Понад три роки розлуки: возз’єднання звільненого з полону прикордонника і собаки з окупації

Джиллі – собака породи малінуа, що все своє життя до початку повномасштабного вторгнення несла службу на КПП “Чонгар” – контрольно-пропускний пункт з тимчасово окупованим Кримом. Її власник Ден, прикордонник з Херсонщини, з малечку виховував та соціалізував Джиллі, навчав на пошук наркотичних засобів для роботи. 24 лютого, коли росіяни стрімко просувались на усіх напрямках, саме КПП “Чонгар” був першим взятим об’єктом. Наряд Дена з собакою після обстрілу не змогли провести успішну евакуацію і були в оточені. Військовослужбовців взяли в полон, Джиллі наказали відпустити. Тоді вони бачились востаннє.
Понад 3 довгих роки Ден провів у різних місцях утримання у РФ, в той час Джиллі перебувала в окупації. Після звільнення прикордонника, у червні 2025 року волонтери ініціативи “Хуманіті”, вихідці з Нової Каховки, допомогли вивезти собаку з Херсонщини. Про довгий шлях на підконтрольну територію, полон власника, службу, реабілітацію та першу зустріч – детальніше в інтерв’ю.
– Яке було твоє життя з Джиллі до великої війни?
– До повномасштабного вторгнення ми з Джилі провели пів року на навчанні у кінологічному центрі. Служили разом. Ми з нею були більше, ніж найкращими друзями, ми один одного розуміли, як ніхто. Вона показувала дуже гарні результати на навчанні й нас разом з Джиллі всюди кликали на всі показові заняття для того, щоб ми демонстрували іншим “як треба”.
– Де ти служив і за яких обставин потрапив у полон?
– Ми з Джилі несли службу на КПП “Чонгар” – адмінмежа з АР Крим. Після того, як нас обстріляли з РСЗВ та мінометів, ми намагались евакуюватися з КПП, але даремно. Ми вже були в оточенні. Російські військові повантажити мене в КамАЗ, а Джилі наказали відпустити. Вона ще довго намагалась застрибнути у машину разом зі мною…

Джерело: особистий архів
– Отже, вас забрали, а як склалась доля Джиллі?
– Джиллі сама прибігла в село, де розташовувався відділ прикордонної служби – десь приблизно 2 кілометри від нашого місця розлуки. Там її підібрали батьки мого побратима та передали матері. Собака весь час перебувала у нашому будинку, в якому ми раніше всі разом жили. Мама виїхала, Джиллі не могла забрати, адже виїзд був дуже небезпечним і документів у собаки не було для перетину кордону. Згодом люди, які повинні були доглядати за нашим будинком виявились колаборантами, що зовсім не давали належного догляду собаці.
– Ти був тривалий час у полоні – скільки саме? Які були умови?
– У полоні я провів майже 3 роки, думав про собаку весь час, але зізнаюсь, були думки, що ми вже більше ніколи не зустрінемось. Умови утримання відрізняються від місця перебування. Я був у семи точках утримання військовополонених. Умови в СІЗО набагато складніше, жорсткіше, суворіше, особливо в Росії. Ми не мали права ні на що. Нас періодично й стабільно били, і струмом, і гумовими кийками. Годували навмисно так, щоб ти був безсилий, виснажений, щоб тобі не вистачало всіх необхідних поживних речовин. Лише для існування. Давали дуже мало часу на прийом їжі. Постійний психологічний тиск, дезінформація, пропаганда. Примушували вчити та співати їхні пісні, гімн. Приїжджав новий спецназ, кожні два місяці вони змінювалися і влаштовували нам “так звані знайомства”, свої розваги. Речей не вистачало взагалі. Умови утримання всюди жахливі, але гірше, ніж у колонії в Горлівці та Оленівці не зустрічав: дах тече, вікна десь є, десь нема, постійний холод, воші, клопи.
– Як ти тримався морально в таких умовах? Чи вірив у повернення?
– Я буду відвертим. Не скажу, що я дуже сильна людина в морально-психологічному плані. Мені було важко. Але думка про рідних, батьків, надія про те, що все ж колись має закінчиться, побратими поруч – повертали мені сили. Чи вірив я у повернення? Інколи вірив, але розраховував, що моє перебування у полоні не буде короткостроковим. Особливо віра згасала, коли мене перевезли в Алтайський край, на Сибір. Нас везли 5 діб потягом. Я розумів, що якщо мене везуть так далеко, то навряд чи я скоро повернусь додому. Але вже через півтора місяця в Сибіру мене поміняли. Дуже я був здивований, приємно, звісно. Ось так я опинився на Батьківщині.
– Розкажи детальніше про Джиллі: яка вона?
– Вона незвичайна собака. Вона дуже ніжна і зовсім не агресивна. Мені доводилось соціалізувати її, коли їй вже було 10 місяців. Собака майже перший рік життя сиділа у вольєрі, не мала хазяїна, годували неналежно, ніхто її не виховував, вона не бачила світу білого. Коли мені її вивели, Джиллі вперше побачила вулицю, машини, людей, почула всі нові звуки. Вона була налякана, наче дика. Було непросто, але мені вдалося її соціалізувати. Я робив все можливе. Джиллі за темпераментом “холерик”. Вона залежна від іграшок. Собака може добами гратися. Їй навіть так їжа не подобається, як іграшки. Джиллі віддана була завжди. Вона від мене ні на крок не відходила, як дитина ходила “хвостом”. Я для неї весь світ. Коли я їздив у відрядження, просив знайомих, побратимів, моїх колег, щоб вони її годували, але вона не запускала нікого в вольєр. Не з агресії, самозахист. Іноді могла прикусити за п’яту точку – є така фішка, вона може тихенько підійти та клацнуть зубами. Така моя Джиллі.
– Як давно служили разом? Чим саме займались на службі?
– Десь приблизно рік ми з нею прослужили – 6 місяців були на навчанні, решту часу вже працювали на кордоні. Вона була навчена та виявлення наркотичних засобів. Ми проводили обшуки на КПП, оглядали автотранспорт, сумки, людей щодо заборонених речовин.
– Чи надходила якась інформація про стан або місце перебування Джиллі, поки ти був у полоні?
– Буквально через декілька днів, після того, як нас з побратимами взяли у полон, дійшла чутка, що начебто собака добралась до рук моїм рідних. Спочатку я думав, що мені цю інформацію сказали, аби я тільки не хвилювався, був спокійний. Але виявилось, дійсно собака на місці. Пізніше у полоні мені один раз мені прийшов лист, де було написано, що з нею все добре. Я дуже зрадів, але, чесно кажучи, мало було віри, що ми знову колись побачимось – Херсонщина окупована, Джиллі службова, без документів, російські кордони, пропускні пункти, дуже мало інформації мав.

Джерело: особистий архів
– Що ти відчув, коли дізнався про успішну евакуацію, в якій було залучено чимало людей?
– Мені, чесно, досі не віриться. Я бачив фотографії, відео, я знав, що вона в Україні, але мені не вірилось. Я дуже хвилювався, як вона відреагує на те, коли мене побачить. Розумію, що пройшло дуже багато часу, пройшло більше навіть, ніж ми з нею прослужили й прожили разом. Змінився мій зовнішній вигляд після полону, мій запах, Джиллі – теж вже інша. Однак я вірив, що вона впізнає мене, тому що в мене з нею був такий контакт, взаємодія, ми відчували один одного. Вона під час зустрічі стояла у ступорі та дрижала зубами, вона притискалась, але не раділа відкрито, як завжди. Лише через пару годин до неї прийшло усвідомлення, тоді вже вона розквітла і я нарешті побачив мою справжню Джиллі.
– Як її стан зараз?
– Джиллі раніше під час служби регулярно відвідувала ветеринара, у нас були систематичні крапельниці. Вона постійно потребувала лікування, спеціальної дієти, тому що має проблеми з ШКТ. Собака худа, знесилена, мала десяток кліщів. Вже спілкуємось з ветеринарами, вирішуємо і покращуємо стан собаки. Можливо оперуватимемо…
– Як ти адаптуєшся після полону з собакою? Відомо, що в Україні є терапія військовополонених, які відновлюються саме завдяки взаємодії з тваринами.
– Відновлення моє проходить досі. Не так багато пройшло часу зі звільнення. Я зараз проходжу курс лікування медикаментозного. Робота з психологом не завжди виходить, дуже рідко, тому що маю багато справ, яких потрібно вирішувати. Але реабілітація продовжується. Відновлення собаки – мій пріоритет, як і моральне, так і фізичне. В Україні дійсно є програми реабілітації для звільнених з собаками, конями, тож маю надію, коли Джиллі впевнено стоятиме “на лапах” допомагатиме військовим приходити у звичайний стан. Вона згадала у перший день всі наші команди, вправність притупились, але згадується з часом.

Джерело: особистий архів
– Чи маєш плани повернутись до служби з Джиллі?
– Я скажу відверто, я буквально цими днями звільнився зі служби, тому що маю морально-психологічні проблеми. Дуже хочу бути корисним, але зараз не готовий. Навпаки, можу бути навіть проблемою, тягарем. Не знаю, як буде далі, але поки що взяв паузу на відновлення, на тренування, на себе. Належної підготовки немає, ані тактичної вогневої, ані медичної. Можливо, далі я звʼяжу своє життя з кінологією. Поки що все, як в тумані.
– І останнє, Джиллі – бойовий побратим, друг, частина родини?
– Джиллі – це моя бойова подруга, моя родина, яка в момент, коли я потрапив у полон, під час обстрілу, спроби евакуюватися, поводила себе набагато хоробріше, ніж я. Я не очікував. Вона не навчалась, її не готували до пострілів, до дуже різких подій, але вона трималася дуже і дуже спокійно, не панікувала, не боялася. Наче це якась гра була для неї. І мене це якось навіть в один момент підтримало. Це моя подруга, яка, я знаю точно ніколи не зрадить.
Стосовно питання і організації виїзду з окупації звертайтесь в телеграм @HUMANITY_ASK2 або інстаграм @humanitynk
Джиллі – собака породи малінуа, що все своє життя до початку повномасштабного вторгнення несла службу на КПП “Чонгар” – контрольно-пропускний пункт з тимчасово окупованим Кримом. Її власник Ден, прикордонник з Херсонщини, з малечку виховував та соціалізував Джиллі, навчав на пошук наркотичних засобів для роботи. 24 лютого, коли росіяни стрімко просувались на усіх напрямках, саме КПП “Чонгар” був першим взятим об’єктом. Наряд Дена з собакою після обстрілу не змогли провести успішну евакуацію і були в оточені. Військовослужбовців взяли в полон, Джиллі наказали відпустити. Тоді вони бачились востаннє.
4 липня між Україною та РФ відбувся ще один обмін військовополоненими, про який було домовлено на зустрічі у Стамбулі. У межах цих обмінів додому повертають важкохворих та молодше 25 років.
Німеччина опрацьовує можливість постачання Україні додаткових систем протиповітряної оборони. Мова про закупівлю ЗРК Patriot у США.
В Україні 3 липня відзначають День зенітних ракетних військ Повітряних сил Збройних сил України.
У сучасній війні культурний фронт стає не менш важливим за бойовий. Музика і мистецтво допомагають військовим переживати найскладніші моменти, відновлювати сили і зберігати людяність попри жахіття війни. Культурний десант – це мобільні творчі групи, які несуть цю підтримку прямо на передову, створюючи особливий простір відновлення і спротиву через мистецтво.