Російська пропаганда в обгортці "критичного мислення": як українські блогери стають корисними ідіотками Кремля

Російська машина пропаганди зараз працює на повну силу проти України — і не так всередині РФ (там механізм давно злагоджений, а менталітет більшості робить роботу за них), як назовні. Кремль одночасно підриває підтримку Заходу, бореться за симпатії мешканців Європи та США (“русская душа”, “русский балет”, російські зірки та блогери), а також ретельно вибудовує образ у країнах Сходу. Україна, попри все, досі успішно контрить ці кампанії на Заході — принаймні, так було до недавнього часу. Але всередині країни ситуація гірша, і складається враження, що цю битву за розуми ми можемо програти, якщо не змінимо підходів.

Звісно, після фіаско Росії 2022 року довелося бути винахідливою на полі бою, зокрема й інформаційному. Російська музика, серіали та загалом інформаційний простір, впровадження наративу про українську культурну несамостійність і недосконалість (останній такий вийшов цілою статтею в британському журналі The Spectator від імені одеської антропологині). Хвилі ностальгії за “старими-добрими” часами, коли був спільний Ґалубой Аґаньок і новорічні мюзикли, “коли не було війни” і “була дружба народів”. Убивства найяскравіших публічних носіїв націоналістичних поглядів (Ірина Фаріон, Андрій Парубій), фейки проти ЗСУ та посіяні зерна сумнівів у головах українців, про що ми й поговоримо далі.

Замість прямолінійного “Слава Путіну!” російська пропаганда почала ховатися за маскою “об’єктивності” чи “гумору”. Тепер замість “здайтеся і русскіє солдати вас помилують”, а ми по деокупованій Київщині побачили, що їхня “милість” – це смерть у муках, російська дезінформація шепоче: “Давайте подумаємо критично, чому все так погано”. І ми зараз не будемо говорити про блогерку Алхім чи її подруг по цеху, які ні на мить не приховували своїх поглядів, не про хайпожерський поділ територій через карти Таро на сторінці блогерки Корячки і навіть не про ботів у Threads, які “розповідають” про російськомовну дівчинку, якій у львівському дитсадку не дали подарунок від Миколая.

Сьогодні як основний приклад у нас буде останній скандал за участі української блогерки, політологині (!) та дизайнерки Ванесси Крив’якової (vanessakryvkova в Instagram/Threads), чиї свіжі дописи про війну балансують на межі критики та кремлівських тез. Ці дописи – україномовні, співзвучні з об’єктивною критикою багатьох експертів і небайдужих громадян, якби не каструля на голові жінки та підтримка тез про “заслужені” обстріли інфраструктури. І тут я попереджаю: я не вважаю, що вона свідомо працює на російські спецслужби. Тому, задля ліпшого розуміння контексту, надаю пояснення сталого поняття “корисний ідіот”.

Корисний ідіот – це людина, яка несвідомо (і це важливо) працює на інтереси ворога, думаючи, що вона просто “висловлює свою думку”, “жартує” або “шукає істину”. Ніхто їй не платить, не завербував – вона сама, з чистим ентузіазмом, ретранслює чужу пропаганду.

Ванесса – типовий кейс “м’якої” пропаганди: її контент виглядає як щирий вилив душі від “своєї” дівчини, але повторює ключові російські кліше. Взяти хоча б вірусне відео, де вона надягає на голову каструлю – символ, вигаданий кремлівськими тролями ще з Євромайдану, щоб зобразити українців як “ненормальних з каструлями замість головного убору”.

“Каструля”, “майдаун”, “доскакались”: використання українцями таких образливих термінів щодо самих себе – це не просто “самоіронія” чи “чорний гумор”. Ці слова народилися в кремлівських кухнях як інструменти гібридної війни: “каструля” – знущання з учасників Революції Гідності, “майдаун” – зневажливе перекручення “Майдану” та діагнозу “синдром Дауна”, а “доскакались” – наратив, що нібито ми “самі спровокували” агресію РФ (від кричалки “хто не скаче – той москаль”). Коли ми, українці, їх повторюємо – навіть у жартах чи критиці, – це створює ефект бумеранга: ворог не докладає зусиль, бо ми самі поширюємо його брехню, принижуємо сенс і жертву Революції Гідності та займаємося національним самоприниженням.

Це було вже, коли для чималої кількості земляків не було нічого поганого у використанні щодо себе слова “хохол” – принизливого імперського прізвиська українців з часів царської Росії.

“Ха! Да я хохол, дайте мені сала, і я вип’ю літру водки і не скривлюсь”, – розповідав колись далекий родич про те, як він підлещувався перед російськими “ґаспадамі” на заробітках у Росії. Мені було років 8, і то для мене це й тоді здавалося мерзенним плазуванням, яке ґрунтувалося на знеціненнях і примітивних стереотипах щодо нашого народу. Проте для багатьох це було основою самосприйняття: “Красівая хахлушка, да й ґатовіт вкусна!” – так на Московщині узагальнювалися українські жінки, а багато наших були й не проти.

Були також у 00-х міфи, поширені російською пропагандою, що Україна вкрала у “Газпрому” газ – і цей міф відразу став мемом (ще до поширення цього поняття), який підхопили зокрема й українці. Один із таких випадків навіть увіковічився у пісні Злого репера Зеника “Гондурас” (проєкт Кузьми Скрябіна): “Нам всьо в Карпатах по#уй, бо ми п#здим русский раз, не ту країну, с#ка, бл#ядь назвали Гондурас”. Як зазначають експерти та незалежні розслідування, багаторічна наративна кампанія “Україна краде газ” так і не отримала юридичного підтвердження в міжнародних судах чи при реальному аудиті.

Ці терміни – не нейтральний сленг, а маркери меншовартості, закладені пропагандою для того, щоб ми бачили себе як “смішних дикунів” чи “самозванців”, тобто типовий інструмент колонізації. Коли українець каже про себе “хохол” чи “каструля”, це підсвідомо сигналізує: “Я не вартий поваги”. У часи війни, коли моральний дух – ключова зброя, таке самоприниження демотивує: солдати на фронті, волонтери в тилу чи молодь у школах починають думати “Навіщо боротися, якщо ми самі – посміховисько?”.

Я звернулася за коментарем до Ванесси. В особистій переписці блогерка зауважила, що не знала про походження зневажливого терміну “кастрюлі/кастрюлеголові” – попри освіту політолога в університеті імені Тараса Шевченка (судячи з біо та дописів в Instagram).

“Каструлю використала аби привернути увагу і з підтекстом того, що це те саме, що й рожеві окуляри, які є символом зашореності і не вбачання пропаганди. Одягнув кастрюлю = ввімкнув телемарафон. Взагалі не знала про її відношення до російської пропаганди до сьогоднішнього ранку. І про майдан 2014, теж не бачила там каструль, лише каски”, – наголосила блогерка.

До того в коментарях жінка зазначала, що під час Революції Гідності їй було 11 років – тож цілком ймовірно, що такий нюанс пройшов повз неї, а на курсі політології не розбирали інформаційні кампанії РФ на прикладі Євромайдану. Тоді питання ще серйозніше: російська пропаганда, зокрема й ботоферми, добилися нормалізації своєї тези серед молоді – і це вже суміш токсичної самоіронії з активним підігруванням російській агресії.

У ролику Ванесса також підняла доволі поширену тезу щодо блекаутів: “Не лише Росія винна в тому, що ми сидимо без світла”. Це класичний both-sidesism – фальшивий баланс, де агресор і жертва нібито “по черзі б’ють”. Насправді, за даними Міненерго, 100% руйнувань енергетики – від російських ударів, а наші контратаки на РФ – легітимна оборона. Але Ванесса лайкає коментарі ботів, які пишуть: “Україна сама провокує, обстрілюючи росіян”.

Ворог б’є ракетами по ТЕС і ПС, а блогерка публічно підтверджує: “ну, то не зовсім ворог винен”. Поки люди думають, що причин багато, є шанс, що вони перестануть вірити у власну державу й почнуть шукати “поганого у себе”. Путін уже десять років каже: “Ви самі у всьому винні – і війну почали, і міста обстріляли, і Каховку підірвали, і должны были здатися самі”. Коли українець тиражує цю маячню – він виконує інформаційну роботу ворога, навіть якщо робить це з дурості, а не за гроші.

Україна може бити по військових об’єктах агресора – це міжнародне право. Росія ж б’є по цивільній інфраструктурі, бо її стратегія – знищення нас як нації.

Я звернулася до Ванесси із запитанням, чи згодна вона з тезами цього бота, які сама ж лайкнула, а якщо не згодна – навіщо вподобала їх. Відповідь наступна:

“Ні, я не зовсім згодна. Бо українська енергетика обстрілюється росією з тою ж самою ціллю, що й ведеться війна – знищення українського народу”.

Такі “органічні” інфлюенсери – ключовий інструмент РФ з 2022-го, бо алгоритми соцмереж просувають їх як “альтернативу офіційній пропаганді”. На щастя, реакції українських читачів були вкрай критичними.

Ванесса ж, замість визнати помилку та те, що незнання не знімає відповідальності, зараз зайняла позицію жертви та борчині з режимом, так і не усвідомивши першопричини цього скандалу.

Проте я не хочу на 100% знімати відповідальність з держави за те, що зараз відбувається. Тому що Ванессі не пощастило завіруситися. Однак таких, як вона – несвідомих підігрівачів пропаганди РФ – тисячі. Багато таких і свідомих, які поки що мовчать, або ж акуратно займаються кампанією проти української мови. І займаються, зауважу, успішно й агресивно: кампанія поступово набуває вкрай нездорових обертів за підтримки російських ботів, українських прихильників російського та звичайних корисних ідіотів. Складно знайти людину, якій не траплялося нічого про “мовнюків” або ж про те, що “українська мова – мова корупціонерів”, “в нашем городе говорять только по-русски” абощо. Поки що з низки вигідних РФ тем підіймається саме ця – бо вона є найбезпечнішою, і її найлегше прикрити “громадянськими правами”.

Та все ж корупція в українській владі – реальна проблема, яка підриває довіру суспільства і робить нас вразливими до зовнішніх маніпуляцій. Скандали з ТЦК, закупівлями для армії, “чорними” схемами в тилу (як у випадку з воєнкомами, які “продають” відстрочки) та Міндічгейт за участі найближчого оточення президента послабили “імунітет” нашого інформаційного простору. Особливо останній скандал: він розкрив мільярдні розкрадання коштів, які мали б бути спрямовані на захист енергетики – і це все відбулося у розпал обстрілів і блекаутів. Не дивно, що люди, виснажені реальністю, легше ковтають фейки: “Влада краде, то навіщо боротися?”

Багато рупорів Банкової знаходять цьому просте рішення: не можна говорити про корупцію. Що б не робили люди на Банковій, необхідно кожного, хто заїкнеться про те, що “красти не можна”, клеймувати державним зрадником. Такі заяви роблять людей по типу Ванесси борцями з режимом у власних очах – з усіма логічними наслідками таких поглядів і цілковитою глухотою до критичних аргументів.

А красти дійсно не можна. Говорити про корупцію потрібно – голосно, з доказами, через НАБУ чи журналістів. Влада не повинна ховатися за війною, бо кожен мільйон, вкрадений у ЗСУ, – це снаряд, якого не вистачить на фронті. Проте політики мусять усвідомити: корупція – це не просто внутрішня гниль, а корм для російських наративів. Путін і його пропаганда роками годують світ тезою “Україна – корумпована бананова республіка”, щоб виправдати агресію як “денацифікацію хаосу”. Навіть Дональд Трамп, повернувшись у 2025-му, використав це: “Корупція в Україні заважає мирним переговорам”, – заявив він у грудні, натякаючи на “шанси на угоду” з РФ, що ідеально вписалося в кремлівський план. Російські ЗМІ миттєво підхопили, перетворивши скандали на “перемогу над нацистами”. Інші вороги – від Орбана в Угорщині до китайських ботів – дублюють: “Допомога Україні йде в кишені олігархів”. Результат? Ми всі його бачимо.

Що робити? Навряд чи ті, хто почали красти, різко перестануть з власної волі. Корупціонери (якщо вони не є політичними опонентами) раптово “випаровуються” за кордон або ж виходять на волю під заставу. Якщо просто пощастить – залягають на дно. Проте загальна картинка переконує населення: покарання не буде. І вони рідко виявляються неправими.

Ще один фактор, що полегшує прорив пропаганди, – “Єдиний телемарафон” (“Єдині новини”). Запущений як інструмент єдності в 2022-му, він дедалі більше сприймається як “державна агітка”: райдужні репортажі без критики, повторювані тези без глибини, провладні гості. Станом на вересень 2025 року серед джерел інформації Єдиний марафон має найвищий рівень висловленої недовіри: 30% не довіряють і 9% – скоріше не довіряють, 24% вагаються, 19% важко відповісти.

Люди не дивляться – переключаються на TikTok чи Instagram, де Ванесса з її “ідейним правдолюбством” здається автентичнішою. Європейська Комісія критикувала марафон за брак плюралізму, а аналітики IMI відзначають: поляризація через нього штовхає аудиторію до альтернатив, де російські фейки ховаються за “критичним мисленням”. Вакуум заповнюється – і, як то кажуть, маємо що маємо.

Боротися з цим можна і потрібно. З боку влади: нульова толерантність до корупції – публічні розслідування, підтримка НАБУ, прозорі закупівлі, ніяких “друзів” в оточенні, яких потім “викурюють” половиною країни (Андрій Борисович Єрмак є найсвіжішим прикладом: від замовчування до залягання на дно). Проблеми потрібно артикулювати, а не вдавати, що їх не існує, а будь-яка критика – це “фейки”. По-друге, необхідно реформувати Марафон – додати гострих дебатів, незалежних експертів, опозиційні сили, щоб повернути довіру. Не “війна йде добре” та “кава у Криму влітку”, а “війна важка, але ми вистоїмо – ось чому”. По-третє, держава повинна активніше боротися з носіями російської пропаганди, аби саме підігрування Росії чи поширення її культури сприймалося за маргінальне, а не “вільнодумство”.

Держава повинна реагувати на усі виклики гнучкістю та ініціативністю, а не позицією страуса з головою в піску та періодичними вигуками в стилі “сам дурак!”. Інакше можемо втратити усе.

Російська пропаганда в обгортці “критичного мислення”: як українські блогери стають корисними ідіотками Кремля