Проблема нашого тіла в тому, що воно дуже швидко «зношується» – ветеран Максим Несміянов

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Нагадування про те, що захисники, які боронять наші кордони – це звичайні громадяни у цивільному житті, також стосується прожиття ними воєнного досвіду. Адже сьогодні на фронті є військові ветерани, які вже адаптувалися до цивільного життя після участі у бойових діях, й знову стали на захист держави. Також є добровольці, які брали штурмом адміністративні установи та центри забезпечення. І, власне, є мобілізовані громадяни, які отримали повістку та вступили до лав Збройних Сил України. Незалежно від категорії, бути військовим – це так само бути вразливим і потребувати підтримки оточення. Адже – навіть без травматичних розладів – досвід війни змінює людей, їх характер та поведінку. Зберегти кордони іншої людини та повагу до неї – навичка, яка є необхідною для побудови нового здорового суспільства.

Максим Несміянов, сьогодні – військовий ветеран, у цивільному житті – фахівець зі стандартизації, сертифікації та якості. Як згадує військовий, вранці 24-го лютого, евакуювавши родину й залишившись вдома, в Ірпені, першим рішенням було – придбати продукти тривалого зберігання. Згодом, разом зі знайомими, вирішили об’єднатися й групою йти до тероборони. Однак, на той момент зброї вже не залишилось. Власне, до 8 березня Максим перебував в Ірпені, допоки туди не підійшли ворожі війська. Спостерігаючи за діями окупантів на Київщині, Максим визначився: без зброї грати у “хто розумніший” – безглуздо. Вже тоді чоловік перебрався до Києва й 10 березня отримав військову форму (протягом 2005 – 2006 років проходив службу як старший стрілець). Після підготовки підрозділ Максима вирушив для охорони держрубежу. У 2022 році підрозділ утримував позиції біля Святогірська й ближче до Бахмута. У 2023 – поблизу селищ Серебрянка й Білогорівка.

Букви висвітлюють проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани, аби сприяти їх подальшій безпечній інтеграції в суспільство. Це не лише про комунікацію з вразливими категоріями населення, а й коректність висвітлення бойових реалій у медіапросторі. У матеріалі для Букв Максим Несміянов порушує питання психологічних змін, яких зазнають військові, а також стану “невідомості”, який можуть проживати військові як на фронті, так і у цивільному житті.

Фото: особистий архів Максима

Про загальні фізичні й психологічні наслідки бойового досвіду

– Проблема нашого тіла в тому, що воно дуже швидко “зношується”. Якщо ти вцілів, у тебе нічого не влучило, але на тобі плитоноска, певний бойовий комплект, зброя, каска тощо – це шалене фізичне навантаження. У хлопців – проблеми з хребтами, з ногами, є грижі. Психологічний стан особливо страждає. Ще в окопах я помітив у деяких хлопців дуже сильні панічні атаки, тоді, коли заспокоїти їх складно. 

У інших – це посттравматичний стресовий розлад, вони буквально можуть втрачати контроль. Зараз є знайомі хлопці, які повернулись додому, вони телефонують іноді, діляться переживаннями. Мені їх дійсно шкода, а як допомогти – не знаю. Вважаю, що це передусім держава має перед собою ставити мету щось робити в цьому напрямку, для ветеранів, інакше просто халепа… 

Про вплив війни на власні особистісні зміни 

– Що я помітив у собі? Я став простішим, моментами – жорсткішим. Проблеми цивільних мені зараз трішки недоступні, тому що переді мною передусім стоїть питання: “як вижити?”. Мій син запитує: “коли ти повернешся?”, а я розумію, що мої шанси “повернутись живим” – не дуже високі. Просто для мене все стало чорним і білим. 

Ось у фізіології відмітив дещо. На початку бойового шляху у нас була велика кількість адреналіну в тілі, і за цей час, поки ми були на Сході, фактично не хворіли. Коли я повернувся, відчув біль в тілі десь через чотири тижні. Так я дізнався, що в мене є болі в плечі, до цього не відчував.

Фото: особистий архів Максима

Про відмінність між цивільними та військовими

– Насправді до цивільних людей я ставлюсь з розумінням. Для мене є зрозумілим, чому чоловіки у тилу мають великий страх перед війною і залученості до неї, це нормально. Я одразу потрапив у військову справу й у мене підрозділ – більш-менш стабільний. Так, ми зазнаємо втрат, але ми якийсь такий окремий мікросвіт у світі війни. 

А ось людина, яка не в армії… Коли я спілкуюсь із цивільними чоловіками, в мене до них немає ніяких претензій, вони цікавляться ситуацією на фронті, не бачу байдужості, просто відчуваю страх. І все. Особисто для мене немає якихось чутливих питань, я відповідаю на всі. 

Про “тригерні” теми

– Скажу так: для мене все моє військове життя – це одна болюча тема. Тому, коли мене запитують про війну – я просто виговорююсь, і мені стає краще. Терпіти не можу, коли зустрічаю ось цих незрозумілих військових, котрі ніде не були або “краями пройшлись” і розповідають, що вони там когось вбивали… 

Ти по очах бачиш, що людина ніде не була, але вона намагається отримати якусь вагу в суспільстві. Я тоді одразу пояснюю власні цінності, кажу, що мені байдуже, хто і кого вбивав, я ж то знаю, як війна виглядає насправді.

Фото: особистий архів Максима

Щодо маркетингу воєнного часу

– З приводу назв на символах війни – я не проти, але тут важливо відокремити. Знаю приклади, коли був напій “Кривава Мері”, а зробили щось схоже тільки про Бучу. Це для мене – жахіття, таке собі “людожерство”. Допускаю якісь назви на кшталт “Торт Наполеон”. Тобто, якщо з’явиться “Торт Залужний”, я не проти. Але все має бути у межах, а не від крайнощів до крайнощів.

Про явище “героїзації” військових

– Щодо “героїзації”. Якщо говорити саме про героїв, то для мене – це про те, коли ситуація пішла шкереберть, а людина не зламалась, ухвалює індивідуальні рішення і на власній майстерності та мужності “ламає хребет”, долає ці обставини. 

Наприклад, залишився один кулеметник і він повністю “викошує” взвод або роту противника, не даючи взяти свої позиції. Це герой. Він є взірцем. А так мої хлопці – також молодці, в моїх очах, хоч і не публічно, але вони для мене – всі герої.

Фото: особистий архів Максима

Насправді саме повертатися у звичайне цивільне життя – непросто. Власне тому я всі свої старі задачі виконую, щоб оживити зв’язки, емоції, повернути відчуття довоєнного життя. Але й на фронті все, що у тебе є, можна описати як рулетку “вижив – не вижив”. Що буде з тобою – незрозуміло. 

Моя головна мрія – повернутись. Прийму до кінця все, що трапиться. Але найбільше я хочу повернутись додому.

У Центрі національного спротиву повідомили, що у тимчасово окупованому Криму росіяни розпочали нові зачистки у місцевих бібліотеках. Ворог наказав вилучити усі книги про Голодомор, УПА та на яких зображено тризуб.

24 квітня міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що країна готова допомогти Україні повернути чоловіків призовного віку на допомогу Силам оборони у боротьбі проти росіян.

24 квітня Україна та Португалія розпочали роботу над проєктом угоди щодо гарантій безпеки, узгодивши графік подальших переговорів.

Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець наголосив, що жодних прямих перемовин з російською делегацією 24 квітня не відбувалося. Раніше так звана дитяча омбудсменка РФ Львова-Бєлова заявила, що Росія та Україна “вперше провели очні переговори” стосовно повернення викрадених росіянами дітей.

Франція закликає Європейський Союз запровадити новий режим санкцій проти російської дезінформації та операцій втручання у вибори по всьому світу.