів Анни

– Повернімось  до трагедії, яка попри втрату певною мірою допомогла наново переосмислити питання щодо життя і себе на цьому шляху. Якою була Ваша перша зустріч із чоловіком після цілковитої невизначеності щодо можливих подальших сценаріїв?

– 17 лютого перетворило наше життя на “до” та “після”. Починалось все як і зазвичай… Вранці ми поспілкувались, він сказав, що їде працювати, а я йому про те, щоб був обережним. Але вже в обід щось пішло не так. Це було ніби передчуття, мені раптово захотілось йому подзвонити і коли з 12-го разу слухавку підняв якийсь чоловік і відповів, що Іван зараз говорити не може, я все зрозуміла і спитала тільки одне: “в якій лікарні?”. Відповіли – в Миколаєві. І ми поїхали. Дорога була нелегка, весь час я намагалася зʼясувати де він і в якому стані. Далі перша зустріч. Важко. Ніч у дорозі, сльози, але батьки сказали: “з нами плач, але як зайдеш до палати, йому свої сльози не показуй”. Палата реанімації. Багато хлопців, багато болю. Дивлюсь в очі Івана, а в них безнадія. І починаю з ним розмовляти, шукаю слова підтримки. Він живий – це головне, все переборемо. І з цього моменту почалась наша  боротьба.

– Розуміємо, що з пораненням такої складності дуже важливо своєчасно надати медичну допомогу. Як відбувався етап порятунку? Чи можемо ми говорити про те, якими були прогнози лікарів протягом першої доби після трагедії?

– Головне було після підриву виповзти з мінного поля у безпечне місце, щоб накласти собі турнікети на обидві ноги. Потім дочекатися евакуації до лікарні. Далі все залежало від лікарів, бо стан був дуже важкий і велика втрата крові. Іван втратив свідомість вже у машині швидкої допомоги. Далі були важкі операції з ампутації обох кінцівок. Єдине, що сказали лікарі: “дякуйте, що живий”. І ми вдячні.

Фото: особистий архів Анни

– Як усвідомлення того, що ти зміг вибороти право на друге життя впливає на розуміння того факту, що це зовсім нова реальність? Наскільки глибоко це відображається на рівні підсвідомості?

– Іван мужньо переносить випробування, що випали на його долю. Кожного дня над болем перемагає віра в те, що скоро він буде ходити. Важко було 2 місяці лежати і дивитись на вулицю тільки через вікно, важко зневірюватись. Я з першого дня поруч. Так легше, бо так наша віра в перемогу подвоюється. Ми хочемо підтримати кожного, хто знаходиться в подібних умовах, адже на цьому життя не закінчується. Все залежить від кожного з нас і від підтримки близьких людей.

– Анно, які нові виклики зараз постали перед Іваном і чи пов’язані вони насамперед з адаптацією до суспільства, його реакцією та сприйняттям? Чи охочі люди до взаємодопомоги та розуміння чужого досвіду?

– Викликом для Івана є кожен день. Ми вчимося жити в нових умовах. Також дуже сумно, що наше суспільство не до кінця готове сприймати людей з особливостями. Іноді, коли мені пишуть “він каліка”, хочу жорстоко відповісти: “Це ви каліки, бо душа ваша черства, а людина, яка свої сили та здоровʼя віддала за те, щоб інші жили – не інвалід, а герой”. Люди дійсно не готові сприймати людей з інвалідністю. Деякі кажуть: “як тепер йому жити такому…”, або “кинь його”. Я вважаю інакше: якщо людина віддала найцінніше за життя інших, вона не повинна думати подобається комусь, чи ні. Я дуже хочу, щоб люди були більш тактовні до наших героїв, вони не повинні боятися вийти в людні  місця, бо на них будуть косо дивитись. Їм немає чого соромитись. Соромно має бути іншим.

Фото: особистий архів Анни

– Ви згадували про моменти зневіри, в які рятує надія в краще майбутнє. Скажіть, будь ласка, які плани на майбутнє дають впевненість у ньому? Також, не можу не запитати, як нову реальність проживає Ваша донечка?

– Плани на майбутнє – це найголовніше та найзаповітніше – стати на ноги. Далі Іван хоче повернутися до свого активного життя, щоб бути спроможним працювати. А наша дитина це окрема тема… Для неї важкою та болючою була розлука з татом. Тому ми не знали як їй сказати, що він в лікарні. Але те, що для нас дорослих є якоюсь перепоною – для дітей трошки все по-іншому. Побачивши тата без ніг вона сказала: “нічого страшного, тепер у тата будуть залізні ніжки, і він буде схожий на супермена…”.