«Тіла не евакуюють, але повертаються за зброєю»: голова Об’єднання родин зниклих 115-ї ОМБр

Зниклий безвісти – статус, який особливо важко сприйняти тоді, коли бачиш його поряд з іменем своєї близької людини. За останніми даними, станом на кінець вересня 2024 року, в Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин є дані про 55 тисяч зниклих. Переважна більшість із них – військовослужбовці, обставини зникнення яких складно встановити через постійну зміну лінії фронту. Для родичів, які втрачають слід свого рідного – часто це сприймається як його загибель. В таких умовах залишається лише чекати – або на списки полонених, які надає ворог, або на репатріацію. Втім, обидва варіанти залишаються ненадійними, адже залежать від дій російської сторони.

Інше питання виникає тоді, коли зникнення військових набувають масового характеру – як у межах окремої бригади, так і на одних і тих самих позиціях. Родичі зниклих опиняються перед подвійним викликом: з одного боку, вони борються за пошук рідної людини, з іншого – намагаються привернути увагу до масовості таких випадків і можливих рішень чи наказів командування або окремих людей, які могли вплинути на ситуацію. Букви поспілкувались з Юлією Шарапанюк – головою Об’єднання родин зниклих безвісти та полонених військовослужбовців 115-ї ОМБр.

Випадки масових зникнень військових цієї бригади, відповідно до звернень родичів, фіксуються ще з 2022 року. Бригада, з перших місяців вторгнення, брала участь у ключових боях, обороняючи Сєвєродонецьк, Лисичанськ, а також позиції під Донецьком та Харковом, перебуваючи в безпосередній близькості до ворога. Через активні наступальні дії на цих напрямках, як зазначає родичам командування, евакуювати тіла загиблих було неможливо. Крім того, багато бійців потрапило в полон, однак встановити це з точністю також важко. Зважаючи на це, чимало військових бригади перебувають у статусі “зниклих безвісти”.

У червні 2023 року брат Юлії, Шарапанюк Андрій, зник безвісти на Бахмутському напрямку. Під час тієї бойової операції, ймовірно, зникло 13 бійців (ця цифра може бути більше). Розуміючи кількість запитів щодо зниклих лише по одній бригаді, Юлія створила Об’єднання родин. 

Про обставини зникнення брата, які вдалося встановити зі слів інших побратимів, інформацію про полонених, проблеми з поверненням тіл з поля бою, службове розслідування та його вплив на встановлення обставин зникнення, приблизну статистику зниклих, відкриття провадження про умисне вбивство і подальші кроки родичів, а також про зміни, які могли б допомогти в опізнанні тіл загиблих– Юлія розповіла в інтерв’ю для Букв.

Фото: Об’єднання родин 115-ї ОМБр

– Юліє, Ваша діяльність стосовно “безвісти зниклих” бійців, пов’язана й з особистим досвідом, а саме зникненням брата. Чи могли б Ви розповісти про нього, коли він приєднався до війська, на яких напрямках перебував під час служби і, власне, де він востаннє, ймовірно, був перед зникненням? 

– Мій брат від початку повномасштабного вторгнення не був проти стати на захист Батьківщини, адже служив в армії. Але оскільки його військова спеціальність була “кодувальник”, йому в ТЦК повідомили, що спеціалісти даного профілю поки не потрібні. 13 вересня 2022 року він був мобілізований і потрапив до складу 115-ї окремої механізованої бригади як піхотинець. Нікого не цікавить твоя спеціальність, всіх в піхоту.

Вже після навчання його направили на Донецький напрямок, біля селища Опитне. На той момент бригада вже зазнала значних втрат на цьому напрямку, тому було прийнято рішення про її виведення з цього району. Хлопців, які зникли там, ми шукаємо й досі… Дехто потрапив у полон, але доля багатьох залишається невідомою.

Потім, коли бригаду вивели з Опитного, був Сумський напрямок. Далі її доукомплектували, і ось так сталось, що батальйон брата передали в підпорядкування, на час виконання бойового завдання, до 54-ї бригади. Вже під час “загальновідомого” контрнаступу їх відправили штурмувати неподалік населеного пункта Роздолівка, Бахмутського району. 

І ось події того часу залишаються для мене дивними. Відповідно бойових розпоряджень, всі роти мали діяти послідовно: 25-го червня на завдання вирушила перша рота, 26-го – друга, в якій перебував мій брат. Він вийшов з того штурму, виконав своє бойове завдання і навіть зателефонував нам, сказав, що чекає, коли їх заберуть. Але вже 28-го червня він не вийшов на зв’язок.

Фото: особистий архів Юлії (на фото Андрій Шарапанюк)

Того дня штурмувала третя рота, але з якихось причини кількох хлопців із другої роти, включаючи мого брата, відправили до них як підкріплення. І саме з того штурму він не повернувся. Ворог тоді пішов у контрнаступ і захопив ці території. Далі – жодної інформації, бо ця територія “під контролем ворога”, як нам казали.

Лише через 8 місяців у списках “Україна їх не хоче забирати” з’явилися двоє військовослужбовців, які зникли разом із моїм братом. Є інформація, що шістьох хлопців тоді взяли в полон, але показали лише двох. Так само тіла ще двох ми вже ідентифікували їх повернули через репатріацію. Але загалом зникло десь 13 хлопців (тих, про яких нам відомо), і наразі ми маємо інформацію тільки про чотирьох із них.

– 115-та бригада була сформована з повномасштабним вторгнення, і далі бійці фактично одразу опинилися на передовій. Давайте тут уточнимо, на яких позиціях вони виконувати бойові завдання. Це була перша лінія оборони, чи іноді вони виконували завдання саме у “сірій зоні”?

– Вони мали виконувати штурмові дії із захоплення позицій ворога. Це була доволі неоднозначна бойова операція, адже Роздолівка розташована ближче до Соледара. І ось мій брат зник не в самій Роздолівці, а десь між нею та Соледаром. Бо їхній підрозділ намагався пробитися до Соледара. Але, розумієте, це виглядало як “острівець” оборони, повністю оточений ворогом. У таких умовах фізично неможливо було утримувати позиції. І вже через півроку ця територія остаточно перейшла під контроль ворога.

Для мене досі незрозуміло, чому потрібно було пробиватися через місце, де ворог мав п’ять ліній оборони. Тим більше, що це територія шахт, підземних укріплень, які забезпечують надзвичайно міцну оборону.

Фото: особистий архів Юлії (на фото Андрій Шарапанюк)

– Повернімось до Вашого досвіду пошуку брата. Як взагалі Ви дізнались про його зникнення? Звістка про це надходить від командира? Якщо так, скільки часу минуло з моменту, коли він вийшов на завдання, до того, як офіційно повідомили про його зникнення?

– Про брата я дізналася від його побратимів. Але розумієте, в чому проблема – його відправили на штурм разом із третьою ротою, де були зовсім незнайомі йому хлопці. Це величезна біда. Мені повідомили ті, хто розумів, куди його відправляють, і знали, що він не повернувся. Вони почекали до ранку, але ніхто з тієї групи не вийшов.

Що стосується командирів, то вони, на жаль, взагалі не хочуть спілкуватися з родичами. Хоча це саме ті люди, які віддавали накази, спостерігали за ситуацією з дронів і повинні розуміти, що сталося. Але законодавство забороняє їм контактувати з родинами. Для цього існує відділ Цивільно-військового співробітництва, який, на жаль, часто не має реальної інформації про ймовірні обставини зникнення.

Через це, родичі, які не мають можливості зв’язатися з командирами, змушені просто чекати офіційного сповіщення про те, що їхній близький зник безвісти.

Фото: особистий архів Юлії

– Чи правильно я розумію, що місце, де, ймовірно, зник Ваш брат й інші військові, не підлягало тому, аби, наприклад, відправити туди якусь пошукову\евакуаційну групу? Якщо ні, то виходить, що стовідсотково про долю бійців нічого невідомо, так?

– Розумієте, як я бачу, у нас немає чіткої пріоритетності у поверненні загиблих. Це здебільшого залежить від ініціативи побратимів. Я не стверджую, що існує наказ “не забирати загиблих”, але це не розглядається як обов’язковий процес. Нам пояснювали, як відбувається репатріація загиблих зі сторони ворога. У них є спеціальні батальйони, які відповідають за збір тіл військових. У нас подібної системи немає, і саме тому можна сказати, що пріоритетності в цьому питанні теж немає.

Є ще один показовий приклад. В актах службового розслідування завжди зазначають, що зброю вдалося повернути. Це тому, що зброя вписана у військовий квиток військовослужбовця, який несе за неї відповідальність. Зброя у нас дуже цінується, на відміну від людського життя. Коли нам кажуть, що територія захоплена і туди неможливо дістатися, то це має означати, що неможливо повернути і зброю. Проте якщо пишуть, що зброю вдалося повернути, то хтось же таки туди пішов.

Великою проблемою є те, що у нас немає кримінальної відповідальності для командирів. Тобто, вони фактично не несуть жодної відповідальності за втрати, навіть якщо вони є масовими. У випадку мого брата, останні групи людей відправили на задання, знаючи, що туди вже зайшов ворог. І якби вони відмовились виконувати таке бойове завдання – у цьому випадку справу порушили б проти них.

Фото: особистий архів Юлії (на фото Андрій Шарапанюк)

– Давайте тут відокремимо. Більшість бійців бригади наразі вважаються “безвісти зниклими”, а чи є приблизна статистика щодо підтверджених загиблих або полонених? Адже зникнення тривають вже протягом років, і хоча б стосовно полонених могли з’явитися якісь списки…

– Так, були полонені, яких навіть підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста. Також, наразі по репатріації повертають загиблих. Цифри залишаються для нас секретними, тому ми можемо спиратися лише на власні припущення. За нашими оцінками, зниклих безвісти близько 500 осіб, але це далеко не всі. Полонених приблизно 60, а вже під час обмінів повернулося лише 12 військових.

Я зв’язувалася з одним хлопцем, який перебував у полоні разом із побратимом мого брата, що зник одночасно з ним. Після потрапляння в полон неподалік Роздолівки вони перебували у місці дислокації ворожого підрозділу, а саме у Попасній. До вересня їх утримували в підвалах – це звична практика ворога. Потім їх групами (не більше двох-трьох людей)  забирали з підвалів і перевозили до СІЗО. Спочатку цього хлопця завезли до Луганського СІЗО, а згодом до Свердловської колонії. 

У цих підвалах перебуває багато людей, але вони знаходяться в темряві, повній тиші, без права говорити й ізольовані від будь-якого розуміння того, хто поруч. Ворог спеціально створює умови, щоб звільнені з полону знали мінімум про тих, хто може бути у полоні.

Фото: Об’єднання родин 115-ї ОМБр

Щоб опізнати полонених на російських відео чи фото – це теж працює не завжди. Розумієте, ворог охоче публікує відео з полоненими, які дають згоду на це. На таких записах вони часто не дуже добре відгукуються про своїх командирів, розповідають, що пішли в армію через безвихідь, і що вони були звичайними водіями, кухарями, але їх відправили на передові позиції (що, ймовірно, так і було). Ці люди налякані. І ось росіяни використовують таких полонених для своєї пропаганди. Водночас хлопців, які потрапили в полон під час реальних боїв і штурмів, вони на відео не показують. Або ж це якісь випадкові відео.

– Що відбувається після того, як родичі отримують офіційне сповіщення про зникнення близької людини? Чи мають вони право на комунікацію з командуванням або побратимами, які можуть бути свідками? Чи проводяться якісь розслідування обставин ймовірного зникнення?

– Коли приходить сповіщення, на цьому роль військової частини фактично закінчується. На будь-який запит ми отримуємо відповідь, що частина не займається пошуками зниклих. Виняток – якщо ворог показує зниклого у полоні. У такому разі військова частина змінює статус військовослужбовця, видає нове сповіщення про полон і вносить відповідні зміни. Аналогічно оновлюється інформація, якщо людина загинула і триває ідентифікація. Тоді військовослужбовця відповідно знімають з обліку.

Фото: Об’єднання родин 115-ї ОМБр

Звісно, у військовій частині за фактом зникнення безвісти проводять службове розслідування. Але це переважно формальність. Головна увага приділяється тому, чи не було дезертирства, чи військовий виконував бойове завдання, чи не втік, і чи не здався в полон добровільно. Все інше – другорядне.

Зазвичай у таких розслідуваннях фігурують свідки, які насправді не мають прямого стосунку до цих обставин. У випадку з моїм братом, у службовому акті свідки зазначили, що вони чули про наказ командира, і на цьому все. Або, наприклад, просто записують, що група бійців внаслідок танкового обстрілу “зникла з поля зору”. Ось такий рівень опису обставин зникнення людей.

Є побратими, які можуть засвідчити загибель конкретного військового і повідомити, що бачили його тіло. Проте в таких ситуаціях вони нерідко стикаються з різними реакціями з боку рідних. Не всі родичі сприймають цю інформацію адекватно: дехто починає звинувачувати навіть поранених побратимів у тому, що ті не забрали тіло їхнього близького. Інколи родичі йдуть ще далі – подають до суду на командира військової частини, самостійно вписуючи побратимів як свідків. Це теж абсурдно.

– При цьому, наскільки я розумію, військовий, у якого статус “безвісти зниклого” документально залишається чинним військовослужбовцем і перебуває в підпорядкуванні командира, так?

– Так, його переводять у підпорядкування командира, і за документами він вважається чинним військовослужбовцем. Родина продовжує отримувати грошове забезпечення. Водночас він значиться як безвісти зниклий, і родини змушені відкривати кримінальні провадження за статтею 115 – про “умисне вбивство”. Тобто, юридично він залишається військовослужбовцем, але його доля офіційно невідома.

Фото: Об’єднання родин 115-ї ОМБр

– Як Ви сказали, стосовно всіх бійців, які є “безвісти зниклими”, треба відкривати кримінальне провадження. Поясніть, будь ласка, чому це відбувається саме за такою статтею, які експертизи необхідно пройти і яким чином це може сприяти пошуку зниклого?

– Так, подача заяви обов’язкова, але, на жаль, не всі родичі це роблять. Заяву відкривають за статтею 115 Кримінального кодексу України – про “умисне вбивство”, щоб, зокрема, доєднати до справи результати ДНК-експертизи. Якщо з’ясовується, що рідна людина загинула, а ДНК збігається, це підтверджує факт вбивства. У разі встановлення факту перебування в полоні, статтю можуть змінити на “порушення законів і звичаїв війни” – якщо наявні докази про те, що його там катували. Про це полонені можуть повідомити після звільнення. 

Є багато випадків, коли з полону повертають закатованих військових, і їхні тіла також потребують ідентифікації та експертиз. Стаття в таких випадках також змінюється на “порушення законів та звичаїв війни”. Ця стаття застосовується й тоді, коли вдається зафіксувати розстріл полонених, і є розуміння кого саме розстріляли. 

ДНК мають здавати батьки та діти. Бажано, щоб це робили і мати, і батько, оскільки дитина має 50% ДНК від кожного з батьків. Далі дуже важливо перевіряти, чи внесено ці дані до бази. І ось це повинні робити родичі, але багато хто цього не розуміє. Дехто вважає, що це зобов’язана зробити держава. Але саме нам, родичам, найбільше потрібні наші рідні.

ДНК-профіль обов’язково має бути занесений у базу, адже трапляються випадки, коли неможливо виділити достатньо матеріалу для ідентифікації. Родичі самі повинні перевіряти, чи все було зроблено. Багато хто каже, що здавав ДНК, але цього недостатньо – потрібно особисто переконатися, що профіль внесено до бази. 

Згідно з законодавством, якщо тіло доставлено, з нього виділено ДНК, і протягом року не знайдено збігів, воно повинно бути захоронене. Якщо ж тіло вже поховане, процес ексгумації для подальшої ідентифікації буде надзвичайно складним. Тому важливо контролювати, чи є ДНК в базі, і при необхідності сигналізувати слідчим. Багато хто скаржаться, що слідчі не виходять на зв’язок. Але вони не зобов’язані це робити. Родичі, маючи статус потерпілих, повинні самостійно наповнювати справу, а слідчий розглядатиме всі подані клопотання.

Фото: Об’єднання родин 115-ї ОМБр

– Тут варто проговорити й категорії “безвісти зниклих”, коли їхні рідні навряд чи зможуть пройти таку процедуру. По-перше, це можуть бути сироти, по-друге, якщо батьки літні, чи перебувають в окупації. У такому випадку не може бути “поручителя”, який займатиметься справою зниклого?

– Якщо говорити конкретно про військових сиріт, їхнім питанням може займатися Уповноважений з питань зниклих безвісти, Артур Добросердов. Коли до ТЦК надходить сповіщення про зникнення військового, і це сповіщення нікому не вручається, Уповноважений подає запит і має отримати інформацію про статус такого військового. 

Проте є велика проблема з доєднанням ДНК. Окрім Уповноваженого, право ініціювати кримінальне провадження та здійснити пошук можливості для доєднання ДНК має також громада, в якій проживав військовий. Вони можуть переміститися до місця проживання військового і вилучити його речі, з яких можна виділити ДНК.

Насправді, це велика біда. Я відкривала кримінальне провадження щодо військового сироти з нашої бригади. І поки я особисто не звернулася до Артура Ринатовича, питання не вирішувалося. Однак не кожен може прийти до Уповноваженого особисто. Тепер я сподіваюся, що ДНК з речей цього хлопця буде виділено, оскільки він був повернутий під час репатріації разом з документами. Але якщо не буде підтвердження ДНК, його навіть не поховають під власним іменем… Питаннями військових сиріт також мають займатися міські ради, бо це військові з їхнього регіону. У них є повноваження найпершими забити тривогу.

Стосовно родичів військових, які перебувають в окупації, це, напевно, один із найтяжчих випадків. Особливо, коли мова йде про те, щоб отримати ДНК. Тому й існує відсоток неідентифікованих. Єдиний варіант, мабуть, це, якщо є така можливість, виїжджати за кордон і вже там через Міжнародну комісію зі зниклих безвісти здавати ДНК. Але це, звісно, звучить значно простіше, ніж насправді є.

Фото: Об’єднання родин 115-ї ОМБр

– З моїх спостережень, у 2024 році почали масово повертати тіла загиблих. Ось буквально тиждень тому відбулася репатріація 500 тіл. Скажіть, після таких обмінів які обов’язкові заходи здійснюються, щоб впевнитись, що серед обміняних немає близької людини?

– Дійсно, у 2024 році значно збільшилася кількість загиблих, повернутих під час репатріації. Якщо порівнювати з 2023 роком, це була дуже мала кількість. Фактично, за три останні репатріації було повернуто близько 1500 загиблих. 

Однак після репатріації немає обов’язкових заходів для родичів зниклих безвісти, оскільки тіла часто не піддаються пізнанню. Це здебільшого лише останки. Подивитися й впізнати рідну людину в таких умовах неможливо, оскільки ж після загибелі тіла не поміщають у морги… Тіла через певний час збираються в пакетах, іноді в хаотичному порядку, і в одному пакеті можуть бути останки кількох людей. Це страшні речі. 

Так, були випадки, коли при загиблих знаходили документи або жетони, але, на жаль, з родичами не зв’язуються одразу. Це пов’язано з тим, що траплялися ситуації, коли документи, знайдені при загиблому, належали іншій людині. Тому родичів повідомляють лише після того, якщо відбудеться збіг ДНК.

Зараз на зустрічах нам часто кажуть про те, що планується створення бази щодо особистих речей військовослужбовців, щоб можна було хоч приблизно на щось орієнтуватися. Наприклад, кожен рідний, ймовірно, знає, який годинник або прикраси носить його близька людина. Але далеко не у всіх випадках все це залишається… Як людина, яка бачила фото репатрійованих тіл, скажу, що не кожен зможе  на це дивитися. 

У нас також немає обов’язкового носіння жетонів, і не всі бійці беруть з собою документи на завдання. Хотілося б, щоб такі правила були введені на офіційному рівні. Розумієте, коли збирають загиблих, не всі бійці навіть одягнені у форму. Вони можуть бути в тактичному одязі, але у нас немає вимоги носити піксельну форму. Тому іноді складно визначити, чи це наші, чи вороги. Введення тих же жетонів могло б значно полегшити цей процес. Це ж війна.

– Давайте тезисно проговоримо, чого наразі не вистачає, аби зрушити нерозуміння щодо долі “безвісти зниклих”. Бо, як ми вже обговорювали, опрацювати території, де могли зникнути військові – це ризиковано. Чекати на списки від росіян – теж ненадійно…

– Важливо, щоб почали забирати загиблих, якщо є така можливість. На жаль, більший відсоток серед “зниклих безвісти” – це загиблі, залишені на полі бою. Можливо, варто створити спеціалізовані підрозділи, які б займалися евакуацією тіл. Аби це не було на плечах побратимів, які теж тримають важкий бій, можуть бути поранені абощо. Хлопець, який щойно вийшов зі штурму – він не хоче повертатися туди знову, аби забрати тіло загиблого. Ніхто б цього не хотів.

Тому мають бути спеціальні підрозділи, як це робить ворог. Бо наразі ми повністю залежимо від того, чи забере ворог тіла загиблих і чи віддасть їх. Лише в такому разі є ймовірність поховати рідну людину. Але й тут не можна бути впевненими, що вони заберуть всі тіла, адже є важкодоступні місця, де військових могло просто “накрити”. Виходить, що тільки після завершення бойових дій можна буде проводити розмінування, якісь розкопки…

Насправді, зараз важко говорити, що потрібно робити, адже ворог постійно наступає. На жаль, багато загиблих залишаються на території, наразі підконтрольній ворогу. Однак добре, що зараз хоча б є можливість домовлятися про репатріацію загиблих в таких масштабах. Щодо інших механізмів, це могла б бути також відповідальність командирів, але, на жаль, малоймовірно, що це станеться. Бо, для початку, було б доречно зробити все, щоб військових не відправляли на позиції, звідки немає шансів повернутися.