Про російську спадщину в українському балеті: інтерв’ю з хореографом Іллею Мірошніченком

Балет історично виступає як невіддільна складова культурної дипломатії, виконує роль унікального культурного посередника, що сприяє формуванню позитивного іміджу нашої країни та підсиленню її культурних зв’язків. Сучасний український балет не лише розвивається, але й активно конкурує на міжнародній сцені з визнаними хореографічними театрами Європи. Однак дотепер ми відчуваємо наслідки пропаганди, яка бере початок із Радянського Союзу. Зокрема, це стосується наративів про те, що український балет є лише частиною “великого російського”. Це тривалий час підкріплювалось тим, що обидві школи балету були об’єднані спільними виставами саме російського походження. Ці ж прояви вплинули на формування загальновідомого наративу про “мистецтво поза політикою”, чим дотепер спекулює ворог.

Так, український військовий, ветеран, а також письменник й громадський діяч Олександр Терен, в нещодавньому інтерв’ю для каналу “Розмова” поділився, що українські артисти балету Катерина Кухар та Олександр Стоянов запропонували йому взяти участь в одній зі своїх вистав. Однак на етапі домовленостей Олександр ознайомився з програмою туру, де в переліку побачив “Лускунчик” – балет російського композитора Петра Чайковського. Ветеран висловив обурення, що українські артисти запросили його як ветерана російсько-української війни до участі у подібній виставі й врешті відмовився від співпраці. Дійсно, у репертуарі  балетної трупи артистів Grand Kyiv Ballet є кілька російських балетів – Лебедине озеро, Спартак, Лускунчик і Спляча красуня на музику Петра Чайковського. У своєму Інстаграмі ситуацію прокоментував український хореограф Ілля Мірошніченко, зазначивши, що це не єдина історія в українському театрі. Натомість в коментарях до допису звучали думки про те, що порушення цієї теми не є нагальним під час війни, а виконання російських творів нібито обумовлено відсутністю українських.

Букви зв’язалися з Іллею, аби більш поглиблено порушити питання розвитку українського балету в умовах війни. Більше про формування образу національного балету через персоналії, попит на класичну російську спадщину в українській культурі, те, як закордоном продовжують просувати наративи про злиття культур і якими є подвійні стандарти нашої репрезентації – в інтерв’ю.

Фото: особистий архів Іллі

– Ілля, насамперед розпочнемо з Вашого особистого переосмислення українського мистецтва, театру й балету зокрема. Як змінився Ваш танець, його бачення, і теми, які він має зображувати вже під час повномасштабної війни?

– Знаєте, ще з 2014 року, бувши студентом першого курсу, я спостерігав Революцію Гідності за декілька кілометрів від гуртожитку, де тоді мешкав. В той період я свідомо перейнявся ідеєю української ідентичності. Вже згодом, беручи участь в проєкті “Танцюють всі” я був фактично єдиним українськомовним учасником. Тобто, для розуміння, в кадрі українською розмовляв лише я та пані Лілія Ребрик. Це вже 2015 рік й більшість учасників всеодно були росіянами. Тож, ще відтоді, танець, який я створював, намагався робити в такій парадигмі, що це українська творчість.

Після повномасштабного вторгнення не те, щоб змінилися, але додалися теми, які на цей час є більш важливими. Мета творчості дещо деформувалась. Наприклад, для закордонного глядача все-таки мистецтво зараз має нести  функцію культурної дипломатії. Ми маємо не лише показувати роботи, які в нас були створені до повномасштабного вторгнення, хоча це також важливо, адже це про наш розвиток. Однак  зараз ми повинні першочергово нагадувати й продовжувати нести наратив про те, що ми боремося попри все. Мусимо спонукати на певні емоційні роздуми глядача в Європі.

Під час повномасштабної війни ми мали невеликий тур Європою з виставою, яку поставили ще у 2021 році. Це була реактивна танцювальна вистава “Стіна”, використавши абсолютно новий метод. Тобто, танцівники на сцені створювали музику своїм танцем. Вони працювали на спеціальній поверхні, яка була підключена до модульного синтезатора й кожен рух створював певну вібрацію декораціями, що передавалась на мікрофон й створювала музику. Коли ми створювали цей продукт, я постійно наголошував, що це придумали ми – українці. Тож для мене завжди було першочерговим акцентувати на нашій унікальності й інакшості, як нації.

Фото: особистий архів Іллі

– Насправді дотепер побутують наративи, які роками формувала російська пропаганда на весь світ, що балет дорівнює російському. На прикладі Вашого професійного шляху, чи можемо ми поговорити про українську школу балету?

– Насправді мені ще з університету не подобалась диференціація на кшталт “російська школа балету”. Інформаційний простір був створений так, що імперський балет – це щось надвелике. І, загалом, ми зростали в контексті, що російська школа балету краще за італійську, французьку, й будь-яку. Так само як це було з радянськими фільмами, які нібито були краще за закордонні. Однак якщо подивитися по персоналіях, дуже багато так званих “зірок російського балету” насправді ж є українцями. Наприклад, доведеться згадати таку особу як Полунін, який родом з Херсону. Це яскравий приклад як російська пропаганда блискуче викрадає подібних персон з українського контексту. Також показовим є кейс Івана Сарафанова. Не пригадаю, в якому європейському театрі він зараз працює, однак навчався в Київському хореографічному училищі. Таких прикладів дуже багато.

Український балет, як на мене, завжди був більш технічний та емоційний. Думаю, у нас на генетичному рівні закладено таку фанатичну працьовитість. Хоча, звісно, це також було приправлено абсолютно радянським підходом до навчання. Однак  завжди на сцені була присутня душа серед артистів. Тому мені зараз дуже прикро бачити певний артистичний занепад, який ми проживаємо… Це пов’язано не лише з повномасштабним вторгненням. Це також питання творчого занепаду сфери через низку кризових явищ в нашій країні. Адже культура і туризм завжди страждають найпершими.

Фото: особистий архів Іллі

– Ми пам’ятаємо, що ще з 2014 року певна частка українських митців відмовилась працювати для російської аудиторії. Однак, чи змінилась тенденція виконання вистав за російськими творами, як той самий “Лускунчик”, який є досить поширеним

– Тенденція була такою, що ця російська класична спадщина балетів була ніби обов’язковою для будь-якого театру. Чи то класичний, чи то сучасний балет. Неважливо. В мережі також десь збережено мої фото з “Лускунчика”, “Сплячої красуні”, “Лебединого озера” тощо. Працюючи в театрі “Київ Модерн-балет” – це були найбільш ходові вистави в зимовий період. Хоча було навіть, що ми полетіли на гастролі в Мадрид, це було влітку, й у нас був тиждень “Лебединого озера” й тиждень “Лускунчика”. Зізнаюсь чесно, що особисто у мене стосунки з “Лебединим озером” не дуже склалися. Мені постійно ця музика наганяла якусь тугу, однак доводилось працювати через певні обов’язки перед театром. І на запитання “Скільки ми можемо це показувати?”, мені відповідали: “ну люди ж на це йдуть. людям подобається”. 

Ці вистави були у глядача “на слуху”, тому склалось враження, що це класика та спадщина. Вирішили, що ми не можемо їх ігнорувати. Ми можемо робити просто якісь балетні рімейки, пропрацьовувати їх і на цьому театр зароблятиме копійчину. Пам’ятаю, ще у 2017-2018 роках, коли “Київ Модерн-балет” показував “Лебедине озеро” в Жовтневому палаці, то близько 2000 місць були зайняті. І це була не разова історія. Люди йшли на вистави, які їм зрозумілі. Ніхто не хотів відкривати для себе щось нове. Наше авторське не було в тренді. Було відчуття, що на тих, хто намагався робити щось суто українське, наголошуючи на цьому, дивилися ніби як на місцевих божевільних. Бо нащо напружуватись, коли вже є робочі схеми, які цікавлять аудиторію?

Фото: особистий архів Іллі

– З 2014 року, українські актори, які продовжували діяльність в Росії, пояснювали це тим, що в Україні вони мали гірші умови. Натомість артисти балету, які далі виконують вистави за російськими творами, можуть виправдовуватися тим, що у нас для цього не вистачає власних матеріалів. Що Ви про це думаєте?

– Для мене, це радше недолуге виправдання власних дій. Зрозуміло, що є місця, де умови гірші, а де краще. Однак я не можу взяти на себе відповідальність й сказати, що ось в Україні немає умов для створення чогось нового чи для роботи в українських національних продуктах. Чи у нас немає майданчиків? Звісно, є. Або можливо у нас немає інституцій чи театрів, які це можуть впроваджувати? Також є. У нас немає можливостей отримати фінансування? Все є. Комунальні заклади, державні підприємства можуть брати навіть безповоротну фінансову допомогу Департаменту культури. Я вже навіть не згадую про Український культурний фонд. 

Свого часу я поставив декілька вистав власним коштом. Тоді зрозумів, що потрібно шукати фінансування, почали знайомитися із грантрайтингом, тобто працювати на пошук фінансування саме шляхом якихось власних можливостей. Тож я не можу сказати, що в нас немає умов. Те, що не підтримується на рівні керівництва – це правда. Але знову ж таки треба подивитися, хто є керівниками сьогочасних балетних театрів і театру сучасного танцю в Україні. Загалом сьогочасне керівництво провідних українських театрів навчалось на російському балеті. Це люди покоління, яке формувалось зовсім в іншому контексті. Вони не бачать сенсу у створенні нового. Тому у нас є поняттєвий конфлікт в культурі.

Для них ці типові російські балети – це вершина мистецтва. І, звичайно, якщо дитина з 10 років навчається в училищі й зростає з такими неративами, важко уявити почуття артиста, коли йому кажуть, що тобі варто відмовитись від цих вистав. У нас не стоїть питання заборони від Міністерства культури, це навіть дивно звучить. Особливо, якщо йдеться про те, щоб заборонити грати ці вистави артистам, які за кордоном. Немає жодного важеля впливу й інструменту моніторингу дотримання цієї заборони. Тобто, є певні рекомендації, які були видані Міністерством культури, однак все інше – справа окремої людини та її свідомості.

– В коментарях до Вашого допису, деякі дописувачі висловили думку про те, що в Україні відсутній рух українського балету. Підтвердивши або спростувавши це твердження, чи можемо ми наочно розповісти про розвиток українського балету та появу нових представників під час повномасштабної війни?

– Насамперед хочу сказати, що цей допис був написаний не лише як спосіб висловити власну думку. Це передусім зроблено для того, аби каталізувати цей процес та ідентифікувати деяких артистів. Зокрема тих, з якими ми працювали разом. Мені було дійсно цікаво, скільки людей залишилося при думці на кшталт “та відчепіться ви від того Чайковського, живіть собі спокійно”… Повертаючись до запитання, скажу, що це знову ж більше маніпуляції з приводу того, що в Україні немає розвитку балету, немає балетмейстерів тощо. Все є. Однак вкотре ми повертаємось до окремих персоналій. Зокрема можу згадати артиста балету Віктора Іщука, який зараз обіймає посаду балетмейстера Київської національної опери. Він ставить неокласичні вистави й остання, в якій я брав участь, бувши артистом – “Мадам Боварі”. І ось пройшла прем’єра вистави, глядачам сподобалось, але вже через тиждень людина поїхала кататися Іспанією з “Лебединим озером”. Тобто, це проблема ще й подвійних стандартів.

Питання того, наскільки це було вкорінено в нашій культурі. У 2019 році взагалі була історія, коли за один тиждень в Києві шість різних театральних компаній показували “Лускунчик”. Пам’ятаю як також пропонував звернутися до якоїсь іншої різдвяної історії, наприклад, за твором Діккенса. І це був би український продукт, нехай навіть на твір британського письменника. В цьому питанні я нонконформіст і не приймаю того, що відбувається. Бо на противагу персоналіям, про які я згадав раніше, наведу приклад надзвичайного хореографа-постановника Олексія Бусько. Він зараз працює разом з режисером Максимом Голенко у Львівському театрі Заньковецької. Вони роблять унікальний національний продукт. Тому думки про те, що в нас нічого немає – це просто маніпуляція. 

Щобільше, артисти, які писали подібні коментарі під моїм дописом, вони особисто виконували певні партії на прем’єрах балетів Артема Шошина, коли працювали в Київській опері. Тож не розумію, як можна писати про те, що в нас немає чого танцювати. Згадаймо Аніко Рехвіашвілі. Вона була завідувачкою кафедри, коли я навчався в університеті й завдяки їй ми мали змогу за студентським квитком бігати  в Оперний театр на будь-які вистави. Аніко також ставила доволі цікаві вистави, які абсолютно корелюються з уявленням традиційної класичної балетної вистави будь-кого. Декілька з них дотепер продовжують своє життя, наприклад, “Снігова королева”. Зараз так само Київська опера поставила дуже відомий літературний твір “Сойчине крило”. Натомість люди, які чимось не задоволені, вони не готові самостійно щось змінювати. Для мене це як пристосуванство.

Фото: особистий архів Іллі

– Далі хочеться поговорити про конкретних діячів українського балету, адже у своєму дописі Ви наголосили, що подібних кейсів, як в історії з Олександром Стояновим та Катериною Кухар є багато. Чи готові Ви розповісти про це більше?

– Є один кейс, який я досліджував певний час. Зокрема, йдеться про балетмейстера одного з відомих українських театрів. Проблема в тому, що він замовчує той факт, що в Маріїнському театрі (один з найвідоміших російських театрів в Санкт-Петербурзі) з кінця лютого 2022 року показують як мінімум дві російські вистави, до яких він дотичний. Вперше після повномасштабного вторгнення одну з них було показано в Маріїнському театрі 1 березня. Того дня, коли росіяни завдали удару по будівлі Харківської ОДА. Місце, де ми снідали, коли приїжджали до Харкова на гастролі… Щоб перевірити мої слова, просто вмикається VPN, далі заходимо на сайт Маріїнського театру і у них є дуже класна штука “Архів репертуару”. Будь-який сезон можна натиснути і просто подивитися.

Це не єдиний приклад. Можна згадати досвід відомого балетного постановника Олексія Ратманського. Він і громадянин Сполучених Штатів, і, здається, що навіть мав російський паспорт. Також працював в Київській національній опері й загалом ніби дуже підтримує Україну. Але так само зараз він продовжує ставити вистави за російськими творами. Тобто, людина проводить збори на підтримку України, організовує певні заходи, але продовжує працювати в російському контексті.

– На прикладі коментарів до Вашого допису, бачимо, що дотепер є ті, хто підтримує російський історичний контекст в нашій культурі. Давайте вкотре проговоримо, як це “зливання культур” може впливати на нашу репрезентацію у світі?

– Передусім це мінімальне розмиття кордонів цієї різниці між Україною та Росією. Саме лобіювання російської культури українцями за кордоном – це безпосередньо шкода репутації як самої України, так і української культури. І хто б що не казав, це має вплив на ухвалення рішень щодо фінансової підтримки нашої держави від партнерів. Європейці, американці австралійці, будь-хто – аудиторія, яка має свою активну громадянську позицію. І, спостерігаючи, як сьогодні тут прийняли Маріїнський театр з “Лебединим озером”, а завтра Grand Kyiv Ballet Олександра Стоянова приїжджає й знову показує “Лебедине озеро” – вони йдуть додому, купують газети й читають про те, що Україна просить зброю. Тоді думають: “Навіщо їм битися з росіянами, якщо вони схожі? Їм потрібно йти на мир”.

Фото: особистий архів Іллі

Буквально восени мені трапився допис про те, що Литовські театри, на знак солідарності з Україною, відмовилися від репертуару з використанням музики умовно Чайковського. Тобто, вони свідомо пішли на збитки, аби підтримати нас. Вже потім вони побачать, що українці самостійно не готові відмовитися від російського й також повернуться до звичного репертуару. Так знову і знову житиме наратив про “велику російську культуру”. Я вже не згадую про конкретні випадки, коли російські куратори дають інструкції громадянам своєї країни, які знаходяться в Європі, влаштовувати культурні події із залученням українців й просувати ідею “за мир” або “мистецтво поза політикою”…

– Зараз Ви є хореографом-постановником балету, що також документує наш досвід, а насамперед порушує питання вимушеної міграції. Це наявний приклад мистецтва сучасного зразка. Якою Ви бачите зацікавленість глядача саме в такому форматі?

– Насправді, в тому вигляді, в якому ми змогли створити цю виставу, на мою думку, про її актуальність можна буде говорити ще десятиліттями. Ми створювали її два роки, залучили доволі велике фінансування й рік тому презентували прем’єру  танцювальної частини цієї вистави в Німеччині. І саме тоді я зрозумів, що це працює. Це саме та культурна дипломатія, яка має відбуватися зараз українцями закордоном. Кожен українець знаходив для себе в цій виставі щось власне, а німці просто були розчулені… Далі у нас була задача поставити хореографію, яку потім ми зможемо ще більше розвинути й суб’єктивувати саму дію на сцені в Україні. Вже в Києві я отримав ту реакцію глядачів, про яку мріяв все своє свідоме життя як постановника.

І тут ми знову повертаємося до всієї нашої танцювальної культури. Якщо зараз подивитися на те, що в нас відбувається в танцювальному просторі, ми побачимо там, наприклад, еротичні вистави. Це така більш масова культура. Вона зрозуміла, тому що це про емоції, які найпростіше викликати у глядача. Це має право бути обов’язково. Але тут (про власну виставу) було цікаво спостерігати за людьми, які першочергово не уявляли, що вони побачать. І в результаті дуже невеликий відсоток глядачів, які не зрозуміли побачене. Бо це про актуальне і нагальне. Щодня ми можемо прочитати, що десь на Сумщині продовжують евакуйовувати мешканців прикордонних сіл, десь знову влучання в будинок і людина залишилась навіть без документів… Це відбувається щодня і дуже важливо мати такі вистави як нагадування.

Взагалі ходити в театр це круто. Якщо ми не ходимо в театр – то ми не ставимо собі якихось запитань. Минулого року у мене сталась прикра ситуація, коли брали участь у фестивалі “Премія ГРА” з виставою “Стіна”. У вересні я прийшов на оголошення шортлиста, сиділо близько десяти експертів, серед яких лише один є представником танцювального театру. Він оголошував результати й дуже бідкався, що танцювальний театр завжди найменш представлений на всіх театральних фестивалях України й тому подібне. А потім звучать слова про те, що цьогоріч вони ліквідовують цю номінацію. Абсурд. Хоча насправді зараз ми пожинаємо плоди, які були посіяні тими хореографами, які створили культ зі своїми максимально вульгарними виставами. Йдеться про культ саме на такі емоції і їх попит.

Фото: особистий архів Іллі

– Насамкінець, яким буде Ваше звернення до сучасних представників української культури й тих, хто її споживає? Зокрема якщо говорити про представників балету, які зараз передусім мають спрямувати власну діяльність на те, аби розвіяти міфи, які Росія формувала роками.

– Передусім хочу звернутися до представників сфери. Нам усім потрібно думати стратегічно, аби в майбутньому уникнути ситуації, коли вам або вашим дітям доведеться писати в коментарях під дописом якогось божевільного українського постановника, що у нас немає нічого українського. Щоб не було подібного, маємо вже працювати над тим, щоб український продукт розвивався. Це історія подібна як умовно з просуванням зборів. Зараз збори дуже важко йдуть, тому що всі вже втомилися й у людей закінчуються гроші. Однак завдяки репостам, реакціям, взаємодії – ми їх закриваємо разом. Це працює в усіх сферах. Це звернення більше до тих, хто бачить Україну квітучою, розвиненою, з усіма похідними, культурою і не лише. До глядача звернення буде максимально просте – ходіть, друзі, в театр. В пластичний, в театр ляльок, на імерсивні вистави, колекціонуйте свій досвід, аналізуйте його і робіть висновки. Це найкраще, що може бути.