Ще сторіччя тому наші авангардисти потерпали від імперських амбіцій: митець Олексій Золотар

Протягом століть російська “імперія” посягала на українське у будь-якому його прояві, намагаючись знищити нашу ідентичність і культурну спадщину. Росіяни систематично утискали українців, запроваджуючи політику асиміляції та русифікації. Ця політика призводила до витіснення української мови, традицій та мистецтва.  Лише на прикладі українських художників можна побачити, як вони були змушені працювати в умовах сильної цензури, що забороняла відображати реалії українського життя. 

Наприклад, художника Казимира Малевича неодноразово  арештовувала радянська влада, а його мистецтво оголошували поза законом. Замість підтримки місцевих традицій, російська влада нав’язувала свої ідеали, пропагуючи роботи, що відповідали їхній концепції “высокого искусства”. У результаті, багато українських митців, прагнучи до творчої свободи, були змушені емігрувати або ж працювати у підпіллі.

Вже зараз сучасні українські митці активно працюють над відродженням робіт, які раніше створювалися у підпіллі. Одним із ключових завдань є не лише повернення цих творів, але й надання їм належної видимості через історичний контекст, в якому вони були створені. Власне нещодавно, протягом 12-25 вересня у Берліні проходила виставка, що має символічну назву “Поза відчуттями під час відновлення…”. Символічну, адже на ній були представлені роботи трьох поколінь українських художників, які через свою творчість прагнуть відновити втрачену спадщину українського авангарду.

Серед представлених робіт можна було побачити твори Олексія Золотаря, Ірени Феддер та Андрія Сагайдаковського. Наприклад, творчість Ірени Феддер має відсилання до супрематизму Казимира Малевича, який залишив значну культурну спадщину в Києві, працюючи в Національному художньому інституті у 1929-1930 роках. Андрій Сагайдаковський, своєю чергою, став ключовою постаттю українського мистецтва з 1980-х років. Олексій Золотар, художник, що живе і працює в Києві та Берліні, відомий своїми роботами в скульптурі, інсталяції та перформансі. У своїй творчості він досліджує публічні та міські простори, звертаючи увагу на питання історії, пам’яті, культурної спадщини та втрат, а також на взаємодію людини з навколишнім середовищем. 

Ексклюзивно для Букв Олексій розповів детальніше про сенси, закладені у виставці “Поза відчуттями під час відновлення…”, про те, як десятиліттями Радянський Союз контролював національні культури, і як ця виставка перегукується з досвідом війни в сучасній Україні. Також художник поділився своїм баченням щодо того, як іноземна аудиторія сприймає українське мистецтво, і чи залишається попит на нього актуальним на третій рік повномасштабної війни.

Фото: особистий архів Олексія

– Якщо я правильно розумію, концепція виставки переплітається з історичним контекстом і висвітлює український авангард. Чи можеш докладніше розповісти про те, як український авангард, сто років тому, розвивався та виживав, перебуваючи в опозиції до імперії?

– Проєкт народився багато років тому, коли я купив полотно Андрія Сагайдаковського. Там на звороті було старіше зображення. Мені здалося, що важливо, щоб було видно насправді обидві роботи. Трохи пізніше в майстерні я побачив роботу Ірини Феддер, і у неї також є зображення на звороті. Така перша версія малюнку. Ці роботи настільки різні, але водночас дуже пасують одна одній. Глядач наче стає свідком пошуків художників, очевидцем їхніх сміливих рішень – перегорнути полотно й почати нове. Це ж цікаво, в якийсь момент у художника з’являється це бажання – не просто почати нове, а відмовитися від старого. Тут цікаво, що це не робота поверх іншої, а саме збереження оцього першонародженого звороту…

Виставка “Поза відчуттями під час відновлення…” – справді натхненна українським авангардом. Течія на початку XX століття стикнулася з викликами десь співмірними із сьогоденням. Митцям довелося відстоювати культурну самобутність. Український авангард на початку XX століття виник як результат унікального синтезу українських народних традицій і новітніх європейських художніх течій, таких як кубізм, футуризм, конструктивізм і супрематизм. Одним із ключових аспектів цього руху було прагнення віднайти нові форми самовираження, які б відображали сучасність, але водночас не втрачали зв’язку з українською культурою.

Українським митцям, серед яких Олександр Архипенко, Казимир Малевич, Володимир Татлін та інші, вдалося створити нову художню мову. Попри те, що ці мистецькі експерименти проходили в умовах культурного та політичного протистояння. Російська імперія, а згодом і Радянський Союз, прагнули контролювати національні культури, і багато авангардистів опинилися під тиском, намагаючись створювати мистецтво поза панівними ідеологіями. На жаль, про це мало відомо поза межами України, але краще пізно, ніж ніколи. Виставкою “Поза відчуттями під час відновлення…” я хотів провести ці паралелі між сучасним мистецьким пошуком сенсу та тим, як українські авангардисти сто років тому намагалися віднайти своє місце в умовах руйнівних імперських амбіцій.

 – В описі до виставки зазначено, що вона “про мистецтво, сформоване опором”. Також це певне відродження українських традицій. Чи можемо на цьому прикладі поговорити про те, які наші традиції приховує авангард? Який настрій вони мають, кольори, історії тощо?

– Митці авангарду “черпали” натхнення з народних джерел, перетворюючи традиційні форми на абстрактні та символічні. Цей зв’язок з народною культурою надавав авангардним творам унікального національного колориту. Візерунки та орнаменти, присутні в українській вишивці та кераміці – інтерпретувалися у геометричні форми, особливо в супрематизмі Малевича. Прості фігури стали новою формою духовного вираження. 

Всі ці барви – чистий яскраво-червоний, жовтий, глибокий синій… Ми бачимо це в народному текстилі, писанках, свічниках. У авангарді ці кольори зберегли той самий енергетичний заряд. Український авангард – це про тодішні інновації, але з тим духом давніх народних традицій, які трансформувалися під впливом нових викликів.

Фото: особистий архів Олексія

–  Знову-таки, ця виставка – це про наше національне і те, що завжди виживало попри репресії. Сьогодні ми проживаємо дещо інший, але так само складний досвід, у  якому страждає і наша культура. Тож чи є у цій виставці звернення і до нашого сучасного досвіду війни?

– Виставка, безсумнівно, звертається до сучасного досвіду війни, навіть якщо це не звучить прямо. Звернення до фрагментів людського тіла, яке об’єднує всі роботи в експозиції, є важливою метафорою не лише для індивідуальної втрати, але й для колективного травматичного досвіду. Моє “Вухо”, частина обличчя в роботі Андрія Сагайдаковського, ноги й рука дитини в роботі Ірини Феддер – ці елементи вказують на фрагментованість як фізичну, так і емоційну, що нагадує про руйнування війною. Однак важливе не лише саме зображення втрат, але й ідея відновлення через цю фрагментарність. 

Виставка акцентує на тому, як частини чогось більшого можуть продовжувати існувати й набувати нового значення, навіть після того, як було втрачено ціле. Наприклад, скульптура має дві сторони: одна більш архітектонічна, геометрична, а інша – органічна, що відображає частину, відірвану від голови. Це можна інтерпретувати як метафору того, як війна розриває наше минуле й сучасність, але з цих уламків з’являються нові форми. 

Те, що картини виставляються не як традиційні живописні роботи, а більше як інсталяції з презентацією двох сторін полотна, підсилює концепцію двоїстості досвіду – зовнішнього й внутрішнього, видимого й прихованого, минулого й теперішнього. Зворотна сторона робіт, яка також показана глядачеві, дозволяє побачити те, що зазвичай залишається прихованим, – так само як війна відкриває нові сторони нашого життя, яких ми раніше могли не помічати.

Фото: особистий архів Олексія

Фото: особистий архів Олексія

– Хочеться більше поговорити про репрезентацію нашого мистецтва за кордоном. Зокрема, на прикладі цієї виставки, чи бачиш ти запит іноземців на дослідження культури країни, яка і без того багато фігурує в новинах та виходить на світові майданчики передусім з темами про війну?

– На жаль, цей інтерес не такий всеосяжний, як нам би хотілося. Більш того, трендовість української теми у світі вже спала. Сюжети з України вже не на першій позиції у новинах, а в серйозних закордонних культурних інституціях наші митці не отримали якихось преференцій. Хоча вважаю, що для іноземних глядачів важливо побачити Україну не лише як країну, що страждає від війни, але і як джерело багатої культурної спадщини, яку Росія завжди намагалася і продовжує знищувати. Абсолютно очевидно, що люди охочіше допомагають тим, кого знають і розуміють. 

Тому треба розповідати про себе більше й усюди. Щоб було зрозуміло, чому це боротьба не за квадратні кілометри землі. Тоді прийде якесь розуміння причин і наслідків цієї війни. Треба не шукати запит, а готувати пропозиції. Причому на всіх майданчиках. Мають бути й великі проєкти в музеях, і вистави в театрах, і виставки в приватних галереях, й інсталяції у публічних просторах, фільми, книги. Це така постійна робота кураторів, митців, журналістів, письменників, дипломатів… 

Мало того, мені здається, що, чим далі, тим активніше ми всі маємо бути. Запит на автентичне розуміння культури країн, що зазнали репресій і колоніальних утисків, існує. Але це ж стосується не лише України. Тому нам треба навчитися точно й відверто розповідати про свою незалежність і самобутність. Знаходити зрозумілі символи, влучні образи. Наша розповідь має випереджати питання, бо воно може й не прозвучати. 

Важливо, щоб нас чули, бачили та розуміли. Не хочеться вкотре говорити про тінь від російської культури, в якій ми довго перебували, але треба розуміти, що наш ворог витрачав і продовжує витрачати колосальні бюджети на культуру. Ми можемо ж тільки протиставити свою креативність й талант, підкреслювати автентичність та унікальність. Але я вірю, що в боротьбі “бабла” проти чесних ідей перемагають останні. Над цим треба працювати. Над ідеями та зрозумілими сенсами.

Фото: особистий архів Олексія

Фото: особистий архів Олексія

– Хочу запитати й про те, чи відокремлює іноземний глядач наше національне мистецтво від війни, що відбувається у нашій країні? Адже за кордоном часто люди не люблять, коли мистецтво прирівнюють до політики, до воєн, до скандалів…

– А для чого це відокремлювати? Звісно, існує небезпека, що українські митці стануть заручниками теми війни. Але хіба від неї можна якось абстрагуватися? Думаю, що так чи інакше вона присутня у кожному творі останніх років. Мистецтво – це відгук на реалії, це часто пророцтво, це попередження. Війна має теж багато граней. Це смерть і руйнування, але це також сміливість, любов і милосердя. І форм вираження цих понять – безліч. Про це теж треба говорити. 

Війна показує і найгірші, і найкращі сторони людської природи. Вона – наочна демонстрація крихкості й звитяги. Мистецтво не має бути зручним. Воно повинно бути й про війну, і про політику, і про скандал. Питання тільки, як глибоко митець перепрацював тему, відрефлексував, відібрав найцінніше, побачив найтонші барви. Що саме й у якій формі він демонструє глядачеві. Шепіт може сприйматися криком і навпаки. Можна кричати й не докричатися. На “ріки крові” не треба літрів червоної фарби. Іноді достатньо крапки на білому тлі.

– Відходячи від теми виставки, чи можеш трішки більше розповісти про свій особистий погляд на нашу культуру? Тобто, над якими темами ти працюєш, з якими формами,  й загалом поговорити в цьому напрямку. Також, чи змінились твої роботи з повномасштабною війною?

– У своїй творчості я намагаюся поєднувати сучасні форми з глибоким корінням української традиції. Створюючи свої скульптури,  я завжди намагаюся працювати з матеріалами так, щоб вони мали подвійне значення – як метафора і як реальний об’єкт. Наприклад, пісок, як символ плинності, який я фіксую у сталу форму. 

Після початку повномасштабної війни мої роботи змінилися у тому сенсі, що вони стали більш фрагментованими, складнішими емоційно. Я почав малювати. Зробив одразу декілька серій графічних робіт. От планую трансформувати деякі з них у скульптурні інсталяції. Війна зробила мистецтво більш концентрованим, болючим, але й важливішим, ніж будь-коли. Тепер у кожній роботі я бачу не лише свій особистий досвід.

Фото: особистий архів Олексія

Фото: особистий архів Олексія

– Якщо я не помиляюсь, тепер ти живеш та працюєш як у Києві, так і в Берліні. Розумію, що порівнювати культуру двох країн неправильно, але які суттєві відмінності між темами їхніх робіт і наших ти помічаєш? Бо я знаю, що українські митці дуже “заморочені” саме в плані того, що вони хочуть донести глядачеві.

– Я б не став порівнювати ні культури, ні культурний досвід різних країн. Бо він випливає не лише з історичних реалій, але і з економічної стабільності й т.д. Звісно, що українські митці сфокусовані на питаннях ідентичності, відновлення та виживання. Але західні художники теж багато рефлексують на теми подолання травматичного досвіду. Іноді йдеться про різні травми, іноді схожі.  У Європі нині тренд на питаннях екології, фемінізму, технологій чи міжкультурного діалогу, але теж багато про міграцію, про пошуки дому, про постколоніальну травму. 

Тут більший  акцент на концептуалізмі та індивідуальному досвіді митця, тоді як в Україні часто художники воліють говорити не лише від свого імені, але й від імені всього народу. Це створює різницю у підходах:  європейські митці можуть працювати з більш абстрактними темами або темами, які не мають такої екзистенційної напруги, як українські. Хоча, знову ж таки, все дуже індивідуально, я не бачу великої  разючої різниці. У світі вже стільки влучних мистецьких висловлювань щодо жахів війни, наприклад, що її не мало б бути. Цікаво, як вони тепер працюють. От абсолютно геніальні роботи Кіфера – вони не мають прив’язки ні до часу, ні до кордону.  

Для мене особисто важливим було й  залишається пошук ідентичності в мистецтві. Як відправну точку я взяв український авангард початку ХХ сторіччя і поступово рухаюсь до нашого часу, надихаючись художниками різних періодів та країн.

– Насамкінець, хочеться звернутися до української аудиторії. Щоб підтримати людей і на прикладі цієї виставки вкотре нагадати, що наша культура має голос за кордоном, і це теж важливий інструмент боротьби проти ворога, який також намагається просувати власну культуру у світі.

– Моє тверде переконання, що культура – це саме та мова, через яку й потрібно будувати діалог із закордонними партнерами. Коли зникають якісь економічні зиски, коли всі друзі втомлюються від війни й бояться рухатися, “щоб не провокувати Росію”, залишається лише ірраціональне – те, що працює на рівні почуттів. Коли Європа побачить у нас справді своїх, а не “диких відчайдухів у біді”, тоді розпочнеться справжня допомога плечем до плеча. 

Дуже важливо вести діалог на одному рівні. І цим стабільним фундаментом може стати саме культура. Бо ми завжди були в європейському контексті,  і якби не СРСР, то й не випали б з нього. Треба привозити і показувати різні проєкти. І старі, і нові, і новаторські. Рефлексії над минулим і сьогоденням допоможуть вийти з позиції жертви. Треба пропрацьовувати складні й неоднозначні теми, треба показувати не лише мужність, але й крихкість.